Все ж книжки потрохи продаються. Більшу частину грошей ми вже повернули друкарні. Дасть Бог, незабаром розрахуємося повністю. Книжки послали і Мушинці. По телефону пан Микола про «Млин» добре відгукнувся. Його внук Юрко ті казки читає.

В Білозірці тієї книжки ще нема. Найперше я вирішила послати книжки з автографом Марусиному сусіду, хлопчикові Тарасику, що вчиться у 3 класі і дуже любить читати. Чому ж не послати? Хай дитина тішиться. Написала коротенького листа і послала книжку. Джерелейку Тарасу Віталійовичу. Чи ж знайде пошта того Тараса Віталійовича, що вчиться у 3 класі Білозірської школи? Знайшла пошта мого маленького адресата. Зате як він тішився тієї книжкою. Про те мені розповіла моя сестра Маруся, коли я їй зателефонувала.

«Млин» меле – мука буде…».

А художника однак треба шукати. Тільки де? Питання складне. Аж страшно за нього братися. Проблеми ставить життя, а вирішувати їх треба нам.

 

ТИСЯЧА

Ніщо так не різнить людей, як гроші. Бо коли вони й породжують приязнь, то та приязнь скорше за все корислива і нещира: а раптом вдасться поживитися? Краще б тих грошей і зовсім не було. Хоча й без грошей зле. Словом, не знаю. Дякую Богу, що не наділив він мене грошолюбством. Ніколи, правда, я тих грошей вдосталь не мала, а як мала, то найперше думала, кому і чим я можу допомогти.

Після концерту їдемо в ощадбанк за зарплатою. Сашко дуже щасливий: нарешті з Києва прийшли гроші на дитину – 3 тисячі з хвостиком. Як для нас та й для молодих – сума чималенька. Сашко їде розмріяний. Тих грошей вони з Аліною вже давно чекали і не дуже вірили, що вони колись прийдуть. А вони прийшли.

– Я хотів Аліні по телефону сказати, але стримався. Привезу їй краще гроші.

– А про борги ти не забув? І кредит погасити треба, що брав перед родами.

– Я, мамо, все пам’ятаю. Ми з Аліною домовилися: тисячу я забираю. А решту їй віддаю.

Незабаром Миколая. Їдемо на базар. Все тут страшенно дорого. Я купую Юлі ляльку в колисці. Купила б щось з речей, але боюся не вгадати розмір.

– Ще й малому щось треба було б купити.

– Ми з Аліною на базар поїдемо – то й купимо, що скажеш. Або з нами поїдеш. А що ж мені Аліні купити?

– Ну, ти сам краще знаєш, що їй треба. Мабуть, щось з косметики.

І Сашко купує косметичний набір для Аліни.

Вдома хотіла затримати Сашка, щоб поїв, але він спішив додому, щоб втішити Аліну. Приїхав – а її нема: гуляє з дітьми. Розвернувся, поїхав її шукати. Ніде нема. Аж раптом побачив: виходила п’яненька з якоїсь забігайлівки, досить вже весела, з обома дітьми. Пішов сніг. Сашко поїхав додому, поставив машину. Вирішили з тещею розпити чвертку. Таке у них іноді бувало. Про те, що бачив Аліну, Сашко їй не сказав нічого. Теща пішла її шукати, а Сашко взявся дзвонити на мобільний до тієї, з котрою її бачив.

– Щоб Аліна негайно була вдома.

Довелося трохи почекати і подзвонити ще. Аж нарешті Аліна прийшла. Мати стала її сварити, та потім якось ніби все втихомирилося. Молоді вже полягали. Може б так і було. Але теща ніяк не могла вгамуватися. Перекинулася на Сашка. Мій Сашко по своїй щирості розказав тещі і про гроші, і про борги, і про подарунок для Аліни. Відразу вона, мабуть, не зреагувала, а тепер… І пішло-поїхало. Чомусь вона вирішила, що ту тисячу я забрала собі.

– Так сиділа і чекала, щоб забрати ту тисячу!

Розгорілася сварка. Теща бігала з кімнати в кімнату з піною і сварилася. До тещі долучилася Аліна. Сашко теж не мовчав. Він зірвався і наговорив обом купу неприємних речей. Його обурило те, що до тієї історії приплели мене. Тоді вони обидві стали його виганяти. Прямо серед ночі. Мовляв:

– Іди звідси. Це не твоя хата.

Сашко таке чув від них вже не один раз. Він пішов. Звичайно, додому, до мене. А куди ж ще? Подзвонив мені з мобільного десь біля другої години ночі. Я злякалася: думала, що він десь загуляв і не був вдома. Він прийшов. Знервований, ображений, за себе і за мене.

– Як вона могла так сказати, що ти взяла собі ту тисячу? Ти ж нам стільки допомагаєш.

– Плюнь і розітри, Сашко. Я ж тобі ще колись казала, що це – болото. А тепер що?.. Там твої діти.

Заспокоювала і не могла заспокоїти свого сина. А як його заспокоїш? Він любив своїх дітей, любив Аліну. Він опікувався Аліниною бабусею, слідкував, щоб у неї завжди були ліки, захищав її, коли стареньку за щось сварили. А тепер і вона проти нього. Донька накрутила. Всі! І Аліна! Всі!

Ліг, не розкладаючи канапу. І я ніяк не могла його умовити, аби він її розклав. Втомлений, бо відпрацював день за кермом, знесилений родинною сваркою, Сашко заснув. Не відразу, звісно, але заснув. А я вже так і не спала. Все думала та й думала, як моя дитина буде далі жити. А що тут придумаєш?

Сашко нічого не їсть, зовсім нічого, лише п’є пиво. Але він і від пива п’яніє, коли цілий день нічого не їсть. І не можу відмовити його, і не можу розрадити.

В котрийсь вечір мені подзвонила баба Мая.

– Таня, у мене таке питання: чи ви не маєте що їсти, що ви у дітей взяли ту тисячу?

Я закипіла. Мені захотілося сказати їй все, що я про них думаю. Але стримала себе. Баба Мая – людина вже старша і хвора. Нащо мені мати на совісті, коли з нею, крий Боже, щось станеться? І я сказала:

– Має Олексіївна, це їхні діти, їхні гроші і їхні борги. Нехай вони самі собі в тому розбираються. А борги віддавати треба. І нікому нема діла до того, чи я маю що їсти, чи не маю. Скажіть, ви хочете, щоб вони розвелися?

– Ні, не хочу.

– А ваша дочка Галя хоче. Давайте не будемо до них лізти. Нехай вони самі собі розбираються: без вас, без Галі і без мене.

І тут я подумки дала собі слово, що моєї ноги більше в їхній хаті не буде. Я не хочу спілкуватися з людьми, які мені неприємні. Навіщо лицемірити, посміхатися, робити вигляд, що ти їх поважаєш?

А сьогодні, коли Сашко був на дні народженні у свого товариша, а Лайош виступав на фестивалі бандуристів, присвяченому Сінгалевичу, я подзвонила Аліні. Добре, що саме вона підійшла до телефону.

– Скажи мені, Аліна, ти віриш в те, що я взяла собі вашу тисячу? Ти знаєш, скільки я вам допомагаю. Я не для афіші про те нагадую. Чому твоя баба Мая мені дзвонить і питає, чи я маю що їсти, бо я взяла вашу тисячу? Значить, в хаті велися такі розмови.

– Я не вірю, що моя баба вам дзвонила.

– То виходить, що я брешу? А вона дзвонила, Аліна, клянусь своїм здоров’ям. Та й зрештою можеш у неї запитати. Думаю, що вона ще при пам’яті і скаже тобі сама, що вона мені і справді дзвонила.

– А як я маю жити з дітьми далі?

– А в чому тут моя вина?

– Я не хотіла другої дитини. То він хотів.

– Аліна, не можна так казати. Ніколи і нікому так не кажи. Навіть сама собі. Це гріх. Це твоя дитина, ти її любиш, ти її мама. І ніколи не треба казати, що ця дитина небажана. Не треба. Бо часом можна в таку хвилину сказати… Не дай Бог… Твоя мама – нещасна хвора жінка. А ти маєш думати, як тобі далі жити.

– А чого це моя мама – нещасна хвора жінка?

– Бо так є, Аліна. Їй треба лікувати нерви і психіку. А що до Сашка… Знаєш, якби мені так сказали: йди звідси, то не твоя хата… Знаєш, я більше в ту хату не повернулася б.

– Ви Сашкові, певно, так і сказали!

– Ні, я Сашкові так не сказала, бо діти. Але я тобі кажу, як зробила б я.

– А він теж не мовчав. Він тут такого наговорив…

– А ти ж як хотіла? Щоб ви обидві поливали його брудом, і мене заодно, а він щоб мовчав? То це б мав бути цілковитий дурень. Сашко, між іншим, збирається зняти квартиру.

– І хто буде в тій квартирі? Він зі своїми колегами?

– А то вже я не знаю. Це вже ваша справа.

– А він… А він…

– Я Сашкові мінуси знаю краще, ніж ти. Але скажи, Аліно, де ти була в цей вечір? І в якому ти була стані?..

– Я… Я теж була неправа.

– Так-от… Якщо ви обоє були неправі, тоді вам обом треба сісти і поговорити. Самим. Без мами, без баби і без мене.

Я розмовляла зовсім спокійно, зате в її голосі я вловила стільки ворожості, що аж здивувалася. Я могла здогадуватися, що моя невістка мене не любить. А чого б вона мала мене любити? Хоча… А чому б мала не любити? Що поганого я їй зробила? Але, щоб така ворожість? За що? Це мене вразило і здивувало. Але так вже є. Такі реалії.

 

Сашко дивився свій телевізор і знову нічого не їв. Просила його зайти до дітей – Миколая ж! Не захотів. Аліна свій подарунок, як виявилось потім, сама взяла (теща знала, де він схований). А в моїй шафі лежала лялька в колисці, куплена для Юлі. Доводила, переконувала – даремна справа. Сашко іти не хотів.

Якось пізно увечері прийшла Аліна. З нею – їхня товаришка Рая з Юлею. Рая з Юлею піднялися до нас, а Аліна зосталася внизу. Юля нарешті забрала свою ляльку, а Аліна кликала Сашка на розмову. Я не знаю, як та розмова проходила, але Аліна вибачилася і просила його повернутися додому. Переді мною не вибачився ніхто. Та й не треба.

Сашко прийшов просвітлений і радісний. Він любить Аліну. Він ще зовсім дітвак. Та й вона також. А пора дорослішати. Давно пора.

– Мамо, що робити?

– Не знаю, сину. Тут тобі ніхто не може нічого радити. Дивися сам. Там – діти.

А що я йому скажу? Що це – болото? Я про це йому говорила ще перед його женячкою. Хіба ж послухав? А тепер він і сам це вже зрозумів. Мені дуже прикро, що в тому болоті народилися мої внуки. Та що тепер?..

За коротку хвилю канапа була складена. Я й не підозрювала, що моя канапа так швидко складається. Що ж, нехай живуть, якщо теща дозволить. Діти вирішують все. Сашко пішов, а я не знала, чи маю тішитися, чи сумувати з такої нагоди. Я знала лише те, що це не остання їхня сварка. Дай, Боже, розуму їх обом. І моїй свасі.

 

– Як там? – по якімсь часі питаю у Сашка.

– Не питай. Ні теща, ні баба Мая зі мною не розмовляють.

– А баба Мая чого? Що ти їй поганого зробив?

– Не знаю. Ніби нічого. Завжди дбав, щоб у неї ліки були, завжди захищав, коли Аліна за що-небудь з нею сварилася. Не знаю.

– І далі будеш позичати гроші, коли у баби ліків не буде?

– Буду. А що робити?

Теща продовжувала сварню.

– Я забираю Юлю, – казала, – а ви йдіть собі, куди хочете.

– Може вона і справді хвора? Мабуть, що так.

– Треба терміново шукати квартиру, – каже Сашко.

– Треба. Звісно, що треба. Бо це не життя. А ціни?

– Ціни страшні. 120-150 доларів.

Отут і задумаєшся. Одна надія на Льоню. Всі на нього надіються.

Та очевидно теща зрозуміла, що молоді шукають квартиру. Фактично вони її вже знайшли. Але теща сказала:

– Не йдіть нікуди. Піду я.

Звичайно, вона знала, що є ще баба. Куди ж її діти? Краще залишити на молодих, а самій піти на Сихів до чоловіка і час від часу каламутити воду. Накрутила волосся і пішла. Але ж так буде тривати до безконечності, до того часу, доки чоловік знову мою сваху не наб’є. Знову буде те саме. І навіщо накручувати бабу? Адже їй з ними жити. Виходу з того я не бачу. Потрібна квартира. А де її взяти?

 

21 січня моїй Юлі виповниться три роки. В цей день Сашко захотів охрестити Сергійка. Вже треба, звичайно. Але мене там не буде. Про те я сказала вже давно. Сашко ще надіявся мене умовити. Те й робив, майже дві години. Він дуже просив. Мені прикро, але я йому відмовила. Я мушу показати Аліниній родині, що зі мною так поводитися не можна. Шкода Сашка, але я інакше не можу. Я не хочу нещиро посміхатися. Мені насправді жаль. Розумію, що роблю прикрість своїй дитині. Вибач мені, мій сину. Мені також прикро, що я не буду на хрестинах свого онука.

Потім подзвонила Аліна. Просила, аби я таки прийшла до них на свято. Просила, аж плакала. Заледве мене не похитнула. Але я зробила б дурницю. Аліна вибачалася за себе і за свою родину. Хоча вибачатися мала б сваха. Та їхню родину вже не зміниш.