«ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО»

Ще книжки не було, ще були тільки деякі вірші, а назва вже була. Мені хотілося видати книжку з такою назвою.

– Ну чому? Чому «Зачароване коло»? – дивувалися мої друзі. – Це щось надто філософське. Будемо сподіватися, що ти в процесі роботи зміниш назву збірки.

– Ну, десь я згідна, що це трохи по-філософськи. Але, якщо вдуматися… І справді, якщо вдуматися, то все на світі іде по колу. Ну, про всесвіт судити не беруся: замало знань. Взяти хоча б в житті… Людина народжується, росте, розвивається і вмирає, встигнувши народити нове покоління. А земля, місяць, сонце… Хіба ж не рухаються по колу? Нехай навіть це коло не зовсім таке рівненьке, як бублик – це не з поезії. А калита? А наші споконвічні хороводи? Ні, що не кажіть, а всі ми таки в колі. І те коло якесь зачароване: нікому не вирватися з нього, не здолати його магічну силу. Фатум? Ні, я не фаталістка, хоча почасти нам щось певно-таки накреслено зазделегідь. В таке я вірю. Але нам де в чому дається ще й вибір: чинити так або інакше. І тут вже наша доля залежить від нас самих. Взяти хоча б мене. Я могла б, скажімо, не вийти в свої 54 роки за Лайоша Молнара. І тоді мої вірші, а може й проза, лежали б десь на моїх полицях, а більшість з них, очевидно, залишилися б моїми гарними задумами. І не було б у мене жодної збірки. Доля, скажете? Так, доля. Але я могла б їй протидіяти, там, де не варта було б. Ні-ні, виходячи заміж за Лайоша Молнара, я не знала, що він займеться моєю творчістю і буде все робити для того, аби вийшли мої книжки. Але я знову не проте…

Скажіть, чи ви ніколи не задумувалися над тим, що добро чи зло, скоєне нами, до нас і повертається? Іноді ми над тим не задумуємось, не вміємо чи не хочемо вдатися до аналізу, але так воно є. Скоїмо зло, а по якімсь часі нарікаємо, що у нас щось не так. А воно все так, все відповідно. Знаю, заперечите. А от, скажете, злодії, здирці всякі, як казав І.П.Котляревський, «людські п’явки»… Живуть собі, в розкоші купаються, – і нічого… Просто їх час ще не настав. На всяку людську дію чи вчинок є відповідь… Від Бога чи від Всесвіту. Це для кожного по його розумінню і по його вірі. Що? Дуже замудрувала? Ні, вдумайтесь – і ви мене зрозумієте. Все дуже просто. Не думаю, що я вас своїм розумуванням так налякала, що ви побігли відразу творити на світі добро. А якщо так, то слава Богу. Тоді добра на світі побільшало. Я лише боюся, щоб я своїми розумуваннями не відбила у вас охоту до тієї книжки. Не лякайтеся: книжка – як книжка, вірші – як вірші: веселі, сумні і просто ліричні. Просто – «Зачароване коло» – от і все…

 

Вихід кожної книжки – це свято. До того звикнути не можна, скільки б тих книжок не виходило. А в мене на сьогоднішній час їх ще не так і багато. Все ж, якийсь доробок є. І – «Зачароване коло». Чим ця книжечка вирізняється від інших моїх поетичних збірок? Вельми невдячна справа аналізувати свої вірші чи книжки. Та критика мовчить і мовчатиме, то мушу я сама. Отже… Ні, скурпульозного аналізу я робити не буду, не лякайтеся, лише скажу, що є в тій книжці такий не зовсім звичайний для моїх збірок розділ – «Молитва». Ні, це не така молитва, яку ви собі можете уявити. Це, так би мовити, не канонічна молитва, а та, котра вимовляється своїми словами, зате щиро, від самого серця. «Молива до Богородиці», «Молитва за Україну», «Молитва до України», «Молитва до ангела», «Молитва до музи», «Молитва жебрачки», «Молитва за злостивців».

Хотілося, щоб читач звернув увагу на розділ «Кобзарський майдан». Тут зібрані майже всі мої вірші про кобзарів. Два з них присвячені Лайошу Молнару. Мені так хотілося загострити увагу читача, привернути його помисли до кобзарського мистецтва. Сюди увійшли і вірші про унікальну людину, священика і кобзаря, бандурника і художника о.Сарму-Соколовського (про нього я ще згадаю потім). Пригадую, якось до мене звернулася одна знайома вчителька з Львівщини і попросила дати їй щось про кобзаря, але щось таке, чого ще б ніхто не знав.

– Це можна, – кажу. – Є у мене про кобзарів.

І дала їй думу «Плач кобзаря». Вона була вражена.

– То чому ж ви таку річ тримаєте і ніде не друкуєте? Це ж так потрібно.

– То може ви ще й підкажете, де надрукувати?

– Ну… Не знаю.

– От і я не знаю. А ще… Чи знає хто-небудь у нас про Сарму-Соколовського. Впевнена, що не тільки учні, а й учителі не всі про нього чули. А яка ж людина!

– Так… Роботи у нас багато. Якби ще хоч трохи щирих українців. Щирих не на словах…

А ще в цю збірку увійшов вірш «Повір у себе», який Ігор Білозір поклав на музику. Так вже вийшло. Може й не всі про те знають. А ще вірш «Світ без дзеркал», який нікого не залишає байдужим.

 

Світ без дзеркал

Закрийте очі — і ввійдіть в мій світ:

Світ без дзеркал, без сонця, без зірок…

Закрийте очі — і зробіть хоч крок.

Я так живу уже багато літ.

 

Відкрийте очі — і хвалу знесіть

До неба, і до Бога, і до сонця

За те, що вам даровано цей світ,

Де світло б’є із кожного віконця.

 

Синіє небо, і цвіте земля,

І взимку сніг біліє, наче казка,

Й повернення старого журавля,

І хвиля, наче материнська ласка…

 

Любіть цей світ: і небо, і траву…

Живіть у ньому довго і щасливо

І кожен день повторюйте: «Живу!»

Життя — це й справді превелике диво!

 

І у дрібному не шукайте бід

(Щасливим бути також треба вміти)…

Та іноді у мій загляньте світ,

Щоб і мене, незрячу, зрозуміти.

 

Розхвасталася? Ні. Намагаюся бути об’єктивною, бо й сама не люблю порожньої балаканини. Але книжка є. А якщо є книжка, то, думаю, знайдуться і читачі. Отже, «Зачароване коло».

 

«ПО ЗЕМЛІ ХОДИЛА КАЗКА»

У баби Тетяни

В кошику каштани.

• Роздай, Богданчику,

Діткам по каштанчику.

Тут все зважено,

Все розраховано:

В кожному каштанчику

Казочку заховано.

Зробіть таку ласку –

Помандруємо в казку.

Не турбуйтесь, мами й тата –

Всі повернуться малята.

А хто хоче, нумо з нами,

Любі тата, любі мами,

І бабусі, й дідусі, –

Помандруємо усі.

 

По землі ходила казка.

Ходила собі та й ходила –

Ніжки натрудила.

Захотіла сісти –

Шматок хліба з’їсти.

Ходила собі та й ходила.

Дітей забавляла,

Розуму навчала.

Була ласкава,

Була цікава.

Сяде на крайчик,

З’їсть хліба окрайчик,

Лагідно посміхнеться –

І почнеться.