Лайош ставав популярним. Його впізнавали в транспорті і на вулиці. Та вдвох ми виступали ще не часто. Частіше він виступав з паном Жеплинським, а іноді пробував і сам. З ним почали їздити хлопці: Мишко Класин і Сашко Пачковський, котрого ми частіше називали Пачею. Саме з Пачею поїхав Лайош у Золочів, щоб виступити перед дитячою капелою під керівництвом Л.Феньвеші. Це була знана капела, і її керівника Л.Феньвеші теж пам’ятали, особливо старше покоління. І перед ними виступав Лайош.

Тут потрібна була відвага. Та мій чоловік був не з лякливих. Додому повернувся задоволений. Його добре сприйняли, почувався справжнім кобзарем.

– Тетянко, – казав мені, – треба, щоб у Золочеві ми виступили удвох. Там великий Палац культури. А ти знаєш, хто там завідуючий районним відділом культури? Теодор Кукуруза. Ну, ти знаєш, що написав пісню «До українців». Уявляєш?

– Та, Лойошку, вгомонися. Як ми там будемо виступати? Хто нас там захоче?

На таке Лайош сердиться. Такого він не любить.

– Я тебе прошу, не заваджай мені своєю зневірою.

І я покірно замовкла. А що мала казати? Йому краще знати, де нам виступати. В Золочів – то нехай буде Золочів. Звичайно, заманливо виступити перед Теодором Кукурузою. Ще б пак! Та… Все, все, я мовчу. Бо я і справді скептик. Мабуть тому я ніколи нічого не вмію добитися. Нехай вже Лайош. У нього дійсно це якось краще виходить. А виступати нам треба, це зрозуміло. Значить, курс на Золочів. Нехай так. А зараз – про інше, зовсім про інше. І навіть не про нову поетичну збірку, котра вже жила у задумі. Зараз про «Аеліту». Що це таке? Ну, найперше – це дівчина з фантастики. А для мене це символ чогось такого… Високого і світлого. А втім…  Про все попорядку.

              

   АЕЛІТА

Лайоша цікавило, виявляється, все. Не тільки мої вірші, а й мої пісні. Були в мене, мушу зізнатися, і пісні – це, коли вірш сам не приходить, а приходить разом з мелодією. Тоді я співаю – і виходить пісня. Коли я почала отак співати, тоді ще не було модним слово «бард», і ніхто нічого не говорив про авторську пісню. Я просто собі співала, для себе, для своїх друзів. Я соромилася ті свої пісні комусь показувати, але подекуди вони вже виринали, іноді я співала їх на концертах, а  декотрі з них співав навіть «Струмочок». Лайош досить добре оцінив декотрі мої пісні і вирішив, що хоч дещо з них неодмінно треба записати. Як? В студії? І таке можливо? Я вже знала, що Лайошеві задуми здійснюються, бо він докладає до того свого труду і чимало зусиль. Але… Ну,  як можна вірити в таке?  Я знала, що десь у студіях робляться магнітоальбоми, але ж це,  мабуть, неймовірно складно, на все треба, мабуть, шалені кошти. Лайош посміхається:

-Ти, Тетянко, не хвилюйся.

Сказав і пішов кудись. Кожен день хвалився успіхами чи розповідав, які його спіткали невдачі, про щось з кимось домовлявся, пояснював… А одного разу сказав мені:

– Завтра їдемо до Йожефа Шкотняра слухати, як він оранжував твої пісні.

– Ти що? – злякалася я, – нізащо! Я не їду.

– Перестань, Тетянко. Не будь дикункою. Поїдемо, послухаєш, зробиш свої зауваження.

– Я? Зауваження? Чи ти при розумі?

– А що ж тут такого? Ти – автор і виконавець. І я послухаю. У Йожефа «Роланд», він сам з ним працює. Це дуже цікаво. От почуєш.

Цієї ночі я не могла заснути – хвилювалася. Я взагалі була якась надміру емоційна. Ті  емоції мені часом навіть дуже заваджали.

Була собі на світі я із своїми віршами, з своїми піснями. Ті пісні існували зі мною. Але щоб вони існували без мене, десь окремо від мене… Про таке я вже й не мріяла, хоча мрії у мене були іноді досить химерні. Але, щоб про таке… Може, я дійсно занадто емоційна, може, хтось мене не зрозуміє, особливо з сучасних і молодших. Бо що таке зараз синтезатор? Що таке зараз «мінусівка»? Навіть декотрі діти мають, особливо ті, про котрих батьки думають, що вони «вундеркінди». А для мене це було просто диво якесь, щось з області фантастики. Я чула свої пісні, свої мелодії, аранжовані і ніби поновлені. Я могла їх співати, міг співати їх навіть хтось інший, бо вони жили вже поза мною.

– Ну, тепер треба домовитися про запис в студії і записати.

У Лайоша була така особливість: про щось для мене не зовсім звичайне він говорив, як про звичайнісіньке, буденне. Мовляв, а що ж тут такого? Це мене найбільше шокувало. Ну, як, скажімо, звичайно і просто говорити про запис у студії?..  Господи, чи ти є на небі? Чи ти почув мрію моєї ранньої молодості, щоб здійснити її на схилі моїх літ?..  Заспівати на сцені… Ні, не на великій сцені – до такого я не доходила й у мріях – на звичайній аматорській сцені. Але, Боже мій, заспівати так, щоб моя пісня впала зорею у людські серця. І я це зможу, знала, що тепер зможу, бо мелодії моїх пісень жили тепер на світі поза мною. Ні, це не було марнославство, і я не збиралася підміняти живий голос фонограмою. Це була любов до мистецтва, велика і свята, котра жила в мені завжди, та лише тепер могла вилитися у пісню. Як жаль, що я вже така немолода. Тепер, як ніколи, я пошкодувала, що так мало у мене лишилося часу. Ну, що ж, скільки вже лишилося мені того часу – він мій. Я могла тільки молити Бога, щоб послав нам з Лайошем здоров’я і сил.

З якимсь побожним трепетом заходжу в студію. Розумію, що тут  люди працюють. Для них це будні. Але не можу дивитися на роботу в студії як на роботу, це було священне дійство, магічне і красиве, і я була учасницею того дійства. Воно мало оживити мої пісні, щоб жили вони на світі.

Запис пройшов добре. Мені здається, що наш звукорежисер був навіть трохи здивований. Я стояла і слухала свої пісні. Вони звучали якось по-новому, ніби й не мої зовсім. Звичайно, великого тиражу ми зробити не могли, а так, щоб комусь подарувати, дещо навіть продалося. Але те відчуття, котре мене виповнювало, не можна було порівняти ні з чим. На серці було зоряно-зоряно і якось щемко. Жаль тільки, що у нас не вистачить сил, щоб «розкрутити» пісні, винести їх в ефір. По львівському радіо вони звучали, але київське нам було недоступне. Та я однак була щаслива. Поки що було записано тільки п’ять пісень. А їх було значно більше. Ну, хоча б ще з п’ять записати.

– Головне, Тетянко, ти не хвилюйся. Запишемо ще.

От коли я пошкодувала, що у мене немає жодної вокальної школи.

А тим часом Лайош купив мені… Диктофон.

– Це ж так дорого, – жахнулася я.

– Нічого, – заспокоював Лайош, – це річ потрібна. Тепер ти зможеш записувати свої мелодії, коли вони до тебе приходять, щоб не губилися.

Так, правда, я часто скаржилася, що не можу запам’ятовувати мелодії. От була, я вже її наспівувала – і зникла, забулася, хоч плач. Нотної грамоти я ж не знала настільки, щоб її записати. І Лайош знайшов вихід – диктофон. Це було чудово. Перша пісня, створена з диктофоном, то була «Аеліта». Я мріяла назвати так свій майбутній мангітоальбом. Та про це я мріяла, так би мовити, пошепки. Навіть Лайошу про це я сказати соромилася. Та в нього вже й самого ворушилася і визрівала така думка. І він знову пішов до Йожефа Шкотняра, знову поніс на аранжування п’ять моїх пісень. І я знову переживала найкращі хвилини в моєму житті, поки пісня нарешті зазвучить поза мною, а я стоятиму і слухатиму.  Боже мій, як я мало знаю і вмію. Ну, хоча б було взяти кілька уроків по вокалу. А тепер вже пізно. Багато в чому я спізнилася. Що ж, спізнюватись – то моя характерна ознака. Але я була вдячна долі і за те. Все-таки мої мрії здійснювались.

Лайош зробив оригінальну вкладку в мій магнітоальбом. Така собі міні-книжка з текстами пісень, які записані на касеті. Десять пісень – це, звичайно, мало. Але я була і від того щаслива. Було записано ще дві пісні, але це були дуже серйозні речі, і вони сюди увійти не могли: «Матусю, розкажи мені про зорі» і «Чорнобильські маки». Ці пісні оцінив сам Еміл Кобулей, що викладав у нашій консерваторії. Я була від того горда і окрилена, бо глибоко поважала цю людину. Мій альбом так і називався – «Аеліта».

Я, Аеліта,

З літа, з літа

Принесла вам щастя,

Принесла вам радість

На многії літа…

Як же мені хотілося, щоб ті пісні почули люди, хоч дещо з них. І Лайош докладав до того багато зусиль.

Прекрасну радіопередачу підготувала Марта Кінасевич. Ця мудра жінка назавжди залишиться Мартою, Мартусею, бо роки, здається, не мають над нею влади, бо такою ми знаємо і любимо її уже віддавна. Я була схвильована як ніколи. Читалися мої вірші і звучали мої пісні. Вірші читала Романна Панчак. Краще від неї ніхто не міг би їх прочитати. Ми з Лайошем слухали і у нас на очах були сльози. Від чого? Важко сказати. Над своєю долею ми не плакали. Просто Романна Панчак прочитала вірші так проникливо, що вони нарешті дійшли і до мене. Передача була ретельно продумана і добре скомпонована. Пані Марта говорила тепло і щиро, і я була сповнена до неї вдячності.

А потім Лайошу все-таки вдалося зробити передачу по радіостанції «Незалежність». І як йому це вдалося – і досі не збагну. Але пісні таки прозвучали.