Пам’ятаю, капела мала їхати в Теофіполь. Ми жили на Майорівці, до Замарстинівської був світ не близький. Зараз це нічого: ходить море всяких маршруток, а тоді ще того не було, і вибратися з нашої Майорівки було дуже проблемно. А тут ще з транспортом саме якісь перетрубації відбувалися: автобуси починали їздити щойно з шостої години тридцяти хвилин… Словом, Лайош простояв на зупинці і зрозумів, що він не встигає, не добереться на вказаний час. Він повернувся додому. Не поїхав на концерт… У мене засмоктало під серцем – все. Я гнала від себе це неприємне передчуття, але воно мене не одурило. Хлопців не поїхало троє. Їм запропонували написати заяви на звільнення. Один не написав – і залишився в капелі, а ті двоє, в тому числі і Лайош, написали – і пішли з капели. Один – торгувати на базарі, а мій Лайош… Він був цілком спокійний.

– От і добре. Я і так збирався іти. А то ще тягнув би. Із-за тебе тягнув би…

Я плакала. Я була в розпачі. Окрім того, що мене гризло, на що ми будемо жити далі, ще й було образливо за Лайоша. Ніхто з капелян не сказав на його захист ні слова. Адже, мабуть, не знайшлося б такого патріота капели, яким в свій час був Лайош. Тільки подумати: сліпий, зовсім сліпий, їздив на репетиції з Червонограда. В непогідь і зимову хуртечу їздив. Аж поки не вирішили вони з дружиною залишити свою облаштовану квартиру в Червонограді і переїхати у Львів. Платили за квартиру, жили у всяких екстремальних умовах – не скаржились: все було принесено на вівтар капели. І от… Не знайшлося для Лайоша жодного доброго слова! Людська байдужість? Можливо… Нехай там, аби мене не зачіпали… Не за п’янку: таке б пробачили. І що нас двоє сліпих – не зважили. Лайош за таке моє розмірковування сердиться на мене:

– Я тебе, Тетянко, не розумію. Ти хотіла, щоб мене жаліли, щоб співчували? Щоб я перед кимсь принижувався, просився? Мені того не треба. Це ще раз підтвердило: правильно я зробив, що пішов з капели. Тільки треба було зробити це раніше. Тебе послухався та й  тягнув… Ну, досить про це. Тепер займуся твоїми книжками. Щось видавати треба. А то все часу бракувало.

Я скрушно зітхнула. Розуміла, що мала зараз підтримати свого чоловіка – і не могла, бо сама потребувала підтримки. Ще довго на афішах і буклетах капели «Карпати» буде фото Лайоша Молнара, угорця, що полюбив українську бандуру, їй підпорядкував все своє життя, а тепер… Отак воно й буває… І згадалося, як ставили палки в колеса Юрію Даниліву, що найперший зібрав сліпих хлопців і почав їх вчити грати на бандурі. А ще згадалось, як писалися анонімки на Дмитра Котка. Боже мій, на таку людину… А де ж ті, що писали? Та між нами. Бавляться в патріотів, в палких шанувальників української пісні, в поборників за незалежну Україну… Фарисеї, – як сказав один із колишніх капелян, і мав рацію. Так і є – фарисеї. Та годі вже про них. Життя триває. Мусимо жити. І, бажано, краще, ніж живемо. Що ж, спробуємо. Удар долі?  Може. А може, вона, доля, дає тобі, Лойошку, шанс стати на свої власні ноги, заспівати на повний голос свою пісню чи думу, чи… Спробуй, заспівай. Та так, щоб тебе почули. Ступай, ступай, угорцю, на свою стежку, на стежку українського кобзаря, іди по ній сміливо і не бійся – я поруч. І чомусь пригадалася пісня на слова В.Симоненка, що співав Лайош:

… Але скажи, чи ти зі мною поруч

   пройдеш безтрепетно по схрещених мечах ..

Я дуже любила ту пісню, і мені чомусь здавалося, що ті слова були звернені конкретно до мене.

– Пройду, – чомусь хотілося відповісти мені на слова тієї пісні. І я зовсім не мала на увазі наші спільні з Лайошем концерти. Я мала на увазі  «схрещені мечі», тобто важкі дороги, по котрих  неодмінно треба було пройти.

– Віднині я стаю на кобзарський шлях, стаю свідомо і безповоротно. Я – кобзар, і в тому сенс мого життя.

Ці Лайошеві слова прозвучали, як присяга, урочисто і рішуче. І це нічого, що чула їх лише я. Скаже дехто: чи незабагато патетики? Хтось повірить, а хтось – ні, що це було щиро, що тим ми жили, угорець Лайош Молнар і я, Тетяна Фролова, із своїм російським прізвищем. У нас відтепер була спільна мета, був спільний шлях. Лайош чомусь попри всякі мої, та й не лише мої, застороги вірив в мою зорю, що мала світити тепер для нас обох на тому кобзарському шляху.

 

ТАК БРАКУЄ ЧАСУ

Не треба було більше Лайошу вставати раненько і думати, як добратися на роботу. Але він вставав. Долав важкі шляхи і стежки, і не лише кобзарські. Вільного часу у нього зовсім не було. Його задуми випереджали час і народжувалися іскрометно, так що сам Лайош ледве за ними встигав. А мені… Куди там мені! Та він приспішував і мене.

– Нема часу, Тетянко, треба щось робити. Як то зле, що людина доходить до розуму так пізно, та добре, що все-таки доходить. І як то кепсько, що досі тебе з твоїми віршами ніхто не підтримав. Скільки б ти могла написати.

– Хто це може знати? А може й не написала б нічого путнього. Добре й так. Я тільки-от думала, що, якщо вже ти пішов з капели, то в тебе буде багато вільного часу і ти більше будеш вдома. А виходить, що часу в тебе поменшало. Цілими днями ти десь пропадаєш, і я тебе майже не бачу.

– Ні, Тетянко, я не пропадаю, а шукаю спонсорів для твоєї наступної книжки.

Лайош увірував у мій талант, і йому конче хотілося видати якомога більше моїх творів.

– Бракує часу, Тетянко, ой, як бракує.

А іноді Лайош, ледве встигаючи за своїми задумами, казав:

– Як жаль, що я не можу роздвоїтися. Стільки справ, і я нічого не встигаю. От якби мене та було два…

– Е, ні. Тоді б я з вами двома не впоралася, – сміялася я.  – Мені тебе одного цілком досить. І одного приборкати годі.

– Як тобі, Тетянко, не соромно!

Ми сміялися удвох. І це добре, що сміялися. Нехай наші вороги плачуть. Та й то: навіщо? Нехай і вони сміються, аби тільки не з нас… Нехай сміються, то, може, на землі недоброзичливців поменшає.

Життя не проходило повз нас – і це добре. А що буває важко, то це не дивина: то тільки неробам все легко дається, а тим, хто щось робить, завжди було, є і буде важко. Зате я стою перед глядачами – чи то перед дітьми, чи перед дорослими – і мені є їм що сказати. Я, інвалід по зору, працюю, маю свою родину, маю свої пісні, свої вірші, а тепер віднедавна і свої книжки. А Лайош? Та він при своїй сліпоті стільки працює, що декотрим зрячим і не сниться. Працює і не журиться, як би його нічого не робити та відпочити, а думає, як би то викроїти ще трохи часу, аби зробити те чи інше, бо, як я вже сказала, його задуми випереджають самого Лайоша, а час, на жаль, не можна розтягнути, бо так чомусь вже повелося, що доба має всього 24 години. Посміхається Лайош і все частіше повторює:

– От якби мене та було два, щоб я міг все встигнути, а то бракує часу.

Та Лайошу й одному не було кепсько: кожен день планує собі, нарікає на людей, коли вони лінькуваті або не пунктуальні, коли вони сьогодні забувають все те, що обіцяли вчора. Але й тішиться, коли люди виконують свою обіцянку або роблять більше, ніж обіцяли. Життя… Воно розмаїте і незбагненне. Тільки жаль, що людині відведено так мало часу. А втім, може й не так вже мало, просто людина марнує його, розмінює на всякі дрібниці, як той марнотратник, що має багато грошей, тратить їх наліво і направо, а потім дивиться, а грошей обмаль… А все-таки жаль, що мені вже так багато років, жаль, що більшу частину їх я не змогла зреалізувати так, як би хотілося. Були малі діти? Так. Вчилася, працювала? Теж правда. Та головне те, що всі ті роки поруч зі мною не було та й бути не могло Лайоша – отакого собі вулкану енергії. З ним важко, дуже нелегко, бо він нікому не робить ніяких поступок, нікому не надає ніяких  пільг: всі мають працювати на повну потужність. Таких  людей, як мій Лайош, називають трудоголиками. Це слово не дуже мені подобається, але воно правильне. І тільки такі люди можуть в житті чогось досягнути. А гроші?.. Це, звичайно, сила. Але без розуму і праці, думається мені, і гроші безсиліють.