І я зі смаком полуднаю, а мама з Ніною полять просо. Дуже швидко з’ївся полудень. А що ще робити? До вечора ще ого-го як далеко. Занудишся. Мама таке передбачала. Ото й питала мене:

– А ти в полі не занудишся за цілий день?

– Та ні, не зануджуся, – бездумно казала я, бо ж дуже не хотілося на цілий день самій лишатися вдома. А може краще було лишитися? Вдома ляльки, іграшки, а тут що? Та тепер вже пізно щось гадати. Однак до вечора треба буде чекати.

– Ще довго… А що ж робити до вечора? А-а! Співати. Я ще не співала. І як це я забула?

І я почала. І думати довго не треба було. Пісень я знала силу-силенну. І всі про любов. А про що ж ще співалося в сільській хаті, коли там збиралися дівчата і хлопці? Про любов, ясна річ. От і я… Голосочок хоч і маленький, як у тієї пташки, але ж це в полі! А ви знаєте, як співається в полі? Може й кумедно було слухати, як шестилітня дівчинка співає про трагічну любов. Але то вже таке…

Життя моє вже все минуло,

Любов моя вже вся пройшла.

Любила хлопця молодого,

Ніяк забути не могла.

– Чому до мене не приходиш,

Так, як раніше приходив?

Чи спротивляєшся коханню,

Чи може кращу полюбив?

– Мені кохання не противне,

Не думав кидати тебе.

Любив тебе з років маленьких,

Не міг я жити без тебе.

А ти ж то з другими гуляла

У вишневенькому саду,

Ти пригорталася близенько,

Тепер до тебе не прийду.

– Що це ти такої сумної завела?

О, Ніна!

– А що ж я зроблю, коли є така пісня?

– Але ж є і веселіші.

І Ніна почала голосно на все поле. А там і я долучилася.

Ой у полі криниченька,

Там холодна водиченька.

Ой там Роман воли пасе,

Катерина воду несе.

Роман воли покидає,

Катерину переймає.

Катерину переймає,

З відер воду виливає.

Раптом Ніна замовкла, обірвавши пісню. Ах, як ми гарно співали на два голоси. І на тобі!

– Нінусю, далі, далі співай. Я знаю тут пісню.

– Не маю часу, Танюсю. Мама скажуть, що я в поле прийшла співати, а не просо полоти. Я от тобі квіток нарвала. На, плети вінок.

– Для себе чи для ляльки?

– Тут вам обом вистачить.

– Ого, скільки квіток.

– Плети. А сплетеш – то й додому підемо.

– Додому? Ще ж не вечір.

– Та… Підемо. Курчаток нагодуємо. А потім я ще в поле вискочу. А ти вже вдома будеш. Бо тут ти занудишся.

Курчаток годувати – це я й сама вмію. Я вже годувала. Кликала квоку з курчатами маминим голосом, точнісінько, як мама.

– Тютю, квока! Тютю, квока! Ціп-ціп-ціп!

І квока йде, а за нею всі її курчата. Хоча… Ні, ще одне на дворі зосталося. Пищить тепер. Відчиняю двері. О, квока почула. Кличе. Зайшло.

Йдемо з Ніною додому.

– Лізь на плечі, – каже Ніна.

– Навіщо на плечі? Я й ногами можу йти. Я вже велика.

– Так буде скорше.

Я з вінком на голові, а на руці вінок для ляльки, гордо сиджу на плечах у Ніни. Ніна ще несе припін, котрим припинали корову.

– Нінусю, дай я буду нести припона.

– Так я ж тебе несу.

– Ти будеш нести мене, а я буду нести припона.

Мені здається, шо так їй буде легше. Ніна сміється і не може мені того пояснити, що і мене, і припона вона однак нестиме на плечах.

От ми вже і вдома. Курчата пищать, порося квичить, а наш чорний кіт біля дверей крутиться: радіє, що ми прийшли – їсти хоче. Беру кота на руки. Він лащиться до мене, а я щось кажу йому, вже й не пам’ятаю, що саме, але щось дуже лагідне, бо то ж мій кіт. Вже старий чорний кіт. Я люблю його, як все, що довкола мене. І звідки мені було знати, що все це колись щезне, зникне, як мої спогади? Тоді я ще того не знала…

 

Я МРІЯЛА КОЛИСЬ ПРО…

Я мріяла колись про коня. Ну хоча б про віслючка, маленького, слухняного, і зовсім не впертого. Хоча віслючки у нас не водилися, і я собі навіть не уявляла, який той віслючок насправді. Але однаково, нехай би він був. Я б його доглядала, вичісувала, годувала, розмовляла б з ним. Ця мрія жила в мені довго, як казка. І звідки така мрія взялася – сама не знаю. Мабуть, з раннього дитинства. Та у мене не було ні коня, ні віслючка, а був лише чорний кіт. Чорний, бо в нашій хаті чомусь інакші коти не водилися. Кажуть, то домовик їх не любить. А хіба в нас є ще й домовик? А може й є. Ото дивина. А чому ж тоді він мені ніколи не покажеться? Та як же він мені покажеться, коли я сліпа? Може він і хотів би мені показатися, та як? То нехай би тоді щось інше придумав. Ну, скажімо, взяв би мене за руку чи… Ой! Уявляю, який би крик я зчинила. Домовик, мабуть, також собі таке уявив, тому й вирішив закраще мене не зачіпати. І все-таки… Як би було добре, коли б у мене був кінь. Мій, власний, більше нічий. Або хоча б віслючок. Бо що кіт? Побіжить собі кудись, а ти сиди, чекай його. Ні, кіт це не те. Та добре, що є хоч кіт, а так би не було нікого. Тоді що? Було б зовсім сумно і нецікаво. У мене був ще півник, маленький, горластенький. Мама казала, що він мій. Але що мені з того, що він був мій? Гасає собі, кричить, а до мене не підходить. Певно півник і не здогадувався, що він – мій. І як ти йому поясниш? Теж не дуже цікаво. От був би кінь чи віслючок, тоді б… А що тоді б? Не знаю. Ні, знаю. Сіла б я на віслючка чи на коня… Ні, краще таки на коня. Отже, сіла б я на коня та й гукнула б:

– Ану, конику, гайда в поле.

І мій кінь пішов би чвалом аж в поле. То й що, що я сліпа? Кінь розумний, він сам дорогу знає. І додому назад мене привіз би. Але коня у мене нема. Я добре пам’ятаю, коли закінчилася війна, і військові, проходячи через наше село, залишили нам старого білого коня. А в нас був не менш старий чорний кінь.

– Навіщо мені той ваш кінь?  – впиралася мама. – Я свого такого маю.

– Він вам ще послужить, – переконував командир, – а нам він вже не годиться. Відслужив своє. Пристрелять його хлопці. Чи сам впаде. Шкода.

Мама не погоджувалася.

– Ви мені часом не скажете, чим я маю ті дві клячі годувати?

– Ми його хлібом годували.

– Коня? Хлібом? Нічого собі! У мене діти хліба не мають, а тут  – коня хлібом!

Коня залишили і тепер ми мали пару коней. Ого! Які багачі були. Коли б же ті коні добрі були, а то ж старі та немічні.

– А їсти дай, – бідкалася мама. – Що ж воно винне? Дивиться на тебе сумними очима, тільки що не говорить. Німий язик… Це – як стара людина.

Влітку ще паслися, а взимку… Я ще тоді зовсім мала була. Сиділа верхи на коні, а за мною – сестра Ніна. Притримувала мене, щоб я не впала. Так ми їхали до криниці – коней напувати. Добре їхати було. Бо що то такі вершники для коня, навіть коли він старий? Тільки не дуже зручно було на ньому сидіти: худий хребет виступав…

А якось прибігли з поля хлопці зі звісткою:

– Цьоцю Катю, ваш білий кінь здихає.

– То чим я йому поможу, діти? – зітхнула мама. – Час йому прийшов.

І здох наш білий кінь. А я вже за ним наплакалася, що заспокоїти мене ніяк не могли.

А чорний кінь прожив довше. Для роботи він вже не годився, але жив. Коли батько повернувся з війни, то ще його застав.

– Ну й кінь у тебе, – підсміювався над мамою. – Яка господиня, такий кінь.

Мама образилася, бо на той час ще не мала себе за стару. Та й господиня з неї була не з гірших.

– Я побачу, який з тебе господар буде, – зауважила гірко.

– Не знати, чи зайде він на базар, – задумався батько.

– А ти що, хочеш його ще на базар вести?

– І поведу. А що?

Мама зітхнула.

– Та хто вже його купить? Шкода труду.

– Нічого. На кожний товар є свій    покупець.

Повів батько на базар нашого чорного коня. І продав на велике здивування моєї мами. Взяв за нього 50 рублів. На той час це були дуже малі гроші, але й ті… Як потім з’ясувалося, на другий день гроші вже помінялися, і мені віддали їх бавитися. Більше ні на що вони були вже непридатні.

– На, бався, – сказав мені батько. – Це гроші за нашого чорного коня. Хоч би був цвяхів купив. Тоді ті гроші ще йшли. Пошкодував…

– Невелика втрата. Нема чим гризтися, – заспокоювала мама батька. А я ще довго бавилася тими грішми, що вторгував батько за нашого чорного коня.

Коней не було, а моя дитяча мрія зосталася. Химерна мрія, якщо подумати. Бо хто б дозволив сліпій дитині сісти  на коня і самій кудись там їхати? Але ж могла я собі принаймні про таке помріяти.

А потім батько купив таки коня. Це була молоденька лошичка. Мене на неї не садили, бо вона могла й скинути. Це тобі не старий розумний кінь. Дуже тішився батько своєю кобилкою. Та не довго тішився. Незабаром нашу конячку забрали до колгоспу.

– От і все, – сумно сказав батько. – Був господар – і нема господаря. Був господар, а став колгоспник.

– Та вже так не гризися, старий, – заспокоювала мама. – Що буде людям, те й нам.

– Та я те знаю. Тільки нащо я ту конячину купив? Щоб на муки її віддати?

– Ну чому на муки?

– А ти ж як думала? Хто за нею там доглядати буде? Чужий не догляне, бо йому однаково: чи вона напоєна, чи нагодована, чи розігріта та й треба її виводити чи прикрити, а потім вже напувати. Ти думаєш, комусь це буде боліти?

– Ну чого ти вже так? Та ж люди вони врешті-решт.

– Знаєш, є люди, а є людиська. А звідки я знаю, хто на ній їздити буде? Може такий, що й коров’ячого хвоста у себе на подвір’ї не бачив, не те, що конячого. А йому – коня! Ходити за конем – то ціла школа. То тільки господар знає.

Батько ледве не плакав. У матері теж стояли сльози в очах, та вона казала:

– Нехай те вже тебе не обходить. Вона вже не твоя.

– Ну як таке може не обходити. І де є такі закони, хто їх придумав, щоб у мене все забрати: і поле, і коня, і воза, і плуга, і рало, – все. Ні, ти скажи мені, за яким таким правом з мене зробили шарпака?

– Гилько, перестань, я тебе прошу. Бо накличеш біду на свою голову. А у нас діти. Нехай беруть. Люди кажуть, що це не надовго, що щось має змінитися.

– Люди кажуть, бо їм так хочеться казати. Ніяка холера ті калхози не візьме. Будемо ми спину гнути, як колись на пана гнули. Бо то вже доля наша така. Так нам, видать, назначено. Кінець. Рятунку нема.

То куди вже там мені зі своєю мрією? Мовчала і тихо хлипала. А собака Фіник підходив до мене, намагався лизнути і все крутив та й крутив хвостом. Розумний був пес наш Фіник. Шкода тільки, що говорити не вмів. А може й вмів, та не хотів.

Лошичку нашу забрали до колгоспу, а мрія моя затаїлася десь там далеко, так і жила, тиха, мовчазна, мов нерозказана казка. Я про неї нікому не казала, щоб не сміялися з мене. Жила вона собі, жила та й переселилася, мабуть, до іншої дівчинки, бо я вже виросла, пересилилася до міста і вже мріяла про університет, а потім про маленьку донечку Оленку. З донечкою мені теж не поталанило: подарувала мені доля трьох синів. І я дякую Богу, що вони в мене є, мої соколята. Встаючи і лягаючи, дякую Богу, що виросли вони нормальними людьми, що сама з них маю потіху і люди не лають, що виховала щось безпутнє.

А що з мріями? Мрії росли разом зі мною, тільки не старіли, як я. Одні здійснювалися, другі – ні, і вже, мабуть, ніколи не здійсняться. Стають приземлені, реальні, навіть не зовсім схожі на мрію. Книжки, книжки… Казки, поезія, проза, пісні… Щось пишеться, щось видається. Про коня я давно вже не мрію – смішно. А часом ловлю себе на тому, що вже потрохи починаю мріяти про маленького лагідного котика. Мабуть-таки старію. Клопітно з тим котиком, але, хто знає, може, коли осяду вже вдома, коли перестану вже їздити з Лайошем на концерти, коли… Хто знає, може тоді й заведу собі маленького лагідного котика – і здійсниться ще одна моя мрія. А мріяти треба, неодмінно треба. І в молодості, і в старості. І нехай всі ваші мрії здійсняться. І мої також.