Все це я згадала, стоячи отут, на Цегольні, де височів хрест, а на хресті тихенько щебетала пташина, про щось нам розповідаючи. А може й справді то чиясь душа? Може… Хто це знає? Ця таїна відома тільки Богу… Ми стояли утрьох, і була тиша, якась незвичайна тиша. Хоч село підступило вже зовсім близько. Час минув, і ті, що жили тут поблизу й не замислювались, яка трагедія сталася тут колись давно. Напевно, в нових оселях безжурно звучить музика, люди дивляться по телевізору кіно, святкують весілля, народжуються і вмирають. Що ж, життя… Так і має бути. Все правильно. Аби тільки пам’ятали, аби тільки не забули. Щоб колись батько, взявши за руку свою дитину, показав оцей хрест і сказав:

– Пам’ятай, дитино, тут лежить наша слава.

Чи буде так? Не знаю. Хочу, щоб було. Бо за що тоді загинули всі ті хлопці?

«Білозірко, Білозірко,

А де ж твоїх синів стілько?..»

А тут тиша і спокій. І не думається про буденне. А думати треба. Ой, ще й як треба. Тільки не нам. Бо що ми? Що від нас залежить? А оті, що там, наверху, мають думати, аби не марно наші хлопці голови свої поклали за ту незалежну Україну. А може і нам треба думати? Може і від нас щось залежить? Ой, певно-таки залежить.

Сонце вже піднялося високо і таки добре припікало. Пора було повертатися додому. На душі було якось так… Тихо і сумирно, наче побувала у храмі.

 

Йдемо. Село вже в роботі, на нас знову здивовано дивляться, бо то село: всі тут знають все одні про одних. Тільки от не знають декотрі цікаві, куди це ми утрьох ходили і звідки тепер повертаємося.

Заходимо до моєї старшої сестри Наді – їй незабаром виповниться вісімдесят. А що доброго бачила вона в своєму житті? Що може згадати? Яким спогадом може зігріти на старості своїй душу? Її дівування випало на найтяжчі воєнні і повоєнні роки. Була вдома за старшу. Виконувала всю чоловічу роботу. Потім вийшла заміж – і знову діти, домашні клопоти і вічна робота, котру, здається, ніколи всю не переробиш. Вона й зігнула її, мою старшу сестру. А так ще б нічого. Ще й поспівати може. І пісні пам’ятає. Радіємо обидві, що зустрілися.

Телевізійників чекали кілька днів, а потім і чекати перестали. От саме тоді вони й приїхали. Знімали нас з Марусею, нібито ми щойно зустрілися, потім в хаті, в садку. Знімали місце, де стояла колись моя батьківська хата, нашу яблуню, котра цього року так рясно зародила. Це про неї я написала вірш «Біжи до мами, яблук натряси…».  А потім біля нашої старої криниці з дерев’яним цямринням. Витягнули відро води, а я мала зачерпнути її в долоні і пити, і вмиватися, і радіти з її прохолоди. І це зовсім не була гра – я справді радію, бо вода з нашої криниці таки найсмачніша. Потім ми їдемо на цвинтар. Стоїмо біля могил моїх батьків. І тут починається дощ…

Дощ пішов, спокійний і врочистий,

Ніби й він мене отут вітав…

Завтра ми з Сашком вже їдемо додому, до другого мого дому – до Львова, до Лайоша, що десь там сам… Займається справами, каже, що йому ніколи відпочивати, а відпочити йому конче треба. Та хіба його переконаєш?.. Добре, що є Миросик – Марусин онук з машиною, він нас і підкине до Лановець.

Спланували виїхати раненько, ще перед шостою, але Галя таки прийшла нас провести і принесла букет чудових лілій. Стільки лілій водночас я ще в руках ніколи не тримала. Скільки ж би коштував у Львові такий букет?… Боже мій, як ми звикли все переводити на гроші. Та тим ліліям ціни нема. В росі, щойно зрізані, свіжі… А пахнуть як! Їх в дорогу не візьмеш – пропадуть. Вони стоятимуть отут на столі. А ми поїдемо вже. Дякую вам, Галю, за вашу щирість, за світлу душу, за ці лілії. Дякую тобі, сестричко моя, що ти є. Живи нам ще довго, аби ми мали до кого приїхати. До побачення, моя Білозірко.

Їдемо до Львова. Я везу з собою багато вражень і тернопільську газету «Свобода», де Ігор Герета надрукував про мене велику статтю «Поетеса з–під білих зір». Везу, щоб Лайош почитав, бо там і про нього. А як же! Дякую вам, пане Герето, за добре слово, за те, що перейнялися ви моєю поезією. А ще везу відеокасету, подаровану Ярославом Гевком, про моє шістдесятиріччя. Ще не дивилася. Млію від цікавості. Вже третій телефільм… Моє серце переповнене світлими і чистими емоціями. Хіба якісь буденні негаразди можуть їх погасити? Та нізащо! Тоді б я не була поетесою. Тоді б, певно, Ярослав Гевко не зробив би про мене свої телефільми… Їдемо до Львова.

 

«ПІД КАШТАНАМИ»

А КАШТАНИ СТОЯТЬ СОБІ

17 жовтня 2001 року ми святкуємо стоп’ятдесятиріччя нашої школи – школи для сліпих дітей. По-справжньому це свято мало б відбутися в червні, але ми святкуємо щойно тепер. Мені чомусь сумно було на тому святі. Може тому, що було забагато іноземців і зовсім мало дітей, теперішніх учнів тієї школи. Так чомусь вийшло, такий був задум. А можливо сумно було мені ще й тому, що, як не дивно, відбувалося це свято не в стінах школи, а в палаці культури імені Гната Хоткевича. Людей прийшло багато, запрошених і не запрошених, колишніх учнів і колишніх вчителів. Я була в числі виступаючих: читала два своїх вірші і співала зі «Струмочком». Вечір назагал пройшов би гарно, якби хоч словом згадали колишніх чи хоча б теперішніх працівників, а то лише хвалили теперішню дирекцію школи. Складалося враження, що це свято було для іноземців. Воно зрозуміло: це гості, гості багаті, але ж це наше свято. Після вечора дехто з колишніх учнів і вчителів пішли до школи і там собі забавилися і поспілкувалися. Прикро, що все це вийшло якось спонтанно, і «Струмочок» виявився якось осторонь. Але річ не втім. Чомусь від того свята залишалася гіркота і неприємний осад. Відзначали ми і стодесятиріччя, і стодвадцятип’ятиріччя, і стосорокаріччя, але все це було якось по-іншому. Та Бог з ним, з тим святом. Буднів більше і вся сила в них.

2 листопада свято продовжувалося вже в стінах школи. Але дітей знову ж таки не було, бо вони вже були на канікулах. Прийшли колишні вчителі, прийшли і приїхали колишні учні. Я спершу налаштувалася йти, а потім чомусь перехотілося: зник настрій, розболілася голова. Та зате у нас сьогодні також свято, як не дивно, має воно відношення до всезагального шкільного свята: сьогодні привезли з друкарні мою книжку «Під каштанами». І знову не віриться. Мені здавалося, що та книжка вже ніколи не вийде. Книжечка значно солідніша від попередніх. Тішимося обоє з Лайошем. Що ж, восьма книжка. В добрий час! А що ще скажеш? Тепер чекаємо «Крижану дівчинку». Має бути в кольорі. А далі що? Поживемо – то й побачимо. Важко все це дається Лайошу. Багато всяких перепетій і ускладнень. Але мені здається, що, коли виходить книжка, то він і сам про те забуває і думає про наступну. Плануємо презентацію зробити в школі. Бо де ж ще? Тільки в школі. Треба книжки туди занести. А ще хочу статтю написати в нашу інвалідську газету «Повір у себе». Борис Машталярчук обіцяв надрукувати. Нехай прочитають люди і згадають добрим словом засновників нашої школи, овіяних легендою і добрим людським спогадом.

А каштани стоять собі

В цьому році у нас, незрячих, що вчилися колись і вчаться зараз у місті Львові, у школі-інтернаті для сліпих дітей №100, що по вулиці Івана Франка, незвичайне свято: нашій школі виповнилося 150 років. Що не кажіть, а ювілей таки поважний. Тільки подумати: півтора століття. Я не знаю, скільки випускників переступило поріг нашої школи, йдучи у самостійне життя, та знаю, що кожен, хто приходив в її стіни, знаходив тут затишок і людське тепло. Колись давно закінчила ту школу і я. Ми були першими випускниками десятирічки, бо до нас школа була не повносередня. Школа дала мені, як тоді казали, путівку в життя. Та окрім того, залишилися в мене про шкільні роки добрі і теплі спогади, що гріють душу і досі. Тому й написала я свою книжку-спогад «Під каштанами», що стала другою частиною моєї трилогії «Поклонюся землі». (Частина І – «Стежка від воріт»). Ця книжка була переписана з крапкового шрифту рукою моєї колишньої вчительки Разно Клавдії Іванівни, що була колись моєю класною керівничкою до 9 класу. Ми з моєю вчителькою ніби помінялися на часинку ролями: я диктувала, а вона, вчителька моя, писала. Боялася, що не встигне, бо люта хвороба вже підкрадалася до неї. Переписала все, до останнього рядка. Тільки «Епілог» я вже дописувала без неї…

Живуть і спілкуються з нами наші дорогі колишні вчителі: Крохмальна Іванна Андріївна, Заводович Мирон Омелянович, Корнєєва Марія Василівна, Дудкевич Ярослав Ілліч, Григор’єва Марія Григорівна та інші. І хочеться мені, їхній сивокосій учениці, всіх їх привітати, схилити перед ними голову і побажати їм здоров’я, всяких гараздів, втіхи і поваги від близьких. Хтось сказав, що тому, хто сліпого переведе через дорогу, Бог відпускає сім гріхів. Тоді вони, наші вчителі, святі.

А пам’ятаєте, Іванно Андріївно, моя класна керівничко, як пустували ми, ваші перші учні, а ви, молода і ще недосвідчена, щойно після вузу, розгублена, знічена, напускали на себе вдавану суворість, бо ще тоді гаразд не знали, що маєте робити з нами, неслухами? Чи пам’ятаєте?.. А втім, ми продовжимо з вами ці спогади за чашкою запашної кави…

І зараз в школі працюють справжні педагоги, і молоді, і вже з досвідом. Серед котрих є і не зрячі: Кутня О.П., Гриців Л.І., Войтків С.К. та інші. Очолює школу Костробій Ірина Йосипівна – людина, що має сильний характер і світлий розум. У неї багато цікавих планів і задумів. Аби тільки всі вони здійснилися.

Дорогі вчителі, колишні і теперішні, дорогі учні і випускники школи, свято нашої школи вже відзвучало, та для мене воно трішечки продовжилося презентацією моєї книжки «Під каштанами», що проходила в рідних стінах. Я вітаю вас з нашим спільним святом.

 

Я йду до школи. До своєї рідної школи для сліпих дітей, що у місті Львові по вулиці Івана Франка. Тут я колись вчилася. Моїй школі виповнилося 150 років. Я вітаю тебе, моя школо, з твоїм ювілеєм. Я несу тобі свій подарунок – свою книжку «Під каштанами». Це книжка про мій клас, про моє навчання, про моїх вчителів. І як же гарно, що ця книжка не тільки написана, а й вийшла в світ. Принагідно хочу подякувати всім добрим людям, що долучилися до її видання. А тепер я несу її в школу. Я хочу, аби ще раз продзвенів мій шкільний дзвінок, не електричний, хоч він при мені вже з’явився, а звичайний, простий дзвінок, з яким я починала своє навчання. Прощайте, мої сивини! Я повертаюся в далеке дитинство, у свою юність, у своє кохання, словом, у свій інтернат, під рідні каштани, що сумували і тішилися зі мною. Агов! Роки мої далекі, обізвіться до мене шкільним дзвінком. Хочу все пережити знову. Все до дрібнички, до сльозинки, до болю, до щему, до радості… Та це спогади. А реалії – сивини в косах…

Добрий день тобі, моя школо. Я привела до тебе свого сина, або, правильніше б сказати, син привів мене. Та це однаково. Майже… Дивись, який він у мене дорослий, мій третій син Сашко. І школа дивиться своїми великими вікнами-очима. Дивиться і мовчить. А що вона скаже? Час і її позначив: постаріла моя школа. Та ще тримається, бо до неї приходять нові і нові діти. Добрий день тобі, моя школо!

А каштани стоять собі, як і колись, як давно-давно… Духи-велети, охоронці мого дитинства. Тепер вони охороняють інших дітей, інших пісень слухають. Але стоять, міцні і дужі, як час… Ні, я певно-таки надміру емоційна, та з тим вже нічого не вдієш, ради на те нема.

Я вітаю тебе, школо, з твоїм ювілеєм. Хай буде благословенна кожна твоя стежина, кожна сходинка, кожен, хто переступить твій поріг. Будьте благословенні і ви, каштани, свідки моєї юності.

А ще пишуться вірші, сумні і ностальгічні, як спогади. Це вихлюпується душа учениці Тані Кноль, що вчилася колись в школі-інтернаті №100 для сліпих дітей. А чому ці вірші сумні? Бо багатьох моїх вчителів вже немає. Та й однокласників… Живіть довго, дорогі наші вчителі. Бо поки ви живете на землі, ми почуваємо себе учнями. Нехай добро, віддане вами сліпим дітям, віддасться вам сторицею.