Одною з перших на книжку відгукнулася Анастасія Клименко:
«Бачу Юрка, як живого. Так і чую його мову. А що про капелу написала несхвально, то так все і було».
Навіть пан Жеплинський поки що нічого негативного не сказав. Але все-таки йому, мабуть, було трохи ніяково, що дав про Юрка такий куций спогад – і не спогад зовсім, а дві свої статті з радянських газет, які я зліпила докупи. А він же ж добре знав Юрія. Очевидно, Богдан Михайлович не вірив, що вийде ця книжка. Певно, він погано знає Лайоша Молнара. А коли книжка таки вийшла, пан Богдан нічого не сказав про неї своєму брату Роману, котрий знав Юрія Даниліва і навіть трохи був у капелі.
Прозвучала інформація по радіо. Поки що по Львівському радіо, а має бути ще з Києва.
З видавництва «Край» подзвонили, що якийсь чоловік з канадської фірми почув інформацію по радіо і зайшов до них, щоб придбати «Слід Сінгалевича». В добрий час, книжко. Хай тобі щастить на добрих і щирих читачів.
В капелі пробували ігнорувати цю книжку. Але цікавість перемагала. Дехто вже мав цю книжку, так що, думаю, її будуть читати. Тільки для чого покрадемки?
Книжку зустріли по-різному: одні раділи – друзі і побратими Даниліва, інші поставилися до неї вороже – ті, що все життя намагалися шкодити Юркові, ті, що писали анонімки на Дмитра Котка, а тепер зробилися такими щирими українцями, аж диво брало, як можна було так майстерно перефарбуватися. Та ми їм не судді. Ми з Лайошем їх просто зігнорували, як зігнорували вони нашу скромну книжечку. У неї було досить друзів і шанувальників. І ми раділи разом, що ця скромна книжечка таки є. Найперше, що зробив Лайош, це розіслав «Слід Сінгалевича» в кобзарські центри, а також і окремим кобзарям, вкладаючи ось таке звернення:
«Шановний добродію!
Надсилаю вам ту скромну книжечку спогадів про Юрія Даниліва – засновника капели бандуристів «Карпати». Прочитайте самі і зробіть так, щоб ще хтось її прочитав. Юрій Данилів заслуговує того, щоб про нього знали якомога більше людей. Авторка просить вибачення за можливі редакційні та авторські огріхи. Просить вибачення і в тому випадку, якщо книжка випадково потрапила не за своїм призначенням, до тих, хто байдужий до кобзарського мистецтва.
Авторка книжки буде рада, якщо хтось з вас їй напише про своє враження і висловить свої зауваження.
Наша адреса…
Тетяні Фроловій».
Найголовніше було попереду: треба було поїхати в село Раделичі, де народився і ріс Юрій Данилів, де жили його друзі і родичі, де знали і пам’ятали його. Це мала бути своєрідна презентація книжки, але не звичайна презентація. Це мав бути спогад про Юрія Даниліва.
Ми з Лайошем продумували все до дрібниць: хто має їхати, як має будуватися вечір. Але головне було – забезпечити транспорт – організувати автобус. Я пішла до директора нашого підприємства – до В.Намазила. підключили і Адама Потапчука. Капелу ми не запрошували, хоча й ніхто б не заперечував, якби хлопці захотіли поїхати або хоча б відрядити своїх предстваників. Не поїхав ніхто. Всі робили вигляд, що і не чули про таку книжку, хоча дехто тихенько собі її купив. Та ми з Лайошем тим не журилися, ми думали лише про те, щоб все нам вдалося. Лайош телефонував у Раделичі до голови сільської ради. Голова пілтримав, хоча був молодий і особисто не знав Юрія Даниліва. А тепер вважаю за найкраще подати уривок зі свого щоденника, щоб зберегти свіжість вражень.
16 січня, рік 2000
Їдемо в Раделичі, де народився і ріс Юрій Данилів. Це була ніби презентація книжки «Слід Сінгалевича», але головний акцент робився не на книжку, а на спогади про Юрія Даниліва. В залі сиділи три його брати та інші родичі, а також односельці і друзі його дитинства: Василь Пікулик та Іван Савка. Зі Львова нас приїхало більше двадцяти осіб. Товариство вельми поважне: Михайло Баран з дружиною, Богдан Жеплинський з дружиною, доньки Даниліва, Омелян Домчак та Нестор Калиняк – учасники колишгьої капели бандуристів. Вечір вів Михайло Баран. Були віншування, потім мій Сашко – похресник Даниліва – посівав, потім була спільна коляда – колядували і на сцені, і в залі. А вже потім почалися спогади. Виступали ми, виступали раделичани, дехто плакав. Дуже мудро сказав брат Юрія Даниліва Йосип: «Дякуємо вам, що ви розказали нам про нашого брата». Бо й правда, жили собі кожний своїм життям.
А в залі панувало загальне піднесення. Потім ми влаштували невеликий концерт. Співав Михайло Баран, співали ми з Лайошем деякі пісні з репертуару Юрія Даниліва. Я отримала від родини Данилівих кришталеву вазу для квітів.
Потім був обід. А на зворотньому шляху зупинилися біля хати, де народився і ріс Юрій Данилів. Всі вийшли з автобуса і заколядували. Це було незвичайно – то була ота сама духовність, про котру кажуть, що вона зникає. Було піднесення і єднання. І не вірилося, що це ми з Лайошем зворохобили стільки людей. Я щаслива, і це насправді, не дивлячись ні на які нюанси, що безумовно завжди є.
Зоре моя, чи ти й справді є десь на небі? Чи це ти допомагаєш мені, коли я занепадаю духом? Є, певно ж є десь там, на небі, у кожного своя зоря. Бо чому б тоді Тарас Шевченко звертався до неї:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою…
От і мені чомусь хочеться звернутися до неї, до моєї зорі. І не тільки до неї. Бо що ми знаємо про наше буття?.. Спасибі тобі, доле, що ти у мене саме така. Дякую тобі, зоре моя, що ти таки зійшла. І помолюся Богу, ревно помолюся, що дав мені мій талан, мій хрест і… Лайоша.
Інформація про «Слід Сінгалевича» прозвучала по львівському і українському радіо. Хто хотів, той почув. Хтось захотів придбати цю скромну книжечку. Адам Потапчук сказав приблизно так:
– Тепер наш Юрчик може спати спокійно. То він тобі спокою не давав, щоб ти про нас написала.
А я і справді відчула полегкість, ніби виконала свій обов’язок.
Книжечку відіслали у Пряшів Миколі Мушинці. Він відгукнувся двома схвальними рецензіями – для журналу «Дзвін» і для «Народознавчих зошитів». Не знаю, чи надрукують. Нам з Лайошем важко це відслідкувати, але я вірю в те, що Слід Сінгалевича, як і слід Юрія Даниліва не загубиться на землі.
«Пряшів, 16 лютого, 2000р.
Вельмишановна пані Тане, дорогий Лайошу, любий Сашку!
Вже давніше я одержав від вас посилку з двадцятьма примірниками «Слідів Сінгалевича». Саме тоді я лежав у ліжку з високою температурою (грип) і не міг відповідати на одержану пошту.
Книжку я прочитав з великим зацікавленням. І зараз же написав не одну, а дві рецензії. Обидві вам висилаю. Прочитайте і дайте ще комусь прочитати (може Жеплинському), виправте фактичні помилки – викресліть непотрібне і доповніть необхідним і занесіть – одну в редакцію «Дзвін» – Роману Федоріву, другу – в редакцію «Народознавчих зошитів» – Степанові Павлюку або редакторові. Віддайте їм і по книжечці. Для себе (а може і для когось іншого) зробіть ксерокопії.
Без дозволу Тані я залучив у другу рецензію суттєві частини з її прекрасного листа. Вони значно оживляють рецензію. Ваші примірники я подарував тутешнім бібліотекам і з присвятою від вас розіслав спонсорам, які дали гроші на видання «Стежки від воріт» – Микулину, Кобасі, Шуркалі, Поповцю, Ігорю Мушинці (синові) та деяким іншим. Щиро поздоровляю вас з черговою книжкою, яка є вагомим внеском у кобзарезнавство, нерукотворним пам’ятником напівзабутому засновникові капели «Карпати».
Я зараз співпрацюю з чеським телебаченням над телефільмом про музичне життя на Закарпатті. Дещо ми зняли восени, а дещо будемо знімати на початку літа. Один з кадрів мав би бути «музика на вулиці». Я запропонував режисерові кадр: сліпий бандурист грає на бандурі і разом з дружиною співає українську думу (на вулиці Ужгорода або Берегова). Біля них хлопчик продає книжечки та касети. Люди проходять, кидають копійи у козацьку шапку і розглядають книжки. Коментарій:
«Угорець із Берегівщини Лайош Молнар разом з українською поетесою Тетяною Фроловою співають українські та Угорські пісні. За так зароблені гроші вони хочуть видати вже шосту книжку Тетяни – поетичну збірку «…», рукопис якої вони носять із собою. Обоє вони незрячі».
Лунає пісня, камера показує Сашка з книжками й рукописом – Брайлем і Азбукою. Якби режисер погодився, вас би покликали на Закарпаття, дорогу й перебування – оплатили б. Фільм знімається у чесько-словацько-українській коопродукції й буде демонструватися в різних країнах світу. Я є лише консультантом, мої пропозиції не мусять подобатися режисерові чи продуцентові, тому беріть це лише, як одну з ідей. Більш реальною є ваша подорож у Польщу на «Лемківську ватру».
З глибокою пошаною і побажанням ваш Микола Мушинка».
Незабаром одержали кілька зворушливих листів. Це мене схвилювало і окрилило. Тепер я була певна, що слід Юрія Даниліва таки не загубиться.