РОЗЛИЛАСЯ ПОВІНЬ
А поки що треба було готуватися до презентації моєї другої поетичної збірки «Повінь». Чи вже так конче треба було робити ту презентацію? Якби йшлося про мене, то я б, звичайно, не робила. Та Лайош думав інакше.
– Треба, Тетянко, обов’язково треба. Люди мають знати, що вийшла така книжка.
– Була ж інформація по радіо.
– Цього мало, Тетянко, мало.
– Це ж знову кошти…
– Нічого, якось викрутимось. І кошти знайдуться. Головне – ти не хвилюйся. Та ще от що: де будемо робити презентацію?
– Ти знаєш, Лойошку, я вагаюся. В нашому клубі не хочу. І знаєш чому?
– Ні, не знаю. Ти ж так любиш свій клуб і свій «Струмочок». Чому ж тоді не хочеш в клубі?
Я задумалась, бо й сама собі не могла того пояснити. А як же ж пояснити це Лайошу, щоб він зрозумів?
– Знаєш, Лойошку… Мені так подобалася презентація «Виклику долі», що я боюся, аби друга не пройшла гірше. Бо краще вже не може бути, а гірше я не хочу. Та й людям може видатися не дуже цікаво – знову презентація. Словом…
– Словом, я зрозумів. Давай тоді зробимо в Будинку вчителя.
– А ти думаєш, що можна буде?
– Думаю, що так. Тільки жаль, що зал там маленький.
– То й добре. Зробимо тихенько, без галасу.
– Чого це тихенько? У нас радість: друга збірка вийшла. То чому ж тихенько?
І почалася підготовка. Знову бігав і метушився Лайош. А я все ще не мала вишиванки. І тим трохи журилася.
І знову звучала музика. Цього разу за піаніно був Еміл Кобулей, а зі скрипкою – кращий скрипаль Оперного театру Габор Олмаші. Звучала музика і в неї впліталися мої слова.
«Я іду до вас, люди, і несу на своїх долонях розкрилене своє серце. А в ньому – рядки моїх віршів, мелодії моїх пісень і любов до вас, до всього білого світу… І якщо я не дійду, і якщо я впаду по дорозі, то впаде і розіб’ється моє серце, а з нього випадуть рядки моїх віршів, випурхнуть птахами мої пісні, а любов моя розіллється дивовижним світлом, так, обов’язково світлом, бо світло для мене – це щось таємниче і загадкове…»
Ці слова стануть потім частиною передмови до наступної поетичної збірки «Солоспів», а поки що… А поки що звучить музика і звучать мої слова і падають в серця людей, що сидять у цій залі.
Презентацію вела Алла Кінзера – жінка розумна і спокійна. Вона, здається, перейнялася моєю поезією взагалі і «Повінню» зокрема. Вводила мою книжку в світ літератури Галина Гордасевич, і я тішилася з того, що така знана поетеса так тепло відзивалася про мої вірші: «Вірші написані професійно…». Це була добра оцінка відомої поетеси, що в свій час одержала премію О.Білецького як критик. Ще багато гарних слів казала Галина Гордасевич. А я була, неначе в якомусь нереальному світі. Я сприймала ті слова, наче йшлося зовсім не про мене.
«…Єдина нота у світовому оркестрі, але без цієї ноти оркестр сфальшивив би». І я була вдячна тому «світовому оркестру», котрому я була цією єдиною нотою.
Співав ансамбль «Криниці любові». Співав мої пісні, дарував мені свої. Я люблю цей ансамбль. А сьогодні я всіх любила якось по-особливому. Любила б, певно, і недоброзичливців своїх, бо я була щаслива. Та тут, здається, недоброзичливців не було. В залі були мої обидві Олі, Веня, сусідка Марина з сестрою, мої сини з невістками і Олександр Пестов, – і з близьких більше нікого, всі інші – чужі. Та було якось так… По камерному затишно, тепло і щиро. Та, як на мене, якби був мій «Струмочок», було б краще. Тут, в цьому затишному невеличкому залі, коли ми з Лайошем співали під його бандуру, я раптом повірила, що колись вийде і моя наступна збірка. Повірила, бо в те вірив Лайош.