ГІСТЬ ЧИ… НАРЕЧЕНИЙ…

Домовились про зустріч. Вона мала відбутися 28 квітня. А напередодні увечері зателефонувала невістка Світлана.

– Мамо, я хотіла вам назавтра Юрка підкинути. Мені треба…

– Не можу, Світлано, не можу.

Невістка трохи розгубилася. Нечасто вона зверталася до мене по допомогу, але все ж іноді я її виручала з Юрасиком. А тут…

– А чому? – знічена, ніби аж зніяковіла невістка. Стає незручно і мені. Та гумору я не втрачаю – вже дуже в мене гарний настрій.

– Розумієш, Світланко, завтра мене сватати прийдуть.

Невістка ще більше розгубилася.

– Справді? Так це ж добре!

– От і я кажу, що добре… Ні, справді, у мене завтра ділова зустріч… Так що пробач…

Не знаю, чи пробачила мені Світлана, але сватання я собі таки виговорила.

 

Лайош був незрячий, і ніколи не бував у моєму районі. Тому я запропонувала, щоб мій Сашко зустрів його на якійсь зупинці. Але Лайош відмовився категорично.

– Я сам.

– То давайте я вас зустріну. Ну хоча б на зупинці сьомого автобуса.

– Ні.

– У нас важко орієнтуватися, – майже благала я, бо мені моя Майорівка для ходіння була чомусь дуже важка і незручна.

– Нічого. Я не загублюся.

І не могла я зрозуміти такої його впертості, але й подолати її також не могла. Тоді я ще не знала, що це вдача його така, що, може, саме вона допомагає йому чогось добиватися у цьому світі. Та зараз у мене були зовсім інші проблеми, над якими я таки добряче ламала собі голову. Як зустріти чоловіка, котрий вперше приходить до тебе до хати, котрий, зрештою, не байдужий тобі, щоб і пристойно було, і щоб не виглядало, що ти перед ним якось запобігаєш. Цього б я ніяк не хотіла. Ну, насамперед, як бути із спиртним? Ставити чи ні? Боже мій, така стара і така дурна! Можна було подумати, що у мене в хаті ніколи не бували… І чого це раптом мене так заклопотало? Тьху! Можна було обмежитись кавою – і ніяких проблем. Але я знала, що Лайош самотній, і мені чомусь хотілося пригостити його смачним обідом. Тоді я ще не знала, що цей хлопець  – гурман, що він любить смачно поїсти, і що це для нього мало неабияке значення. Ото й вирішила: пляшку – обов’язково, бо в якій українській хаті не почастують гостя чаркою горілки? Та й не такий він уже й чужий: ого, скільки годин ми наговорили з ним по телефону! Отже, пляшка, легка закуска, зелений борщ, картопля з м’ясом. І все має бути смачно, щоб гість відчув, що потрапив на гостину до жінки.

Довго чекала. А вже що перехвилювалась – то й не сказати. Людина ж все-таки не бачить. Картала себе: ні, треба було все-таки наполягти на своєму, таки зустріти його. Поки я займалася самоїдством, подзвонили у двері. Я розхвилювалася. Відчинила. Він. Почувала себе, ніби дівчина на першому побаченні. І від того сердилася сама на себе. Поки розмовляли про те, про се і, зрештою, ні про що, – по телефону у нас ніби краще виходило, – прийшов Сашко. Я його попередила, що у нас буде гість. Тепер сама хвилювалася, яке враження справить він на Сашка, бо це для мене також було важливо.

Сіли за стіл. Від горілки Лайош відмовився категорично.

– Баптист, – подумала я. – Але ніби не схожий.

Зрештою, я теж пиячкою не була, але ж так ніби прийнято… Ну, то вже нехай так.

Пообідали. Сашко знову кудись побіг, а ми – в розмови. Лайош був ніби якийсь знічений чи приголомшений, і я не могла ніяк зрозуміти, що його гнітить, чи від чого йому ніяково. Та раптом він якось дуже вже офіційно чи урочисто сказав:

– Я слухав вашу радіопередачу. Ну… Ту, що з Юлією Бірюковою…Там ви сказали так:

”… Але й Сашко відійде, звичайно, і знову почнеться трошки тяжчий кусочок в моєму житті. Але що зробиш? Таке життя…” Мене вразили ті слова… То, може, об’єднаємо наші долі, щоб нам обом не було самотньо.

Я отетеріла. Мені забракло повітря.  Як дурне дівчисько на першому побаченні, я не знала, що маю сказати. Такого я не сподівалася, принаймні з першої зустрічі. Потім Лайош сміявся:

– Ну чому з першої зустрічі? А по телефону? Скільки ж то було переговорено!

Це була правда, але…  То не було освідчення молодого пристрасного юнака. То дві зболені долі зустрілися на перехресті доріг.  Як колись починав радіопередачі „Надія” наш незабутній диктор Львівського радіо Георгій Щербина:

„Ішли дві долі різними шляхами.

На перехресті долі обнялись…”

Що я могла відповісти Лайошу? Я була не готова до такої відповіді. Від мене її негайно і не чекали. Це було б смішно. Боже мій, але ж така різниця у віці! Лайош запевняв, що все це він зважив, і що все це – дурниці. Він зважив. А я?..

Мушу чесно признатися, що до заміжжя я не була готова. Завести роман – це одне, проти такого я б не заперечувала. А заміж?.. В моєму віці… А Сашко?.. Як він сприйме?.. На мою бідну голову стільки всього звалилося, що я собі з тим всім не могла дати ради. Та треба було думати, щось вирішувати. Я була вже не в тому віці, щоб просто так собі, з доброго дива морочити чоловікові голову. Та й становище у нього було таке, що… Словом, йому потрібна була дружина, і мені пропонувалося посісти це почесне місце. А я… А я не була до того готова. От тобі й маєш…

РІШЕННЯ

І знову я сама. Можу знову думати або повернутися у полон своїх спогадів. Але ниточку порушено… Про що пак я?..  А-а, я хотіла розповісти, як вперше в мою оселю прийшла бандура, власне, Лайош з бандурою. Але ще перед тим він прийшов з товстелезним і потертим портфелем. А в портфелі тому було повнісінько зошитів, а в тих зошитах – слова і ноти пісень, які співав Лайош і які ще мав колись співати. Ото дива! Я й не думала, що це мене так схвилює. Вже ж, слава Богу, не молода, але… Але мені здавалося, що я доторкнулася до чийогось серця, ніжного і тремтливого, і воно відкрилося мені. Лайош залишив цей дороцінний портфель у мене, і я розцінила це, як найвищу довіру. Потім, коли Лайош пішов, я довго гортала ті зошити. Ноти я розбирати не вміла, а от слова… Все це для мене було нове і цікаве. Це було щось високе і далеке від буденного бруду і скверни, як молитва.

А потім була бандура. Лайош сказав, що прийде з нею. Я хвилювалася. Якщо хочете, можете з мене сміятися, вважати мене дивачкою, але бандура була для мене живою істотою. Виявляється, я з віком ще не втратила сентиментальності. А може й не те, може, це було поклоніння мистецтву. Може…

В моїй хаті звучала бандура, співав Лайош. Що думали сусіди, не знаю, але я була горда з того: от, мовляв, слухайте, це в моїй хаті звучить бандура! Це до мене прийшов отой вусатий бандурист! А ви ж як думали! І над ким же я хотіла взяти верх? Не знаю. Але хотіла. І мала цю зверхність над цілим світом, над своїми неладами, над своєю долею. Дзвеніла бандура. То сумно, то весело, то голосно, а то раптом зовсім затихала і звучала тихо і ніжно, як перехлюп теплої хвилі. Я хотіла, щоб їй, бандурі, у мене сподобалось, щоб вона не спішила іти від мене. І вона не йшла, довго, до самого вечора.

Тепер ми з Лайошем зустрічалися часто. Інколи він приходив з бандурою, і тоді в моїй хаті було свято. А інколи приходив сам. Нам удвох було завжди цікаво і гарно. Але я все ще не знала, що я маю робити: чи виходити мені за нього заміж, чи ні. Мене він з рішенням не приспішував, я мала час для роздумів. Але, чим я більше думала, тим більше народжувалося вагань і сумнівів. Час у мене для роздумів був, та я розуміла, що не зовсім порядно було б з мого боку все це затягувати, затягувати, а потім взяти та й  відмовити. Було лячно, але якесь рішення приймати треба було. І, бажано, скорше. Чого чоловікові голову морочити? Адже йому так нелегко: жити на чужій хаті, самому думати про чисті сорочки і про теплу страву. Та й не був він з тих гуляк, з тих метеликів, що пурхають з квітки на квітку. Якось він сказав мені:

– Якщо я вже обняв одну, то другу обнімати не буду.

Ой, Лайоше, Лайоше, задав ти мені задачу, котру я ніяк не спроможуся вирішити.

І одного разу я сказала собі:

– Зупинися, навіжена. Зупинися і вирішуй. І скажи йому:  „Ні”.  І він завтра до тебе не прийде, а шукатиме собі іншу, може, не таку дурну, як ти. Ага, злякалася! Не хочеш його втрачати! І телефонні дзвінки? Авжеж, і довгі телефонні розмови! А ти ж як думала? Ну, що?!

Я сама з себе знущалася. Бо скільки ж можна морочити людині голову? Треба ж таки нарешті прийти до якогось рішенцю. І я дала згоду вийти за Лайоша заміж. Правда, ще залишила маленький шлях для відступу: сказала, що я ще можу передумати. Але це вже було від страху. А Лайош тоді засміяся і сказав:

– Ну, я хлопець настирний, думаю, що все у нас буде добре. Так що вже можна потрохи перевозити речі.

Речей ми ще не перевозили, але увесь час були собі удвох. І сміялися, безжурно і закохано, наче молодята. Мені було якось трохи ніяково перед Сашком і перед старшими дітьми. Але, зрештою, вони вже виросли, і я тепер мала право влаштовувати своє життя, якщо воно до сих пір в мене не влаштувалося. Я звикала до своєї нової ролі: чи то нареченої, чи дружини… Ото дива! В такому віці… І справді якось ніяково… А втім… І я махнула рукою на всі пересуди і обмови, на плітки, на брехи. Бо кривди я не зробила нікому.