Я в свій час ще встигла трохи поїздити в Євпаторію, в наш санаторій імені Наговіцина, збудований на кошти, зароблені нашими підприємствами, де працювали незрячі. В колишні часи з путівками було якось легше. Путівки стороннім продавали менше і не так відкрито. Я вчилася в університеті, а ще співала в «Струмочку», то могла розраховувати час від часу на путівку. Безкоштовну путівку. Доки жили батьки, то я на літо їздила до них, а потім вже їздила на море. Море для мене було не просто місцем відпочинку. Овіяне казками і легендами, воно в моїй уяві було, як жива істота: дихало, посміхалося, гнівалося і штормило. Тут жили невидимі міфічні істоти. З ними треба бути обачними…

А люди що? Вони не завжди його розуміють, не завжди вміють слухати його і розмовляти з ним. Добре було б прийти до моря вночі, коли оживають всі міфічні істоти. Та  я не могла того зробити. А вдень… тут багато людей. А хіба в такому велелюдді можна слухати море? Тоді воно не розмовляє, а плюс котить хвилею і посміхається, а часом сердиться. Чи то на чайок, чи на людей, що порушують його спокій. Ах, море! Казка в реальності чи реальність у казці.

А вночі море заколисує місто, і воно засинає під голубливий спів його хвиль. А на оксамитовому небі тільки місяць і зірки. Кажуть, що такого неба, як у Криму, нема більше ніде. І десь там поміж зірок пливе дівка-бранка. Душа її пливе, щоб хоч тепер повернутися на Україну. Я жила в тих казках і легендах і над усе любила море. Любила і боялася його, бо інколи, здавалося, ніким не кероване було воно гнівне і грізне. І на кого воно сердилося? Хто йому що заподіяв? Хто зна… А ще… між людьми жила «жаба». А в морі її не було. От що для мене море. Може колись у потойбічні будуть снитися мені сни про Євпаторію, про море, про лагідну і гнівну хвилю. І пісні… А може й не будуть мені у потойбічні снитися ніякі сни. Хто зна…

Пригадую, ми були вже з Лайошем. Михайло Васильович Шамарін, тоді голова нашої територіалки пропонував нам три путівки в санаторій. Безкоштовна! Нам і Сашкові. А ми відмовилися, бо прикинули собі, скільки треба грошей на дорогу та на всякі витрати – та й відмовилися, бо таких грошей у нас не було.

Маю гарні спогади про цей санаторій. Тут відпочивалося добре. Зі Львова бувало і по десять чоловік. Ми гуртувалися і завжди було з ким поспілкуватися і поспівати. Словом, тут мені подобалося. Правда, море було далекувато. Нас возив санаторійний автобус. Наб’ється було людей, що як той автобув  і витримував. Зате мали свій санаторний пляж, з лежаками, медсестрою, тентом і рятувальниками.

А вже увечері ото співали. Любителів гарної пісні було досить. А які концерти проходили в санаторному клубі силами відпочиваючих. Часом виступали такі аматори, що й за справжніх артистів зійшли б. Це вже потім якось все це минулося, перевелося, зійшло, як кажуть, на пси. Та й у нашій первинці влада помінялася, а в нової влади нові і фаворити. Тепер була мала надія якось вибити путіву в санаторій. Але Лайош таки взявся за цю нелегку і невдячну справу. Він дуже хотів, щоб я поїхала. Дуже я вже рвалася до того моря. І відпочивати я хотіла конче в нашому санаторії. Щоб найти собі людей для спілкування, щоб вільно себе почувати. Чесно кажучи, я не дуже вірила, що у Лайоша щось з того вийде. Але на диво, йому вдалося заручитися згодою на виділення двох путівок. Я ще не дуже тішилася, бо путівок на руках не мала. І добре робила, що не тішилася, бо світ наш прикрий навдивовижу. Голова нашої первинки поїхав відпочивати. А доки він їздив, одну путівку добрі люди вихопили собі. Та якби ж то хтось чужий, дальший, що до мене не має ніякого відношення, а то ж з нашого ансамблю, а всіх з ансамблю я мала за найближчих мені людей. Прикро. Дуже прикро. І не тому, що я не поїду на море. Краще б я того моря ніколи не бачила, аби не переконатися в непорядності не чужих, а своїх-таки людей. Виходить, що даремно голова нашої первинки казав:

– Мені треба оздоровити письменницю.

Нікому нічого не треба. Тільки мені. Та й то… Чи так вже конче треба?.. Образливо, звичайно. Та що зробиш?

Дурень думкою багатіє. Отак і я. Ач, про море розмріялася? А море взяло та й відпливло. Дарма тільки купальників накупила. Про купальники я, звичайно, жартую – це дурниці. А про море – зовсім не дурниці. Це цілком серйозно. Дві путівки вже майже були в наших руках. Майже… Отож бо й воно. Але ж було вирішено. То й що з того? Путівку вихопила жінка, котра мала себе за порядну. Вона б дуже здивувалася, якби їй хтось сказав, що вона вчинила зле. Отак! Вона не просто взяла ту путівку, а ще й нишком ходила її добиватися. А якщо нишком, значить, все-таки розуміла, що робить щось не дуже добре. Так чи інакше, а добре знайома мені людина перебігла мені дорогу. Тепер я могла їхати хіба що без супроводжуючого. І тут вже не повоююєш. Я просто не хотіла воювати: кудись там писати, скаржитися, як мені радили. Це нище моєї гідності. Ця жінка обійшлася, звичайно, по-свинськи. Але це вже справа кожної людини: бути їй свинею чи не бути. Значить, буду цього року без моря. Нічого страшного. Полежать мої купальники до кращих часів, нічого з ними не станеться. Хоча відпочити, звичайно, здалося б. Та що вже…

А ще ж подзвонила! Треба ж таке!

– Ти можеш їхати, – сказала, – ще ж одна путівка є.

Якщо чесно, то мені заціпило. Яке нахабство! Вихопила путівку, призначену мені, ще й дзвонить! Дивуюся з тих людей. А зрештою, пора і не дивуватися. А я все ще дивуюся. Наївна!

– Там на місці, можливо, ми тобі й допоможемо, але нічого обіцяти не можемо, бо ми будемо з дитиною.

– А в дорозі? Пересідати в Сміферополі, а потім добиратися до санаторію?

– Ну… Тут ми тобі нічим не можемо допомогти.

– Скажи… А ти б так поїхала?

– Ні.

– То навіщо ж мені радиш?

Не відповіла. Звичайно, радити можна. Сама ж їде з донькою та маленькою внучкою. Так можна їхати. Коли я була молодша, то могла собі дозволити таку розкіш – їхати без супроводжуючого. Важко було, але завжди знаходився хтось такий, що міг допомогти: чи серед друзів, чи просто серед добрих людей. А тепер я вже не така відважна. Тому й не поїхала.

Роки пройшли, а мені й досі прикро. Не тому, що я така злопам’ятна та дріб’язкова. Прикро від людської непорядності. А море… Зашуміло та й зникло. Тепер приходитиме в мої сни. А може ми з ним ще колись зустрінемося. Хтось скаже, що я пишу про такі дрібниці. Ні, це не дрібниці. Бо з таких дрібниць складається людська сутність, ставлення людини до довколишнього світу, до своїх ближніх чи просто до людей. Не знаю, але мені здається, що я б так не змогла. Та Бог з ним, з тим морем. Це не найстрашніше. Все гаразд. Нічого не трапилося – і Богу дякувати. От поїду я в зеленооку свою Білозірку – там і відпочину, і сил наберуся, а може й щось добре напишу. А море… Думаю, що колись я і до моря доберуся. Чи з путівкою, чи без путівки, а таки доберуся. Тоді я розкажу йому чи заспіваю, як я за ним сумувала, які казки та вірші писала про нього. А воно засміється, заплюскотить хвилею. А поки що…

Та краще б я того моря не бачила до кінця днів своїх, аби тільки зайвий раз не переконатися у людській непорядності, у тому, що на одну непорядну людину на світі побільшало. Від того ще прикріше. Та вже що?.. Та це не горе і не якась, крий Господи, біда. Життя тече, а в ньому немає часу на всякі дурниці, на всякі сентименти. Мені цілком вистачає інших турбот, приємних і важливих. І неприємні та не конче важливі проблеми також треба вирішувати. Та зараз, серед літа, тепла і пташиного щебету хочеться думати про щось гарне. От, скажімо, на часі гарний задум: треба їхати в Білозірку. Треба їхати, доки живі ще мої сарші сестри. Я люблю цей райський куточок, цей клаптик землі, свою Білозірку. Приїду в Білозірку, а вона розкине для мене зелені обійми і заховає мене від всіляких тривог. Тут я стану босоніж на землю, поклонюся їй – і раз, і вдруге, і втретє поклонюся і скажу:

• Земле моя, овіяна зеленими вітрами, прости мені і дай сили.

І я відчую, як по моїх ногах переходить у моє тіло дужа сила від моєї землі. І припаду я до рідного джерела, і нап’юся з нього води – і очистить та вода мене від всякої скверни, і стане мені легко і гарно, як після сповіді і причастя. Тоді я підніму руки до неба і, дарма що я не побачу його блакиті, скажу:

• Господи, прости мені гріхи, яких припустилася я, живучи в тому грішному і прекрасному світі. Прости і благослови.

І я відчую, як зійде на мене Боже благословення, бо бачить Бог, що я стою перед ним з чистим серцем, не помишляючи ні проти кого ні краплинки зла.

І народяться отут, серед зеленого світу, в моїй душі нові вірші, казки і проза, нові задуми. І нехай буде так. І нехай буде так ще довго.

 

ВЖЕ ТІ СТЕЖКИ ПОЗАРОСТАЛИ БУР’ЯНАМИ

А Білозірка, здається, майже не змінилася. Тут якось менше відчувається плин життя. Ні, не так… Просто життя тут  тече у спокійному, рівному руслі. Ну, звичайно, люди тут народжуються і вмирають, як і скрізь. Вже багатьох я не знаю: попідростали без мене. Та на загал… Хоча ні, таки змінилося щось тут, у моєму розтерзаному батьківському садку. Він все більше стає ніби нічий. І груші нашої вже нема, що дарувала свої солодкі грушки, і райських яблунь… І стежок колишніх я чомусь не впізнаю. Чи може то нові стежки вже протоптали люди… Що ж, нові люди – нові стежки. Це ж так зрозуміло. А от вітер не змінився. Він так самісінько гойдає зелену масу листя, і шумить м’яко, шовково. Я впізнаю цей вітер. Він прийшов до мене з давніх минулих років мого далекого дитинства.

Сестри мої постаріли, хоча й далі пораються в хаті і на городі. Старша сестра Надя зітхає:

– Яка там з мене робота? Хіба що випалю, дам курчатам, курам, каченятам, качкам, індикам та свині.

– Але ж ти щойно з города прийшла.

– Та трохи бараболі полола. Така вже хопта виросла. Та я вже на схилі. Старість зігнула. Моє вже більше не тут, а там…

– Ну-ну, не говори дурного. Того ніхто не знає, скільки кому судилося…

І вже зовсім весело з усмішкою Надя питає:

– А ти на похорон приїдеш?

– Перестань.

– Ні, ти скажи, приїдеш чи ні? Дзвонити тобі чи ні?

Я відповідаю їй в тон, зводжу все на жарт:

– Якщо ти подзвониш, то приїду.

Сміємося обидві. Наді 81 рік. Наоралася, насіялася, накосилася. Своїх вибавила четверо дітей, потім онуків… А пісень скільки переспівалося.

– Я ще й зараз співаю, коли нікого нема. А вночі співаю подумки. І всі слова пам’ятаю. Та от… Де та сила поділася? Де ті молоді літа поділися? Здається, що й не дівувала…

То правда, що не дівувала. Все ніколи було. Та й яке там дівування після війни?.. Робота, робота… Та ще ми малі. Та й хлопців, ровесників її, повбивано: одних на війні, інших в бандерівцях. От і вийшла за вдівця на багато старшого за себе. І знову робота, робота і діти. Все так просто і так нелегко.

– Наробилася ти за своє життя. Тепер би відпочити.

– Та я вже й нічого не роблю. Так, дещо підкину. Та не можу ж я дивитися, як бараболі коптою заростають. А Петро з Надею на фермі. Та й солому треба привезти. Та ще коней доглянути. З ними я вже ради не дам.

До нас підходить собака і починає лащитися.

– Дружок! А ти ж на нас гавкав, – дорікаю я собаці. Собака метляє хвостом. Мовляв, це я так… Собачий обов’язок… І лизнув таки мою руку.

– Іди геть, – свариться на нього Надя. – Невже він ще й гавкав?

Сашко приносить мені двоє кошенят. Вони з задоволенням вмощуються у мене на руках і голосно муркочуть. Все таке мирне і лагідне, таке звичайне і рідне. І в таку хвилину здається, що на світі не може бути ні війни, ні горя. І все-таки я більше селянка, ніж городянка. Та що ж, коли доля так розпорядилася… Що мені, сліпій, на селі робити? Хіба що отак інколи приїхати і поледачкувати трохи.