Моя зоря спогади

І я прийшла. Сиділа в залі і слухала. А на сцені – випускники, молоді таланти. Вони здають режисуру і сценічне мовлення. Різні групи різних викладачів. І нарешті мої… П’ять дівчаток. Вони самі собі вибирали вірші, кожна по два. Прочитавши, дівчина завмирала у певній позі. А коли прочитала останній, утворилася геометрична фігура. Потім дві з них ідуть в зал і виводять мене. І стають довкола мене. Мені одягають на голову вінок,  другий – у мене в руках. І я вже не знаю, чи я поетеса, чи муза. Такого в моєму житті ще не було і, думаю, вже й не буде. Оплески, оплески… Я бажаю дівчатам щасливих доріг.

Потім ми всі сидимо в гурті, чекаючи, доки вирішать, як оцінити їхню роботу. Я теж чекаю з хвилюванням, нібито і мене мають сьогодні оцінити. Дівчатка горнуться до мене. Ще зовсім діти. Одна з них працюватиме в Дрогобицькому театрі. Я обіцяю їм вислати свою наступну поетичну збірку «Солоспів», бо сподіваюся, що вона вийде в цьому році. Обіцянку свою я так і не виконала, бо Пача загубив свій записник з прізвищами та адресами тих дівчат.

Всіх оцінили на «відмінно». Потім ми сиділи всі разом за столом і святкували свою маленьку перемогу. Кожен, хто брався говорити, мав одягати на голову мій вінок – символ правди і щирості. Першим одягнув його Віталій Григорович. Він напучував своїх випусників. Казав десь приблизно так:

– Я хочу, щоб ви в житті завжди пам’ятали одне про одного. Якщо хтось з вас виб’ється на вищий щабель, нехай допоможе своїм друзям. Тоді у вас все буде добре.

Які справедливі слова. І мені було гарно в колі цих юнаків і юнок.  Я почувала себе чи то поетесою, чи музою у вінку, була причетна до чистого і високого. А за вікном періщив дощ…

 

І ще була для мене одна миттєвість, жаданна і хвилююча: виступ у школі «Дударик». Боже мій, Микола Лукич Кацал! Про його вимогливість і суворість, про його талант легенди розказують. А хто ж не чув, як співає «Дударик»? Таке просто не дається. Така майстерність досягається невтомною працею. Талант і праця. І тепер ми з Лайошем мали перед ними виступати. Та ще й Лайош хотів показати дві мої пісні: «Матусю, розкажи мені про зорі» і «Чорнобильські маки». Гармонізацію і супровід для тих моїх пісень зробив викладач консерваторії чи, як тепер називають, Музичної академії, Еміл Кобулей.

Та ще й він мав мені на цьому виступі акомпанувати. Боже мій, перед двома такими музикантами, викладачами я мала співати. Це було велике щастя. Але я хвилювалася так шалено, ніби мала скласти якийсь екзамен. В мої роки екзамен? Та однаково… Ні, я таки надміру емоційна. Так не можна. І для чого тільки Лайош придумав цей виступ? Ні-ні! Добре, що придумав, чудово, що придумав. Це просто я якась не нормальна. Хіба ж можна так хвилюватися?

І от ми виступаємо. Хлопчики і юнаки з «Дударика» уважно слухають. Ні, вони просто дисципліновані. Це виховання Миколи Лукича. Вони слідкують за кожним його рухом, за виразом його обличчя.  Всі уважні і якісь такі… Шляхетні. Але йде концерт.

І ось зараз я маю співати. Ось Еміл Кобулей сідає за фортепіано. Вступ. І я зникаю, розчиняюся у звуках, у пісні. Мене нема. Я лечу. Є тільки пісня… Оплески… І знову пісня… І знову оплески… І я повертаюся з того астрального польоту, повертаюся у зал, де слухає нас «Дударик». Еміл Кобулей  і Микола Лукич Кацал. Я не знаю, як я співала. Лайош каже, що добре. А може, він навмисно так каже, аби я не переживала? А потім заспокійливо скаже мені Микола Лукич:

– Добре. Дуже добре. І не шкодуйте, що не пішли на велику сцену.

Не шкодую. Тепер я вже ні про що не шкодую. Я щаслива. Ми з Лайошем співаємо «Ти поклич». Це наш талісман. Ця пісня звучить майже на кожному концерті. І не набридає. А якщо з якоїсь причини не звучить, тоді таке відчуття, ніби концерт якийсь незавершений.  Ми співаємо «Ти поклич».

– А можна ще раз? – просить Микола Лукич. Звичайно, можна. Ми співаємо ще раз. А на останніх словах за знаком вчителя підхоплюють всі хлопчики: «Тільки поклич». І це прозвучало несподівано і гарно, і ми з Лайошем були схвильовані до сліз.

Додому нас відвозять машиною. Ми їдемо, переповнені по вінця: натхненні і щасливі. Розмовляти не маємо сил. Та й навіщо полохати оту пташку, що десь там поселилася в грудях? Нехай живе.

 

І от в липні відбувся нарешті платний концерт в санаторії «Будівельник» (Брюховичі). Сума була, звичайно, мізерна, та все-таки… Я хвилювалася: в школі – це зовсім інше, а тут діти зібрані звідусіль. Та концерт пройшов добре. Діти нас слухали і реагували на кожен вірш чи пісню.

Потім був санаторій «Львів» у тих же таких Брюховичах. І знову «Будівельник» – наступний заїзд. Лайош повеселішав:

– Я ж казав.

Ми ще час від часу їздили у Палац культури Моршина, але нам ставало зрозуміло, що таки можна знаходити платні виступи.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

sixteen − eleven =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.