музику. Тепер він зізнався мені, що була у нього задумка написати декілька пісень на мої вірші. Мені це полестило. Але дуже серйозно я до того не поставилася.
У мене була давня мрія: зібрати разом трохи творчих людей і зробити такий спільний цікавий вечір. Адже у нас є люди, що самі пишуть вірші, музику. Поділилася думкою з Лайошем. Йому задум сподобався. Ми обоє загорілися тією ідеєю.
Цікавий той Лайош Молнар. У нього, виявляється, вже є свій магнітоальбом. Він підключив до телефону магнітофон і дещо мені дав послухати. Мені сподобалося, особливо „Там у степу”:
„Але скажи, чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?”
Сильна річ. Слова В.Симоненка. І хотілося мені якось прикласти до себе оте запитання, хоча подумки сама себе підіймала на глум: робилося і сумно, і смішно – така різниця у віці… Лайош був 1954 року народження, а я – 1941… Нічого собі… Та ці дурниці мене ще не дуже тоді доймали. Розмовляли по телефону двоє творчих людей. Ото і все. Все і нічого більше. Але найцікавіше було те, що я вже чекала його дзвінків. Так, так, чекала. Нікому б я у тому не зізналася, але собі мусила зізнатися.
Якось Лайош мені сказав:
– Хай поміж нами буде пісня…
І я написала свій перший вірш, присвячений Лайошу. Правда, йому я в тому довго не могла зізнатися, лише десь там колись, потім. А чи здогадався він, що цей вірш йому? Не знаю, не питала.
Як гарно ти сказав на час:
„Хай пісня буде поміж нас…”
І пісня стала поміж нами,
Поміж реальністю і снами.
А може… Пісня – ми самі?..
А може ми в тій диво-пісні…
На примороженій траві
Горять-палають квіти пізні…
Ні-ні!.. Я щось не те роблю,
І не про те щось я питаю…
Я – божеволію… Люблю?..
Ні-ні… Я просто… Доцвітаю…
Я приходила з роботи і чекала його дзвінка. І він дзвонив. І світ для мене переставав існувати, він існував тільки в телефонній трубці, в голосі, в словах. І ми могли розмовляти годинами. Тоді, на щастя, ще не було похвилинної оплати за міські телефонні розмови. Був це вже пізній вечір, і моя напарниця по телефонному блокіратору, мабуть, вже спала. А то було б мені! Певно, криком своїм розбудила б цілий будинок.
Якось в розмові Лайош сказав:
– Я вдячний своїм батькам, що дали мені таке ім’я. Воно з ваших уст гарно звучить…
І щось повернулося в мене біля серця – защеміло солодко і терпко, як колись в юності. Отуди к бісу! І сміялася сама над собою. Хоч і кажуть іноді, що зі сміху люди бувають.
У телефонних розмовах і народився задум записатися спільно: щоб звучали між Лайошевими піснями мої вірші. Це був його задум. А для мене це було щось таке далеке і нездійсненне, про що і мріяти не годилося. Я й не уявляла собі, як воно робиться. Знала тільки, що на це потрібно багато грошей. А ще знала, що в мене їх нема і ніколи не буде. Сказала про це Лайошу. Він ніби аж образився.
– Хіба ж я вас про гроші питаю?
– Але ж як же все це має бути?
– Це вже моя турбота.
Задуми отже були. Треба було їх втілювати в життя. А для того необхідно було нарешті зустрітися. Треба ж колись… Час, по-моєму, таки прийшов. Скільки ж можна спілкуватися по телефону.