Хтось постукав у моє серце.

– Увійдіть, – тихо кажу я. І хтось озивається:

– Ти така безпечна. Хіба можна в своє серце впускати кожного, хто стукає?

– Не знаю, – розгубилася я. – Якщо хтось стукає, значить, у когось є така потреба.

– Але ж може постукати і зло.

– Не сміє.

– Це ти так думаєш, що не сміє.

– Кажи, хто ти, та й заходь.

– А-а, тільки тепер спитала. Треба бути обачнішою.

– Так хто ти?

– Я… Твоя ненароджена дитина. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Я дуже часто про тебе думаю. Я тоді… Знаєш, я тоді не могла тебе народити. Знаєш, обставини були такі, що…

– Це вже не так важливо. Важливо те, що ти мене не народила. А ти пам’ятаєш свій сон перед тим, як ти мала йти, щоб…

– Пам’ятаю. Мені приснилася маленька кучерява дівчинка, що тягнула до мене рученята і просилася на руки.

– Так. То була я.

– Донька. А я так хотіла мати доньку…

– Не маєш.

– Не маю. Ти вже була б… Доросла. Може б і своїх дітей мала. Моїх онуків.

– Не буду мати. Бо я так і не народилася.

– То ти – мій гріх?

– Ні, я – твоє покаяння.

– Чого ж ти хочеш?

– Молитви. Твоєї щирої молитви.

– А як же ж за тебе молитися? Ти ж не хрещена…

– Нас Бог охрестив. Нас таких багато. Але без твоєї молитви я між життям і смертю. Я не живу, бо не народилася, і смерть мене не приймає, бо ж я і не вмерла.

 

Я прокинулася.

– Господи! Насниться ж таке!

Перехрестилася, змовила «Отче наш».

– Як же я думала тоді назвати свою дитину? Зараз пригадаю… Якби був син, то назвала б Святославом. А доньку… Мала б назвати Мирославою. І мимоволі прошептала:

– Упокой, Господи, душу усопшої раби твоєї Мирослави.

Усопшої? Чому усопшої? Невинно убієнної раби твоєї Мирослави. Покарай матір її нечестиву. А якщо можеш, то прости.

– Прости, – вголос вимовила я і ще раз перехрестилася.

– І все-таки це неправильно. Щось тут не так в нашій християнській моралі. Не можна безконечно все прощати. Хоча б і мені. Але хто ми такі, щоб судити про християнську ідеологію?

Не нам на прю з тобою стати,

Не нам діла твої хвалить.

Нам тільки плакать, плакать, плакать…

Так ще Тарас Шевченко писав. Одні долучали його до атеїстів, другі підраховували, скільки він раз звертався до Бога, а треті… А він був просто нашим генієм. І то нічого, що наше молоде покоління якось скептично ставиться до Тараса Шевченка. До того спричинилися ті, що паплюжили його ім’я. Нічого, колись зрозуміють. А якщо ні? Якщо ні? І все-таки гріх мусить бути покараний. Але ж тоді треба карати заледве не все людство, весь світ! Ні, світ карати не можна. Він нікому нічого не завинив. Але чого це я думаю про те, про що мені думати не треба? Про те думає Бог. А мені треба думати про щось людське, земне, праведне чи грішне, що залежить від нас, від людей.

 

Якщо чесно, то ми з Лайошем були зовсім різні. І як тільки ми зійшлися? Один Бог тільки знає. А ще моя зоря. Найперше те, що Лайош був жайворонок, а я – сова. Я – надміру емоційна, можу думати, переживати, нездатна до практичних дій. Вразлива, можу за дрібничку образитися. Якщо й не скажу нічого, то буду в собі переживати, гризти себе, можу й поплакати, а результат – головний біль, депресія і безсоння. Лайош  – людина дії, без зайвих емоцій, нестриманий, часом грубуватий, впертий, доводить все до кінця, не відступає при перших труднощах. Він не боїться розмовляти з високопоставленими особами, тримає себе не як прохач, а як рівний, тому Лайошу важко відмовити. Я ніколи нічого не вміла (та й зараз не вмію) чогось добитися. Мені дуже важко, скажімо, зателефонувати в якусь установу. От попросить мене Лайош кудись подзвонити. Я довго буду відкладати, відтягувати і врешті-решт таки не подзвоню. Лайош це зрозумів і вже більше мені не доручає ніяких важливих справ. Коли я зробила відкриття, що до наших з Лайошем характерів, мені на якусь мить стало страшно: а як же ми жити будемо?

Та було й те, що нас єднало: моя поезія, народна пісня і кобзарське мистецтво. Все це важило так багато, що, здається, переважувало відмінності наших характерів. Мабуть, тому ми й разом.

Лайош – патріот, українська ідея в нього понад усе. Я про себе не можу сказати, що я не вболіваю за українську мову чи легко мирюся з тим, що у нас щось не так, але в політику намагаюся менше вникати: вона мене дратує. І політики також. Я їм не вірю.

Лайош безкомпромісний. Він ніколи не піде на змову з совістю чи беззаконням. Його обюрюють хабарі. Не скажу, що і я вчинила щось безззаконне чи пішла проти своєї совісті. Та відносно хабарів… Розумію, що інколи без них просто не обійтися. Одна біда: не вмію тих хабарів давати. Не вмію – хоч ти плач.

Може, якби ми увесь час сиділи вдома, то виникали б всякі суперечки, а так… Не скажу, що ті суперечки й зараз не виникають, але їх, мабуть, менше, ніж могло б бути, а наші виступи, постійний рух, книжкові проблеми якось згладжують, нівелюють і наші суперечки, і відмінність наших характерів. Отак і живемо. Уже 14 років. Що ж, скаржитися гріх. Бо ж таки маємо багато спільного, маємо свої здобутки, тішимося ними удвох.

Україна вшановувала пам’ять жертв Голодомору. Всі про те знали, але вдома ми якось не звикли дослухатися до того, що там десь робиться. Четверта година дня.

– Хвилина мовчання, – сказав Лайош. Став і замовк. А я сиділа. Мені якось чудно було вставати вдома. А чому чудно? Не знаю. І сама собі того не могла пояснити. Я сиділа, а він, угорець, стояв, вшановуючи пам’ять українців, що загинули від Голодомору. Потім мені буде соромно за свою несправжність. Чому я не встала? Хіба ж мені це не боліло? Боліло, дуже боліло. То чому ж тоді?.. Отак воно буває. І хто це може пояснити, коли ми самі не можемо?

Два різних світи зустрілися і переплилися. Аби тільки на добро.

 

Кажуть, що дурневі для щастя треба дуже мало. Тоді виходить, що, кому треба багато, то цей розумний? Воно може й так, а може не зовсім так. Бо хіба той багач розумний, котрому треба все більше і більше грошей? Він ними ніколи не насититься. А хіба він щасливий? Не думаю. А що треба для щастя мені? Щоб були всі здорові – це найперше. Мир і злагода в моїй хаті і в родинах моїх дітей. Та ще, щоб концерти вряди-годи відбувалися, та ще, щоб видавалися час від часу мої книжки. Оце, мабуть, і все. Інколи сиджу отак в своїй теплій хаті і думаю:

«Що мені ще треба? Подовж, Боже, віку і не посилай нам ніяких бід. Дай мені сили і снаги створити щось таке, щоб люди зрозуміли і тішилися моїм творінням».

Якось мене спитали:

– А коли ж ти закінчиш книжку «Моя зоря»? Так можна писати до безконечності.

– Ні, до безконечності ця книжка писатися не буде. Є кілька варіантів. Вона може обірватися раптом, без моєї на те волі, коли обірветься моє життя. Тоді вже буде, як буде.

– Ну навіщо ж так сумно?

– Зате природно. Нічого не зробиш. Всі ми смертні. Є ще другий варіант: дожити до мого сімдесятиріччя і закінчити свою «Зорю» сімдесятими роковинами. Бо далі вже що? Мабуть, нічого цікавого. Але є ще й третій варіант… В моєму житті ще може відбутися щось дуже гарне: заспіватися найкраща пісня, написатися найкраща книжка чи вірш. Або ще мало б відбутися щось таке, що б свідчило про найвищий політ, політ духа.

– Ну… Тоді ти і справді щаслива. Бо я від життя вже нічого доброго не чекаю.

– А я чекаю. Не надбавки до пенсії, не підвищення зарплати (хоча й це не зайве), а чогось високого і світлого. Але не чекаю, склавши руки, а щось таки роблю в цьому житті. І нехай мені допоможе Бог щасливо закінчити «Мою зорю».

– А далі що?

– Ну навіщо загадувати? Далі побачимо. Це залежить не тільки від мене.

– А від кого?

– Від неба.

– Від космосу?

– Ні, в холодний і байдужий космос я не вірю.

– А в що ж ти віриш?

– В Бога. В Отця і Сина і Святого Духа.

– Амінь. Але чому ж Бог позбавив тебе зору, коли ти була ще зовсім маленька, коли ще й згрішити не встигла?

– Того не знаю.

– От бачиш. А ти все ще віриш в Бога, в його доброту і в милосердя.

– Так, вірю, бо Він своє милосердя не раз до мене виявляв.

– А Лайош з тебе не сміється?

– Не знаю. Вголос – ні. А там – як собі хоче. Нічого такого не каже.

– Міг би й посміятися. Він же, здається, іншої віри.

– Нехай кожен вірить у що хоче і як собі хоче. Нехай кожен вірить по своїй потребі.

– І все-таки… Чому ти не бачиш? Як релігія чи твоя віра це пояснює?

– Ніяк не пояснює. Хто може знати Божі плани?

– Он воно що! То в Бога, виявляється, теж є свої плани?

– Напевно. Я так думаю. А свою сліпоту я сама собі пояснила.

– Цікаво. І що ж ти вигадала? Яке пояснення ти придумала?

– Думаю, ти того не збагнеш. То чи вартує тобі розказувати?

– Ага. Зрозуміло. Казка для розумних. А я під ту категорію не попадаю.

– Ну… Мабуть, що так.

– Дякую. То живіть зі своїми казками і будьте щасливі.

– Дякую. Неодмінно будемо.