Одна художниця, як на мене, намалювала щось неприйнятне. Старечі руки тягнуться до сонця. Як це розуміти? Що це має означати? Це либонь знає тільки сама художниця. Це її творча фантазія. А я зрозуміла б так: якась баба Яга тягне руки до сонця, щоб заграбастати його і сховати  від світу. Розумію, суб’єктивне сприйняття.

І друга художниця намалювала не зовсім те, що треба. Малюнок ніби нічого, та знову фігурує, правда, цього разу дівчина, що йде з піднятими руками. І чому художники так люблять малювати підняті руки. Може це у них якась така символіка? Не знаю. Я – реалістка. Мені важко уявити, що хтось може йти з піднятими руками. Правильно, я не художник. Але моя книжка розрахована на простих пересічних читачів. Вони також в основі своїй не художники. Словом, проблема. Вже й Лайош на мене наїхав:

– Навіщо ти придумала таку назву, що жоден художник не може нічого намалювати?

– Ну знаєш, – обурилася я, – не буду ж я і справді добирати назву книжки під художницю. Намалював же ж колись художник Яців обкладинку до збірки «Виклик долі». Теж назва не проста. Намалював же. Бо він справжнім художником був. А ще зрозумів смисл моєї збірки. А тут… Ніхто ні в що не хоче вникати, не хоче задумуватися.

– І все-таки треба було збірку назвати якось по-іншому. «Допоки я живу»… Ти й сама не знаєш, щоб ти хотіла мати на обкладинці.

– Знаю, але не зовсім. Зате я добре знаю, чого я не хотіла б мати на обкладинці. Не знаю, бо я не художниця. Якби була художниця, тоді б знала. Неодмінно знала б.

Але скільки б ми з Лайошем не сперечалися, проблема обкладинки не вирішувалася. А книжку робити треба. Хоча й криза – оте ненависне слово. Але нічого не поробиш – криза є, світова, кажуть, і нікуди від неї не дінешся. Торкнулася вона й нас. Ну, не зовсім нас, а наших книжок. Папір подорожчав, робота, мабуть, також. І скільки та збірка буде коштувати, якщо її собівартість зросте? І хто її купить? Собівартість кожної моєї книжки важко обрахувати. Ми враховуємо лише те, що платимо комп’ютернику, за видрук, ну хіба ще художнику. А мої друкарки, ті, що набирають книжку, ті, що вичитують її? Того, ясна річ, обрахувати не можна. Та й не треба. Бо хто ж тоді купить таку книжку? Все це просто йде на догоду моїй музі. Хто це враховує? Без тих затрат жодна моя книжка не вийшла б. Однак книжку робити треба, скільки б вона не коштувала. Я пишу вірші. Я є, і вірші мої є. Вороття нема. Ніщо назад не повертається. І ціни також. А якщо пишуться вірші, то книжки треба по можливості видавати. От як бути з казками, того не знаю. І Лайош поки що не знає. Бо книжки будуть такі дорогі, що ніхто їх під реалізацію не візьме, ніяка школа. Отакі у нас проблеми, малі і великі. Та я впевнена, що Лайош щось таки придумає, як обійти, перехитрувати оту зловісну кризу.

Добре, що нарешті Марина Шутурма обкладинку намалювала. Добра художниця. Коли вона мене по телефону запитала, що б я хотіла бачити на обкладинці своєї збірки, я сказала:

– Я не знаю. Але то має бути щось яскраве, життєстверджуюче. Веселка, вишня, яскраві кольори. Смисл такий: не треба чорних кольорів навіть тоді, коли моє життя минеться. Бо світ не минається і життя триває. І вже вкотре пошкодувала, що в цю збірку не увійшов вірш «Не треба чорних кольорів». Чомусь так вийшло, що він не увійшов, хоч був уже написаний. Чи зрозуміла мене художниця? Виглядало так, що зрозуміла. І намалювала. А вже я… Це будемо знати потім, коли вийде книжка. А поки що вона ще в друкарні. І ми її чекаємо. Приємне і хвилююче чекання. Як новонародженої дитини. І так кожного разу, так завжди. Нехай так і буде.

Я не приймаю чорних кольорів.

Я й так усе життя жила без світла.

Мій захід сонця ще не догорів,

Моя зоря ранкова не доквітла.

Я ще не все сказала, що могла.

Я ще не всі пісні переспівала,

Не долюбила ще, не дожила,

Не догрішила, не доцілувала.

На нарікання часу не гублю,

Не хочу, щоб хтось гнівався на мене.

Я так люблю життя оте шалене,

До хвилечки останньої люблю.

Та що там смерть! Та що там небуття!

Це буде потім, там десь після мене.

Я так люблю життя своє шалене,

Веселкою увінчане життя.

Ні-ні, не треба чорних кольорів.

Навіть тоді, коли піду у вічність.

Хіба що запаліть великі свічі,

Щоб захід сонця не згорав, горів.

Життя триває, світле і сумне,

Й триватиме тоді, як нас не буде.

Нехай ніколи не минуться люди!

То може хтось згадає і мене.

І нарешті книжка вийшла. 2 липня 2009 року з’явилася вона в нашій хаті і наповнила нашу хату радістю. Це завжди хвилююче. Потім хтось скаже, що ця книжка має якісь технічні огріхи. Погоджуся з усіма зауваженнями і чесно зізнаюся, що на престижній чи навіть не дуже престижній видавництва ми не маємо коштів. Є, як є. Хочу, щоб цю книжку сприйняли прості люди, бо головне в цій книжці її смислове навантаження. Може й зробимо невеличку презентацію в нашій бібліотеці, та це буде потім, колись. А зараз хочеться тихої родинної радості. Поки що тільки ми тримаємо цю книжку в руках. Але незабаром вона піде до людей. А зараз мені хочеться зацитувати саму себе – уривок з «Замість передмови» до тієї збірки.

 

«Допоки я живу» – моя 12 поетична збірка. Я завжди найперше в силу моїх можливостей намагаюся пояснити, чому саме таку назву я придумала для своєї збірки. Ніхто не знає, скільки кому Бог життєвого шляху відміряв. І я того не знаю. Я знаю лише одне: живе людина доти, доки щось робить на землі. А якщо вона вже не спроможна нічого робити, тоді вона вже наче й не живе. Бо що тоді таке життя? Фізіологічне існування. Та й то… Не приведи, Господи, до такого. Не зарікаюся ні від чого – все у Божій волі, але хотіла б, як я вже колись писала: «горіти, не тліти». Допоки я живу, то хочу людям нести те, що маю: силу слова, силу пісні, а чоловік мій, кобзар Лайош Молнар, – звучання бандури, кобзи, ліри. Така наша місія на землі.

Про свою творчість не можу сказати майже нічого. За мене говорять мої книжки. Ні хвалити себе, ні ганити не буду. Пишу, як пишеться. Чую від людей вдячні слова – і це моя найкраща нагорода. Не шукаю ні слави, ні почестей. А навіщо? Слава часом минається ще скорше, ніж люди. Я хочу, щоб мої твори жили серед людей, щоб їх читали і любили не лише тепер, у наші дні, а й потім, колись, ще довго. Відома може не дуже багатьом, не лауреат ніяких премій – це, зрештою, не так вже й важливо. Та я хочу, щоб моя творчість, а особливо моя поезія, свідчила про мою щиру любов до рідної землі і до вас, дорогі люди. З тієї любові народжуються всі мої вірші – веселі і сумні, радісні і зболені. Нехай ті вірші знайдуть відлуння у ваших душах, переберуть на себе ваші болі, примножать ваші радості. Допоки я живу і потім, колись…».

 

Збірка «Допоки я живу» пішла між людьми. Чомусь дехто називає її «остання надія». Чому – не знаю. Особливо популярними стали вірші: «Монолог, або діалог з собакою», а ще «Лікареві, котрий…». Ту збірку дають почитати одні одним. Це означає, що книжка цікава пересічному читачеві, тобто простій людині. Думаю, що ця книжка ніколи не стане тінню спогадів.

Чомусь Оля Носовська сказала, що їй сумно від цієї книжки. Чому – того вона й сама не може пояснити. І я не можу.

– Малюнок до того спричинився? – питаю.

– Ні, – каже, – малюнок такий яскравий, життєрадісний.

– А що тоді?

– Не знаю. Може ті, хто вас не знає, сприймуть ту книжку по-іншому, а я вас знаю – і мені від тієї книжки сумно.

Дивовижні людські душі, часом важко пояснити ваш порух. Та й чи треба пояснювати? Аби тільки не поселилася в тих душах байдужість до життя, до ближніх та й до себе врешті-решт. Живи, моя книжко, довго живи і ніколи не ставай тінню спогадів. Будь з людьми, як народна пісня.

 

Посилаємо книжки в Словаччину, а разом з ними і лист до нашого дорогого академіка Миколи Мушинки.

 

«Доброго дня вам, пане Миколо, пані Магдо! Щастя вам і здоров’я і вам, і всім вашим мушинчатам!

Не чуємо нічого ні про вас, ні від вас. Від того якось трохи сумно. Хочеться доброго, теплого, живого слова. Пробували якось вам подзвонити – нічого з того не вийшло – ніхто не відповідав. Де ви обертаєтеся? Що зараз клопоче вашу розумну голову?

У нас все по-колишньому: концерти, робота з друкарками (тепер їх у мене дві) і спроба хоч щось видати. Кризу і ми на собі вже відчули. Концерти все важче організовувати, в друкарні все подорожчало – і папір, і послуги. Та все ж ми спромоглися видати поетичну збірку, що має таку химерну назву – «Допоки я живу». Довго билися над обкладинкою – художники ніяк не могли намалювати те, що б мені хотілося. Хоча я малюнок сприймаю з чужого ока, та все-таки до обкладинки ставлюся дуже критично. Хочемо почути про цю книжку вашу розумну думку. Надсилаємо її вам і віримо, що ви за нас порадієте.

Лежать казки, лежать повісті і оповідання, лежить «В той широкий світ». Коли все це вийде – хто знає. Я вже часом втрачаю весь свій оптимізм. Однак пишу, бо така вже моя доля. Не кажу, що вона кепська, а трохи якась химерна. Хотіли б вже вас бачити, бо ми вас любимо і не забуваємо. Дуже прикро, що настає час, коли маємо питати одні одних про здоров’я. Отже, як воно у вас, ваше здоров’я, пане Миколо? Думаю, що пані Магда все така ж молода і гарна. Принаймні, ми вам того бажаємо.

Будьте нам здорові та дужі. Цілуємо вас – Тетяна і Лайош.

26 серпня 2009 року, Львів».

 

ДВІ ПАРАЛЕЛІ (продовження)

Тіні спогадів

 

Не спиться. Ходжу по хаті, як сновида. Переходжу з кімнати в кімнату, намагаюся ходити тихенько, щоб не розбудити Лайоша. Нарешті сідаю щось писати. Ще навіть не знаю, що саме. В якій там фазі у нас місяць? А Бог його знає. Агов, місяцю, де ти там? Обізвися до мене. Чи правду кажуть, що саме ти маєш вплив на настрій людини? Де ти там, друже серпорогий? Мовчить місяць, не озивається. Десь собі, певно, посміхається. Вічно молодий і закоханий, сміється собі з мене старої. Ах, ти, бешкетнику! Не треба з мене сміятися, бо і я колись… Та що те згадувати?..

О, у нас з’явився новий собака. Озивається серед ночі. Я його ще не чула. Чи хтось собі завів, чи так якийсь до нас приблудився. Ще один бомж… Гавкає якось монотонно, через рівні проміжки часу. Ні веселий, ні сумний, ні добрий, ні злий… Як штучний… А може вже таке придумали – електронного собаку-робота? Ні, тоді було б вже зовсім нецікаво. Нехай вже хоч собаки будуть справжніми. Бо люди вже давно, скажімо так: не зовсім справжні. І все-таки що це за пес? Треба буде у Сашка про те розпитати.

А місяць не спить і мені спати не дає. Райзує собі по небу і кличе мене в мою молодість. Там, в моїй юності, за хатою пахнуть квітки, а ми сидимо, дівчата і хлопці, говоримо, сміємося, а з нами пісня, щира така, душу всю у щирості своїй вихлюпує. Звідси, напевно, і починається любов, – з пісні. Не з тієї, що звучить тепер з екранів телевізорів чи з магнітофонів – тій пісні бракує щирості. Вона – як штучна, несправжня. А та, що співалася за батьківською хатою, справжня була.

Чому до мене не приходиш

Так, як раніше приходив?

Чи спротивляєшся коханю?

Чи може другу полюбив?