Захурделило. Потім задощило. І було не зрозуміло, чи то зима на останок крутнула своїм хвостом, чи то осінь на часинку завітала у наші краї. Було холодно. Я щулилася і нестерпно хотіла спати. А Лайош сміявся:
– От добре. Ще буде зима, ще буде сніг.
Він у мене любить холод, радіє зимі і її морозам, важко переносить спеку. Я ж навпаки.
– Перестань, – сердилася я. – Вже весна. Ще трошки – і буде тепло. А там і літо, і буде тридцятиградусна спека.
– Ти що, Тетянко, припини.
Так ми дошкуляли одне одному. Та весна і справді була вже тут. Тільки куди вона поділася? Ще стояли у мене ніжні проліски, ще пахло розімлілою землею, що готувалася прийняти в себе всяке насіння, щоб виростити з нього зело. А тут цей холод, що ніби зупинив весну, злякав. Скував усе.
До мене іноді приходила моя муза. Найчастіше це бувало вночі. Приходила і казала:
– Ходімо, попрацюємо трохи.
– Не кажи так. Ти знаєш, що я не люблю слово «праця» чіпляти до поезії чи навіть до прози.
– А хіба ж це не праця?
– Ні, це творчість. Це – як музика.
– Ну, добре вже. Бери своє приладдя і пиши.
І я писала. Вже не знаю, чи треба воно комусь, те писання. Писала про своє життя. Нічого в моїх творах не було мудрого, наукового, тут не ставилися і не вирішувалися глобальні проблеми. Я писала про своє життя. Це була третя частина книжки «Поклонюся землі» – «В той широкий світ». Брайлівський рукопис того, що вже було написано, ходив по руках. Його читали і просили принести продовження. Але це були люди одної зі мною долі. Це добре. Це дуже добре, що їм цікаво. Я тішилася з притертих пальцями крапок.
– Я така рада, – казала я Лайошу, – значить, люди знаходять тут щось…
– Аби тільки не погубили.
– Не погублять. Нехай читають. Хто їм потім із зрячої книжки читатиме?
Та я часто думала: чи потрібні ці твори для людського загалу. Лайош казав, що потрібні, і я йому хотіла вірити.
– А що у нас знають про сліпих? Нічого не знають. Тому і сахаються від нас, як від прокажених. А ми ж звичайні люди, такі ж, як і всі інші. Тільки не бачимо. У нас ті ж людські проблеми.
– Для чого ти мені це пояснюєш? Я і так все це розумію.
– Треба, щоб всі це зрозуміли. Я кажу це тобі для того, щоб ти впевнилася нарешті, що твоя книжка потрібна. А то їдеш у траспорті, а люди починають про тебе говорити, ніби тебе тут нема або ти якийсь дурний чи глухий, чи нічого не розумієш… А скільки так буває навіть тоді, коли ми з Пачею їздимо на концерти… Обминають нас і починають все вияснювати з Пачею, ніби ми – іноземці і нам потрібен перекладач.
– Пача каже, що тут має значення погляд. Він дивиться на них – і вони до нього звертаються.
– Ні, і ще раз ні. Це від незнання сліпих. Тому і потрібна твоя книжка. Ще й як потрібна.
Страждали коти. Вони виводили свої рулади якось по-особливому. І вірилось, що вже таки весна, що б там Лайош не казав про зиму і морози. А ще, коли я чула котячий лемент, у мене стискалося серце: я згадувала котика Тимка, що прожив у нас недовго, та ми всі встигли вже його полюбити, включаючи мою секретарку Іру. Це було чудове маленьке кошеня, що якось увечері вибігло назустріч моєму Сашкові і стало проситися, аби він його взяв. Після кицьки Сальди, що прожила в нас майже 14 років, я нікого не хотіла брати. А тут Сашко приніс Тимка. Сам і назвав. Я трохи пручалася, а потім змирилася, бо таки любила котів, а Тимко був ще зовсім маленький і симпатичний. Словом, він нас приручив. Він добре їв, і незабаром вже був величенький підкоток, якого хотілося неодмінно взяти на руки. Коли приходила секретарка Іра, з Тимком коїлося щось неймовірне. Набавившись і натомившись, Тимко вкладався в Іри на руках і мирно спав собі під самою друкарською машинкою, ніяк не реагуючи на її голосний стукіт. А ще міг вкластися на Ірин пакет, тільки на Ірин, і був, здавалося, щасливий. Іноді Тимко кидався на ричажки або ж брався гризти папери, і тоді ми мусили виставляти його за двері. Та це кошеня вже знало двір, і ми не могли втримати його в хаті. Тимко гуляв собі, потоваришував з котиком Кузею, а нагулявшись, сідав на підвіконні на сходовій клітці і чекав, поки відчиняться наші двері. Якось ми були на виїзді. Повернулися – а Тимка нема.
– Гуляє десь, – сказав Сашко, – прийде.
Та Тимко не прийшов ні в цей день, ні наступного дня. Я вже схильна була думати, що його хтось украв: дуже вже він гарненький був. Та мене засмутили ще більше, сказали, нібито жінка бачила, як наш котик потрапив під машину. Тому тепер мені ставало сумно, коли я чула котячий спів.
У мене завівся знайомий горобець. Щоранку він прилітає до нашого вікна і настирливо так кричить: «Цьвів! Цьвів!». Всі горобці кричать собі кожен по-своєму, як хто вміє, а цей – цікаво так: «Цьвів! Цьвів!». Він так і вимовляє своє «цьвів». Я навчилася вже його вирізняти з-поміж інших. Іноді буває, що я ще лежу, і мені ніяк не хочеться вставати. Тоді Цьвів підлітає до самісінької шибки і так нахабно і голосно починає кричати, що таки не дасть спати. Лайош сміється:
– Вставай, годуй свого Цьвіва. Я ще можу почекати, а Цьвів – ні.
І я встаю, сиплю на підвіконня круп. І тоді вже починається гороб’яча втіха. Пташки видзвонюють дзьобами по блясі підвіконня, і, якби не їхній щебет, то можна було б подумати, що надворі почався дощ. Ми з Лайошем посміхаємося: може, врятували якусь пташину душу від голоду, – то й добре.
КОМУ НАЛЕЖИТЬ ПОЕТ
Працюю над «Під каштанами». Оце вже і справді робота. Виконую роль коректора. Сліпий коректор. Було б смішно, якби не було сумно. Та зате я знаю, що ніякий коректор не звернув би увагу, що десь там переставлено чи пропущено слово. А я, здається, помічаю всі текстові недоречності. Це Лайош приніс книжку, вже набрану на комп’ютері. А ми сидимо з моєю секретаркою Ірою та й вичитуємо. Ото морока! Бо тих помилок – хоч гать гати. Зате втіха яка: колись вийде таки моя книжка «Під каштанами». Визбирую фотографії. От зараз якраз журюся, де ж мені взяти фото Самченків. Розшукуємо їхніх онуків Юрчика і Павлика (це колись їх так називали Наталія Прокопівна і Павло Антонович), а тепер це вже солідні і статечні люди. Мені поталанило: у мене в руках річний звіт за 1948-1949 навчальний рік. І фотографії. Збереглися. Боже мій! Цікаво. Як цікаво! Читаємо, як гарну повість. А книжка вже написана. Та й не про нас це зовсім у тому звіті. І на тих фотографіях не ми. Я тоді ще не вчилася. Але ж який матеріал з історії школи! Лайош мене вгамовує, бо розуміє, до чого воно йдеться.
– Тетянко, ти ж не пишеш історію школи. Ти пишеш про себе, про свій клас.
– Але ж, Лойошку, а що, коли більше ніхто про нашу школу не писатиме? Тоді цей матеріал так і залишиться?
– Нічого не вдієш… «Під каштанами» не може розростатися. Та й, зрештою, вона вже написана.
– Я щось придумаю, я мушу хоч щось з того взяти.
Лайош зітхає. Він знає: коли щось засіло у мене в голові, то вже даремна справа мене в чомусь переконувати. І я роблю «Епілог».
Вранці, коли я йду на кухню готувати сніданок, Лайош дивиться, що нового у моїй «шухляді». І не шухляда це зовсім, а поличка. Це ми її прозвали шухлядою, бо я мрію про свій кабінет з письмовим столом. Мріяти можна – це не заборонено, а от здійснити ту мрію…
– Буде, буде в тебе кабінет з письмовим столом, – запевняє мене Лайош. І я посміхаюся: хто знає, а може колись і буде. Від Лайоша всього можна сподіватися. Лайош – як чарівник. А поки що він нишпорить в моїй «шухляді», виловлюючи, що нового з’явилося там за ніч. Іноді там немає нічого, а іноді ми з моєю музою щось-таки докидаємо у нашу «шухляду». Лайош – перший читач, безкомпромісний, хоч і не завжди об’єктивний: здатний іноді переоцінювати мою творчість. Іноді ми з ним сперечаємося з приводу якого-небудь вірша: я доводжу, що цей вірш слабкий, а Лайошу подобається. Врешті-решт він каже:
– Це, Тетянко, вже тобі не належить.
– Як це – не належить? – непорозуміло обурююся я.
– Дуже просто. Ти написала, створила. А далі – це вже суспільне надбання.
– Нічого собі!
– А ти ж як думала?
Лайош дуже серйозний.
– Та й сам поет вже собі не належить.
– Цебто?
– Належить своєму часу, своєму суспільству, тільки не собі.
– Ну, це ти вже занадто. А якщо суспільство не хоче такого поета? От не хоче, не сприймає, не визнає – і все! Що тоді?
– Ну… Це не зовсім залежить від суспільства. Як тобі сказати… Якщо цей поет чи митець вартий того, то час його однаково введе в історію. Навіть наперекір суспільству.
– Ну, Лойошку, ти в мене справжній філософ. Але ходімо вже снідати.
Сьогодні я дізналася, що дехто обурюється моїми «Каштанами», скажімо, Рита. Я змінила її ім’я, але всі колишні учні школи, звичайно, її впізнали і розповіли, як я про неї написала. Та й до «Широкого світу» знайшлися небайдужі, теж є незадоволені. Та нехай собі: я нічого не придумала. Я писала про все, як було. Аж дивно, що слово все-таки ще не втратило своєї ваги і сили.
– А ти кажеш, що твоя книжка непотрібна, – сказав Лайош, – ще й як потрібна.
Може й так. Не заперечую. Десь в глибині я й сама так думаю, бо інакше б я її не писала. Аби вже вона тільки вийшла.
– Вийде. Я сказав – вийде – значить, вийде. Чи ти все ще мені не віриш?
– Вірю, Лойошку, вірю.
– А зараз треба про вебсторінку подумати.
– Про що?
– Ну… Про інтернет.
– А це ще для чого?
– Як це для чого? Весь світ інтернетом користується. Винесемо туди всі твої книжки – нехай люди читають, нехай знають.
– Але ж це знову кошти!
– Не так уже й багато. Знайдемо, де це можна зробити дешевше.
– Боже мій, Лойошку! Ти знову щось затіваєш. Тобі не досить видання книжок?
– Тетянко, припини. Треба використовувати прогресивне надбання людства.
– Та хто там читатиме ті книжки в тому інтернеті?
– Це у нас ще мало тим користуються, а за кордоном… Ти просто собі того не уявляєш.
– Ай, я до того ставлюся якось ніяк, словом, байдуже. І вважаю, що це зайве.
– Ти просто консервативна. З твоїм консерватизмом мені важко боротися.
– І не треба.
– Ні, треба. Бо ти іноді не розумієш елементарних речей. Книжка ніколи не втратить своєї цінності, але ж треба долучатися до прогресу.
– Ну, якщо так конче треба, тоді долучайся.
– Я й тебе долучу.
– Ну… Тільки при умові, якщо мені для того не треба буде нічого робити.
ШІСТДЕСЯТА ВЕСНА
Шістдесята весна…
Це так мало… А може багато…
Шістдесята весна…
Може, свято це, а може, ні.
Шістдесята весна…
І зоріють мої онучата.
Але все-таки хтось
Про кохання шепоче мені.
Шістдесята весна…
Трохи сумно, а трохи і втішно
Бо таки дожила,
Бо таки доспівала своє.
Любі весни мої,
Безневинні, а іноді й грішні,
Як же дякую вам,
Що у мене ви все-таки є.
За свої шістдесят
Я багатства собі не надбала,
А лиш трійко синів,
А лиш двійко малих онучат.
Біль гіркий самоти
Я на людях у пісні ховала
І сміялася там,
Де від болю хотілось кричать.
Шістдесята весна…
Може, радісно, а може, гірко…
Шістдесята весна…
І позаду вже дні золоті.
Посвіти мені ще,
Таємнича оманлива зірко,
Може, встигнемо вдвох,
Щось зробити ще в тому житті.
Шістдесята весна…
Засміюсь, зацвіту, як бувало,
І для себе сама
Заспіваю знайомий мотив…
Шістдесята весна…
Це багато? А може це мало?
Ще сплатити борги
Встигне той, хто ще їх не сплатив.
Шістдесята весна…
І ніколи вже менше не стане.
Всі ті роки мої,
Наче зорі, у небі висять.
І кажу я собі:
«Не сумуй, не журися, Тетяно,
Проспівала в житті
Ти лиш перші свої шістдесят…».