Моя зоря спогади

ОБЕРТОНИ

Вже наспівала друга нотна збірка Лайоша Молнара. Зібралося трохи пісень та іструментальних творів. Це дуже складно незрячій людині мати справу з нотами, а тим паче готувати нотну збірку. Непросто надиктовувати ноти чи награвати мелодію, аби хтось переписав її на плоскодрук, або, як ми кажемо, по-зрячому. Це будь-хто не зробить. Тут потрібен фахівець. Це ж ноти. Слово іноді можна виправити, а ноти… Треба, щоб кожна була на своєму місці, щоб не припуститися якогось фальшу.

І от збірочка укладена. Написано епіграфи до кожного твору – так хотів Лайош. Тепер треба шукати того, хто б міг набрати ноти на комп’ютері. Це теж непросто. Але нарешті і цей поріг перейдено.

– Послухай, Тетянко, а як ми назвемо книжку? – Питає Лайош якось замріяно чи задумливо.

– А чому «ми»? Це ти маєш називати, це твоя книжка.

– Але тут стільки твоїх віршів.

– Віршів, що вже стали піснями.

– Хочеться, щоб ті пісні співалися.

– Будуть співатися, Лойошку.

– Хіба я міг подумати колись, що вийдуть мої нотні збірки? Був молодий і недосвідчений. Пробував щось кудись посилати. А мені відписки: «Слухайте радіо», «Слухайте твори радянських композиторів».

– А чому саме радянських?

– Ну… Не знаю. Це був еталон правильності і найвищого рівня. Та що про це? То були просто відписки. А якби хтось тоді підтримав, порадив, допоміг… Так куди було сліпому?..

– Чи сліпому, чи зрячому – по-моєму, всі творчі люди того часу через те перейшли. Мені, скажімо, радили читати радянських поетів. Ну, та нічого. Зате тепер маєш вже дві свої збірки. То як ти назвеш свою книжечку?

– Та я от думав… Напевно, «Обертони».

– «Обертони»… Нічого, звучить. А що це таке – обертони?

– Це… Як тобі сказати?.. Це той звук чи ті звуки, що чує лише музикант, і то не кожний, а той, хто має добрий слух.

– «Обертони». По-моєму, добре. І якось загадково.

– Нехай так і буде.

Сиджу на Форумі видавців. У мене свій столик, а на ньому мої книжки – мій скромний здобуток. Є тут і перша збірка Лайоша «Співаю серцем». Біля мене – Сашко з Аліною: треба ж комусь ті книжечки продавати. Приходить Лайош. Він усміхнений і святочний.

– Книжка вийшла, – каже він з прихованою радістю. – «Обертони». Я ось приніс кілька. Може хтось придбає.

Може й придбає. Біля нашого столика увесь час людно. Кладемо до гурту. Ось вона, друга нотна збірочка Лайоша Молнара. І тільки ми удвох знаємо, як це важко видавати книжки взагалі, а надто нотні збірки.

«Я пропоную вам свою нотну збірку «Обертони». Це вже друга невеличка за обсягом книжка (два роки тому вийшла у світ моя перша нотна збірка «Співаю серцем»). В запропоновану вам збірку «Обертони» увійшли вокальні твори, написані на вірші поетеси Тетяни Фролової – моєї дружини, пісня «Грає гітара» на вірші Миколи Красюка та інструментальні твори. Епіграфи написала моя дружина Т.Фролова. Мені здається, вони вдало розкривають зміст і мій задум. Вокальні твори при вмілому перекладені можуть бути виконані в супроводі як фортепіано, так і бандури або гітари.

Писати про мене багато немає чого. Угорець за національністю, знаю і люблю свою мову. А ще люблю українську пісню і свою бандуру. Подвигів я ніяких не звершив, регалій ніяких не маю. Я – сліпий кобзар, що іноді сідає за піаніно і щось творить, тільки тоді, коли приходить натхнення. От і все. Буду радий, якщо моя скромна книжечка знайде розуміння і ввійде в репертуар виконавців.

Лайош Молнар».

Так звернувся Лайош в своїй збірці до читачів.

– Треба було б презентувати «Обертони», – кажу я.

– Ніколи, Тетянко, ніколи. Може, колись.

Може, колись. Бо й справді ніколи. Але так би хотілося. Як жаль, що я не можу, не вмію зробити Лайошеві свято, як робив він неодноразово мені. В добрий час, «Обертони». Нехай почують вас люди. Почують, неодмінно почують. І тоді зазвучать пісні, зазвучать інстурментальні твори. Все, що написано, створено, має йти до людей. В добрий час, «Обертони».

 

«ІДУ ДО ВАС»

Про те, щоб видати хоч щось з моїх творів шрифтом Брайля, ми з Лайошем мріяли давно. Хотілося, звичайно, видати якомога більше, щоб наші незрячі могли прочитати, бо ж це для них мало б бути найближче. Я ж з них, як кажуть, плоть від плоті. Працювала в цеху, як багато інших, працювала і вчилася. Всі мене добре знають, у Львові і не тільки у Львові, слідкують за моєю творчістю, але все, що доступне для зрячої людини, далеко не завжди доступне сліпому. Брайлівський варіант книжки – це було б найкраще. Та що поробиш, коли все у нас ще дається так важко. Була думка: видати хоч щось за власний кошт. Телефонували в Київ, в Харків – даремна справа.

– Звертайтеся в Міністрество освіти, нехай вас включать в план.

Доки ми ще будемо орієнтуватися на ті плани? Здавалося б, це так природно: у мене є свої книжки, я хочу, щоб їх прочитали такі незрячі, як і я. Що тут дивного чи не зрозумілого? Може, мої твори додадуть комусь сил… Глуха стіна і поки що її не здолати. Навіть за свій кошт.

По короткім часі нарешті, здається, щось блиснуло – маленька надія. Мені зателефонував Микола Красюк і сказав, що Київ дав згоду видати мою книжку. Поетичну збірку. Для того треба вибрати десь зо сто віршів. Ну, спасибі й за те. Втіха – не втіха, а так, просвіток. Книжку доручили упорядкувати Миколі Красюку, очевидно як члену Спілки письменників. Згода, нехай і так. Лайош ревно пильнував, аби в моїх віршах нічого не змінювалося на догоду комусь чи чомусь. З такої причини між Миколою Красюком і Лайошем велися справжні баталії.

– Я ж редактор, упорядник. Мені доручили, – наполягав Микола.

– Миколо Ігоровичу! Якщо ви будете міняти вірші на свій лад, то вони вже не будуть віршами Тетяни Фролової, а вашими, – стояв на своєму Лайош. А коли вже розгорілися пристрасті, Лайош не витримав – він у мене запальний, – і сказав:

– Тоді не треба ніякої збірки. Все. Або Фролова йде без редагування, або не йде ніяк.

– Я подумаю, – знесилено і трохи спантеличено сказав Микола Ігорович.

Через кілька днів він таки зателефонував.

– Згода. Нехай буде так, як є. Але ж і Пушкін міняв свої вірші, коли вважав, що в них щось не так.

Я засміялася.

– Я, звичайно, не Пушкін, але я також щось зміню в своїх віршах, та тільки  тоді, коли вважатиму, що це потрібно. Але навіщо ти собі тим сушиш голову? Якийсь вірш можна вилучити і замість нього взяти інший. Це ж вибране.

І Микола Красюк засів за упорядкування моєї книжки. Вона мала називатися «Іду до вас», в неї увійшов 101 вірш. Через якийсь час мій упорядник повідомив, що книжка вже готова і що він її відіслав до Києва. А ще через якийсь час повідомив, що книжка не вийде, бо видавати будуть тільки членів Спілки письменників. Я до Спілки не належала, так що… Не можу сказати, що це мене вкрай засмутило, але було якось так… Не дуже приємно. Для чого тоді треба було з тим починати? Я не побігла тут-таки проситися у Спілку. Ні – то й ні. І дала собі спокій.

Минав час. Важко захворів Микола Красюк. Він ніяк не міг оклигати після інсульту. Я вже й думати забула про ту Брайлівську книжку. Справ у мене, слава Богу, вистачало. Та й що про неї думати? Не можна – то й не можна.

Виходили мої книжки. Час від часу мої вірші друкувалися в газетах, звучали по радіо. Та якось зателефонував мені таки ж Микола Красюк.

– Передзвонив Київ. Тебе розшукував В.Булат.

В.Булат – завідувач видавничою групою при ЦП УТОС. Це вже цікаво. Зателефонували в Київ. З В.Булатом розмовляв, звичайно, Лайош.

– Ми хочемо видати книжку Тетяни Фролової, – почули ми з Києва. – Ця книжка мала вийти ще до її шістдесятиріччя. І кошти були. Та захворів Микола Красюк. От і…

Так значить, річ не в тім, що я не була членом Спілки письменників. Значить, Микола Красюк і не відсилав мою книжку в Київ. Адже, якщо вірити Миколі, книжка була в Києві ще до Миколиної хвороби. Я вже нічого не питала, нічого не вияснювала. Цур їй, тій мороці. Було трохи прикро. І не трохи, а навіть дуже прикро за Миколу Красюка. Ми ж разом вчилися в школі, ділилися своїми задумами, всі вважали нас друзями. Та й ми до якогось часу так вважали. Що ж трапилося, Миколо? Ти ж член Спілки письменників, і я не збираюся ні затьмарити тебе, ні рівнятися з тобою. Я сама по собі. Ну, та це нічого, товаришу мій шкільний. Мир душі твоїй, Миколо, бо тебе вже з нами нема. А тоді ще був. І може й прикро було тобі, що таки вийшла моя книжка шрифтом Брайля, без упорядників і проблем, без будь-яких зусиль з мого боку. Мені прикро, Миколо, ще й тому, що тебе вже нема, а я мушу писати про тебе такі не дуже симпатичні рядки. Пишу, як є, бо думаю собі так: про померлих треба писати і казати, як і про живих. Навіщо щось вигадувати? Навіщо лицемірити навіть перед мертвими? Ти ж знаєш, як воно було насправді. Тебе ж дурити не треба. Бачить Бог, що я не таю на тебе зла. Пухом тобі земля, мій мушкетере Арамісе. Спогадів тільки жаль. Не хотілося б їх затьмарювати. Та Бог з ними, з тими спогадами. Ти ще тоді був…

Я сіла за вірші. Назва книжки залишилася та ж сама – «Іду до вас». Ми обумовили, що у книжку увійдуть три пісні Лайоша Молнара на мої вірші: «Ти поклич», «Перший вальс», і «Я стояв під вікном у львів’янки». Відіслали. А тепер треба було  чекати. Чекати десь біля року. Довго, але нічого не зробиш. Зате я тепер знала, що книжка таки вийде. З Миколою на ту тему розмов не заводила. Тим паче, що він був дуже серйозно хворий. Ми передзвонювалися, та про мою книжку не згадували. Та інколи таки в моїй голові крутилася думка: ну чому Микола так вперто не хотів, щоб вийшла моя книжка? Та над тим я дуже голову собі не ламала. Я просто чекала, коли вже нарешті та книжка вийде. Ні на кого не таїла зла. Господь беріг мене від того, і я вдячна Богу за те. А ще тішуся, що в моєму житті добра таки більше, ніж зла. І добрих людей довколо мене таки більше, і я люблю їх, я йду до них зі своїми віршами, казками та прозою. І чекаю книжку. І нарешті звістка: є! Є вже в бібліотеці. Коли ж вишлють нам? Вже таки хочеться потримати її в руках.

А це 14 листопада ми саме їхали з концертом в Раву-Руську. З поштової скриньки дістали повідомлення, щоб зайти за бандероллю. По дорозі й заїхали на пошту. Не витримую і розкриваю бандероль, щоб подивитися. Книжечка вийшла нормальна. Нам з Лайошем сподобалася. І пісні увійшли – це добре. Звичайно, якби то було колись, то я мала б від тієї книжки більше радості. Та вже як є.

З книжки випав конверт – лист від тих, хто працював над книжкою. Було видно, що й працівники раділи з виходу цієї книжки. Я їм була вдячна. Нехай читають мої побратими по долі.

Першою зателефонувала Леся Гарбузова.

– Вітаю тебе! Книжка чудова! Такі вірші. Треба неодмінно зробити презентацію у нас в бібліотеці.

– Треба – то й зробимо, – посміхнулася я. Радісно посміхнулася.

– Нехай спершу люди почитають, – сказала Леся.

– Звичайно, нехай почитають.

Я іду до вас, дорогі мої люди. Все життя іду до вас. І не моя вина, що та дорога така довга і така терниста. Але нехай. Я однаково таки йду, іду до вас.

Продовжити звірятись

ДВІ ПАРАЛЕЛІ (продовження)

Роздуми та спогади

Життя неначе проходить двома паралелями: творче і буденне. Якщо з творчим, можна сказати, все гаразд, то буденне, на жаль, не завжди добре. Але тут вже нічого не вдієш. Життя… Паралелі, як відомо, не перетинаються, та час від часу їх перетинає якась лінія, утворюючи кути, гострі чи тупі… От, коли тупі, тоді… Ти диви, і я не дорешти математику забула, хоча, чесно кажучи, ніколи добре її й не знала.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.