ЗІРКОВИЙ ЧАС
(Продовження)
Нас запрошували виступити в Тернополі. Там ми мали дати два концерти: спершу в медичній академії, а потім в Краєзнавчому музеї. Добре, що вони поблизу один від одного. В медичній академії вчився один з братів Гривулів, так що ми мали там свою підтримку. Та й він, молодий кобзар, потім і сам долучився до нашого виступу.
Пообідали в «Нічлаві» – прегарний і затишний куточок з ненав’язливою музикою, гарною обслугою і смачними стравами. Та дуже розімлівати нам було ніколи: у нас були відповідальні виступи. Адже це був Тернопіль – моя, можна сказати, маленька батьківщина. Перед студентами виступати цікаво: вони вникають і аналізують, незалежно від різних уподобань. Я розумію, що молодь більше схильна до сучасної естради та іноземних «хітів». Ритми, ритми. Який там зміст! Але ж саме тут, серед тієї молоді, вчиться Ростислав Гривул. Та ж треба і їм не дати дорешти забути українську пісню. Може ж хоч хтось… Виглядало так, що нас все-таки зрозуміли. Не думаю, що слухали і аплодували просто із ввічливості. Здалося мені, що студенти були дещо здивовані, якось зненацька заскочені. Та й на загал студенти – народ думаючий. Звісно, любити іноземних і наших естрадних кумирів вони не перестали, та того ми і не прагнули, але може ж таки в когось у серці щось защемить і повернеться до нашої пісні, нашої мови, нашої історії. Може…
А ми мали йти далі, в Краєзнавчий музей. Там була виставка українських вишиваних рушників, і зібралася вся тернопільська еліта. Про наш виступ знали. Тернопільське радіо декілька разів оголошувало про наш приїзд, а також потім була інформація, що концерт відбувся.
Тут в музеї була своя аура. Люди здебільшого статечні, поважні. Треба сказати, що ми з Лайошем на концертах ніколи себе не повторюємо. Це помічали спостережливі глядачі – наші шанувальники, що бували з нами на кількох концертах підряд (іноді у нас таке бувало). Після виступу до нас підходили люди. Все це були мої земляки: хто з Бурсуків, хто зі Збаража, були навіть з Лановецького району. Захоплень було море, нас запрошували приїжджати ще, та ми того пообіцяти не могли: світ не близький та й транспорту свого у нас не було. Ночувати будемо в Галі – моєї племінниці, що живе в Тернополі, а завтра – на електричку і у Львів. Наш заробіток – трохи проданих книжок (якраз вистачить хлопцям, щоб дурно з нами не їхали), обід в «Нічлаві» і відчуття виконаного обов’язку. А ще – втома від дороги і двох концертів.
– Таке життя артиста, Тетянко, – сказав Лайош.
– Я думаю, що артисти в електричках не їздять.
– А я думаю, що і в них всяко буває. Ти краще згадай, як нас приймали.
Але я вже майже сплю. Сплю без снів – така шалено втомлена.
Жаль, що наша пам’ять не може довго зберігати всього, що було з нами напротязі нашого життя. Все те поступово стирається, розвіюється, а з часом блякне, залишаючи по собі ледь помітний слід, або й зникає зовсім, наче й нічого не було, залишаючи місце для свіжих вражень та емоцій. Але є й таке – хвилини, миттєвості, роки, – що ніби вкарбовуються в нашу пам’ять і залишаються на все життя. Такою для нас з Лайошем була поїздка по Черкащині. Мета нашої подорожі було село Великий Хутір Драбівського району. А ще точніше – школа в тому селі. Там нас чекали учні і вчителі тієї школи. А серед вчителів був один цікавий і неординарний чоловік Михайло Коваль – вчитель і кобзар, що сам собі вишивав сорочки, ткав пояси і майстрував брилі. Сам писав пісні і знав їх безліч, композиторських і народних, своїх і чужих, сучасних і дуже давніх, ще з тих, що зібрав Яворницький. Я б щиро позаздрила учням, що мали такого цікавого вчителя.
Лайош вперше почув Михайла Коваля на Кобзарському з’їзді. Там він виконував свої пісні, вони зацікавили Лайоша, що назбирував щось цікаве для свого репертуару. Писали, телефонували, і нарешті маємо касету Михайла Коваля, де він записав для нас трохи пісень у своєму виконанні. Бандура у нього невеличка, лаштована на особливий лад, як придумав собі сам Михайло, бо дуже хотів навчитися грати на тій бандурі і не мав від кого. От і придумав собі свій власний стрій. А зараз на запрошення отого Коваля ми їхали в його село, до його школи. Цієї поїздки ми дуже хотіли. Було цікаво і нам, і хлопцям, що з нами їхали. А їхав з нами мій Сашко і Пача. Їхали поїздом і зарання хвилювалися, як то воно буде, як нас там зустрінуть.
– Лойошку, скажи мені, чи міг би колись хтось про нас написати книжку, як ми їдемо з тобою невідь-куди, як ми з тобою виступаємо в неопалюваних залах? Ні, я не хочу сказати, що це подвижництво. Та все-таки… Двоє сліпих людей. Чи написав би хтось і чи хтось у таке повірив би, що зовсім безкоштовно нас двоє отак їздили.
– А хто б про це мав писати? Хіба сама колись напишеш.
– А що, думаєш, було б цікаво?
– Ну, це вже залежатиме від того, як ти напишеш, від твого хисту…
– Ні, не напишу. Де вже там?..
В Черкасах нас зустрів сам Михайло Коваль і повів до родини Галини Гордієнко. Тут ми і отаборились. Тепла квартира, привітна господиня. Чого ще? Та ніжитися і відпочивати ми сюди не приїхали. Не для того Михайла Коваля його колеги з роботи відпустили. В Черкасах ми мали виступити в музеї «Кобзаря» і педагогічному інституті. До свого виступу ми долучили і Михайла. Ми взяли до свого репертуару його пісню на вірші Миколи Шамрая «Моя Україно». Тепер з нами її співав і Михайло Коваль. Своє імпровізоване тріо ми назвали «Злука» і були горді з того, як гарно воно звучало. А таки гарно. Ми це відчували по реакції глядачів.
Після дороги і двох концертів, після смачного обіду з чаркою горілки і печеними щуками ми були добряче втомлені і розморені, але ніяк не могли вгамуватися з тими піснями, бо їх було так багато і в Михайла, і в нас, таких різних, з Західної і Східної України (і хто тільки придумав цей поділ). Ми співали і співали, самі для себе, одні для других і всі разом вже й не знати для кого. Поки аж хтось не сказав:
– Давайте спати, бо завтра раненько вставати.
Так, завтра ми їдемо до Канева. Святе місце. Їдемо на прощу, до Тарасової могили.
Був грудень. В таку пору туристів практично нема. Вже холодно. Дме холодний пронизливий вітер.
– Москаль дме, – каже задумливо директор музею.
– Так козаки колись казали.
Звучить «Заповіт». Ми кладемо квіти. Михайло цілує могильну плиту. Чи бачиш ти нас, Тарасе? Нас, що прийшли до тебе за благословенням… Бачиш. Звісно, бачиш із своєї високості того сліпого кобзаря, що прийшов до твоєї могили набратися сил, ту невідому сліпу поетесу, що вже вірші її прокладають стежки до людських сердець, того кобзаря-вчителя Михайла, що вчить дітей любити свою пісню і творити добро на землі.
Нам поталанило: саме прийшли дві групи екскурсантів, так що ми мали перед ким виступати в стінах музею. Це був дуже відповідальний виступ, відповідальний і хвилюючий. Здавалося, нас слухав сам Тарас. А може й слухав… Хто це може знати?.. Людині не дано. Після концерту підходили люди, дякували зі сльозами на очах. Ми побідкалися, що не знає Микола Шамрай. Ми ж на його слова пісню співаємо.
– О, він би неодмінно приїхав, – сказав Михайло. – Він живе тут недалеко, в селі Пекарі. Це кілометрів з п’ять буде. Жаль, що він не знає.
З музею ми поїхали в культосвітнє училище. Мали виступ там. І десь посеред нашого виступу раптом відчиняються двері – і заходить Микола Шамрай, вчитель і поет, автор тексту пісні «Моя Україно». На очах у студентів знайомимося, дивуємося і продовжуємо наш виступ. Все вийшло, як у спектаклі, неначе ми все так запрограмували. Ще раз повторюємо пісню «Моя Україно», потім просимо Миколу Шамрая почитати вірші. І він читає, прониклово і артистично, глибоко і емоційно. Голос у нього гучний і розкотистий, що, здається, гукнув би – то на другому березі Дніпра почули б.
– Як же ви тут опинилися? – питаємо після концерту.
– З музею зателефонували, що хтось приїхав зі Львова і хоче мене бачити. Я і пішов.
– Пішки? – дивуємося.
– А що тут його йти?.. Та ні, не зовсім пішки – попутка трапилася. Добре, що встиг.
Ми стояли всі купкою, схвильовані фанати, люди, що люблять пісню і слово. Зараз ми попрощаємося, і Микола Шамрай буде добиратися в свої Пекарі, пішки, чи, може, йому знову трапиться попутка. Вчитель і поет… Людина з небайдужим серцем, у котрої те серце болить від всяких бід, своїх і чужих. Як же добре, що є такі люди на землі, що готові йти пішки, аби побачити своїх однодумців, побратимів. Хай вам щастить, вчителю. А ми поїдемо в село Великий Хутір, де чекає на нас родина Михайла Коваля і школа. Але школа буде завтра, а сьогодні…
Надвечір’я. Ми у хаті Коваля. Михайло ще до того не звик, все ще дивується:
– Невже це ви у мене в хаті? Аж не віриться.
Мати, дружина, син… Вся родина.
– Жаль, Оксани немає, доньки, – зітхає Михайло. – Вона у мене співуча.
Але й так в хаті було весело. Співали всі, злагоджено і емоційно. Відчувалося, що пісня тут не гостює в ряди-годи, а живе в цій оселі. Ми з Лайошем слухали, дивувалися, бо таких пісень ми і не чули, щось записували. Тепер маємо гарну згадку. Включимо плівку – і ніби знову у тій затишній хаті, з тією дружною родиною і з їхньою піснею.
Треба було хоч трохи відпочити. Завтра ми мали виступати перед всією школою, що припинила навіть заняття, бо приїхали очікувані гості зі Львова, кобзар і поетеса, себто ми.
Повставали зарання – не спалося. Хвилювання було приємне. Дружина Михайла пішла до школи раніше: треба там все приготувати. Хоча, як для нас, то що там готувати! Було навіть трохи незручно: ми зворохобили всю школу. Михайло Коваль був навіть трохи гордий, бо це ж таки він все це затіяв. Після такої зустрічі хіба ж могли ми виступити зле? Ми взагалі не мали права виступати не на найвищому рівні. Нас попередили, що зал не опалюється. Та що з того попередження? Не могла ж я виступати в чоботях і в пальті. Лайошу було трохи легше: у нього, яка не є, а таки свита. Я на той час вже мала вишиванку, та те вишиття було на нейлоновій тканині. Нейлон на холоді став, як бляха, і вже не грів, а холодив тіло. Михайло накидав мені на плечі свою хутряну куртку. Та я не могла собі дозволити виступати в такому вигляді. Нас знімали на відеокамеру. Там, певно, і зафіксований цей цікавий момент: Михайло мені накидає на плечі куртку, я сиджу в ній, доки співає Лайош, і скидаю – немов пірнаю у холодну воду. Концерт тривав досить довго. Від щирих оплесків тепліло навіть у такій холоднечі.
Потім нас приймали в кабінеті директора. Що були шинки, ковбаси, всякі напитки і наїдки, – все це було надзвичайно приємно і смачно, та в тому не було великого дива: приготувалися люди, спасибі їм, нічого не скажеш. Але гарячий борщ і пампушки з часником – оце вже було диво. Але ми дивувалися потім, а тоді від душі смакували ту страву і заслужено хвалили господиню. Це була, здається, таки дружина Михайла, Оля. З того гостинного кабінету ми вже мали йти на трасу і там чекати якогось автобуса. Мерзли ми там досить довго, а з нами й декотрі вчителі, але автобуса не було. А в нас вже квитки на поїзд. Нарешті зупинили якогось легковика. Заплатили йому, як годиться, а він, бачачи наше, скажімо так, скрутне становище, вирішив зірвати куш: сказав, що ми домовлялися лише до Черкас, а на вокзал він нас завезе лише за додаткову оплату. Заплатили. А що мали робити?.. Та це ще було не все. Коли ми з нашими наперед придбаними квитками спробували сісти в поїзд, нам сказали, що тут не зовсім чітко вибита дата, тому квитки не дійсні. Доводити щось було ніколи. Довелося заново брати квитки. Добре, що вони були. Взяли. Встигли. Сіли. Настрій зіпсовано вкрай. Всі між собою пересварилися, знервовані, набурмосені. Останній акорд був не з найкращих. У мене була думка: зі Львова написати скаргу і прикласти придбані квитки. Але, як завжди, я потім пересерджуся, буде ліньки щось там ще кудись писати, махну рукою та й забуду. Ця дрібниця нам спогадів не зіпсує. Залишиться в пам’яті Михайло Коваль, його родина, пісня, школа, діти і вчителі, зовсім молодий директор. А ще Канів, Чернеча гора, відчуття Тарасової присутності, Черкаси, Галина Гордієнко і… Щуки. Смачні щуки. І до нашого зіркового часу вони зовсім не були зайві, як і борщ, і пампушки з часником, і півник на дорогу, приготований Ковалихою. Все це було дуже по-людськи щиро і дуже до речі.