Таких спогадів можна було б нанизати цілу низку. Та чи треба? Сіються, сіються спогади. Крізь пам’ять, як крізь сито. А надворі зима. Снігу намело – не пройти. А мені ще на роботу, в другий кінець міста. А що зробиш? Треба йти. Ще й долі дякувати, що робота є. Не кожен сліпий тепер має роботу. Та ще й вчительську. Правда й те, що не кожний в свій час вчитися хотів, як я вчилася. Але це вже в минулому. А зараз я жну те, що колись посіяла. Жну та й тішуся, що маю чим дітей своїх годувати. А все інше… Ні, таки обмаліло наше щастя. Обмаліло, обміліло, як наші душі. А може душі ще не обміліли? Може вони ще не зійшли нанівець? Просто їх гнітить побут, всі наші негаразди. Наші душі пручаються, борсаються, а в них пручаються і борсаються якісь високі мрії про щось велике і гідне людського суспільства.

А ви кажете – ностальгія… Ностальгія за чим? За тим маленьким побутовим щастям, котре треба було «діставати», в черзі і без черги, по блату чи без блату. Ні, це не ностальгія. Це спогади. І від тих спогадів робиться якось незатишно на білому світі. Незатишно і образливо. Образливо за наших людей і за себе. Ну чому ми не маємо права чи хисту на гідне життя? Не мали і не маємо й досі… Чи ми дурніші, ніж ті, що живуть десь там у Європі? Ні, не дурніші. Просто наші олігархи хочуть дуже швидко розбагатіти. Вже, негайно, сьогодні. То де вже там думати про нас? А про нас ніхто й не думає. Бо хто такі ми? Цеглинки в надбудові чи підмурівок в будівництві благополуччя для багатих.

– Знову тебе занесло, – сказала б моя Марина, якби жила тут поблизу. Але вона живе в Росії, в далекій Самарі. І навіть не телефонує мені. Чому? Не знаю. Не хоче – то й не телефонує. І виходить так, що Марина, з котрою ми, смію думати, були приятельками, забула за мене і не хоче згадувати. Що ж… Моя сусідка Марина також стала моїм спогадом чи… Ностальгією. Ностальгією за чим? За нашою зрілістю, за жіночим коханням, за сльозами, що виливали ми одна одній, ділячись своїми бідами, негараздами та образами.

Минає час. Ніщо назад не повертається. Життя пливе, відпливає і напливає, як морська хвиля, що б’є об берег: здається, що вода та ж сама, а вона інша, зовсім інша. Отак і наше життя. Ми потрохи відходимо. Живуть наші діти, внуки, а там і правнуки житимуть. Для вічності наше мізерне життя нічого не значить. Ми сходинки, безперервний ланцюг. А наші спогади – так… Тлін. Вони тільки для нас видаються суттєвими і важливими. А може ще й для тих, хто знає нас, хто жив поряд з нами. Та й то… Хто це може знати, що в цьому житті важливе, а що – ні? Ностальгія… Чи… Спогади…

 

«Дорога моя Марино, Марієчко, Маріє Олексіївно!

Як же ти живеш там, в своїй далекій Самарі? Чи не сумуєш за Львовом, за нашими тихими вечорами, що проводили ми з тобою в твоїй маленькій затишній кухні? Видать, не сумуєш, якщо ніколи не зателефонуєш. Не повірю, що забула. Хіба ж легко забути те, що назбирувалось з роками? А наші пісні? А наші сльози? А наші довгі-предовгі розмови? Що ж трапилося, моя хороша? А може ти просто не хочеш ворушити старе? То зателефонуй і скажи – я зрозумію. А може тобі у тій твоїй Самарі дуже добре живеться і не хочеться згадувати наші нелегкі роки? Якби ж то так. Я погодилася б на твоє мовчання. Хоча воно крає душу. Адже між нами, здається, нічого поганого не було: ні злості, ні заздрості, ні суперництва і здається, образ ніяких. От і ламаю я собі голову: що за прикрість змусила тебе викреслити з пам’яті все те, що здавалося було дороге для нас обох?

Та Бог з ним, з тими вечорами, піснями і сльозами. Хотілося б просто знати, як ти живеш, що нового в твоєму житті, чи хоч трішки посміхнулося тобі твоє жіноче щастя. Якби ж то можна було повернути один з наших вечорів, тихих, замріяних, коли пісня плине, як вода в потічку. На жаль, в житті нічого повернути ні повторити не можна. Нам залишається тільки спогади. Їх можна берегти, а можна просто викинути з пам’яті. І тоді… Було чи не було – однаково… Хай буде так, як кому виходить.

Про себе писати не буду. Мабуть, це тобі не цікаво, бо інакше б ти зателефонувала та й спитала б. У Львові зараз лунають колядки: ми святкуємо Різдво. Ходять вертепи. А пам’ятаєш?.. І знову спогади. Ні-ні, не треба. Бо колись колядували і в тебе. Минулося. Хоча… Там у Самарі також святкують Різдво. Православні ж. Тільки, мабуть, святкують по-іншому, не так, як у нас. Та ти вже, мабуть, звикла. Що ж, нехай тобі гарно святкується, щасливо живеться і все добре ведеться. Набридати не буду ні листами, ні дзвінками.

Будь здорова і щаслива. А може ти й права: не треба зайвих спогадів, щоб не обтяжували душу.

Твоя колишня сусідка – Тетяна».

 

Ні, я не відіслала того листа. Вилила душу та й… А навіщо? Хотілося написати – то й написала. А відсилати… Нехай насниться їй у сні мій лист і я.

А може й не треба. По що людину тривожити? Нехай собі живе. Без тих ностальгічних спогадів…

«Цвіте терен, цвіте терен,

А цвіт опадає».

Улюблена наша пісня. Вона живе.

 

Я МАЛЮЮ СВІТ

 

А чому кажуть: «білий світ»? Він не просто білий. Він веселковий. Так, так, веселковий. А ви, люди добрі, дивитеся на нього і не завжди те помічаєте або й не помічаєте зовсім… І не знаєте, не усвідомлюєте того, які ви щасливі, що маєте змогу бачити цей веселковий світ. А я не маю такої змоги, бо я сліпа. То що? Та нічого. Я просто хочу намалювати для вас цей світ. Сліпа для зрячих. Щоб ви нарешті його побачили. Землю і небо, річки та озера, моря і океани, гори і долини, цвітіння і буяння того веселкового світу, і птаство, і розмаїття всякої живності, і самих себе. А якщо уважно подивитеся, то, може, побачите поміж хмар ангелів-охоронців, що оберігають цей світ від біди, що може він причинити сам собі.

Отже, я малюю світ. І вас, люди добрі. Бо світ не може без вас, як і ви без світу.

Гортаю, гортаю свої папери. Рукописи, листи, якісь начерки, уривки. Гортаю і мало вірю, що я колись наведу у тому лад. Часу обмаль. Колись писала та й кидала, кидала на полицю. А тепер похопилася – а часу обмаль. Той час сплив кудись, а я й не помітила. Спробуй тепер у тому розібратися. Та пробую, але з того мало що виходить. Виявляється, написано таки чимало. А все хотілося б якось систематизувати, упорядкувати. Якби ж я знала, скільки маю ще часу. Та про те знає тільки Бог. Нам він про те нічого не каже. Мабуть, не можна. А може й добре, що людина того не знає. Так спокійніше. Що ж, буду робити що зможу, зроблю що встигну. І вряди-годи оті суперечки з невидимим співбесідником. Та чому там з невидимим? І з видимим також. Такі розмови не вщухають. Всіх чомусь це хвилює. Навіть тих, хто до літератури не має найменшого відношення.

– А ти все пишеш? Кидай вже те писання. Хто і коли все це видасть?

– Не знаю. Може ніхто і ніколи.

– То навіщо тоді писати?

– Теж не знаю. Пишеться – то й пишу.

– Це що, твоє хоббі?

– Ні, це моє покликання.

– Кому воно зараз потрібне, те твоє покликання?

– Може й комусь потрібне. Того до ладу ніхто не знає, що кому потрібне.

– А чому ти в молодості не писала?

– Не писалося – то й не писала. Та й часу не було. Вчилася, співала, а потім дітей виховувала… А ще працювала. Я все своє життя працювала на кількох роботах.

– А тепер?

– А тепер на одній.

– То ти вирішила надолужити прогаяне?

– Ні, такої мети я перед собою не ставлю. Я взагалі не ставлю ніякої мети. Пишеться – то й пишу.

– А заробіток?

– О, заробіток… Про нього не йдеться. Тобто… Добре було б мати хоч щось. Але, якби я вкладала у вартість книжок все, що я на них затратила, то таку книжку ніхто не купив би.

– Чому?

– Бо вона була б дуже дорога.

– То кому потрібний такий таланат, котрий навіть тобі прибутку не приносить?

– Не знаю. Може комусь і потрібний. Хіба вартість таланту вимірюється тільки прибутком?

– А чим ще?

Задумуюся: а справді, чим вимірюється талант?

– Мабуть… Тим, як його сприймають люди.

– І тебе сприймають?

– Так, сприймають. Хіба ти не бачиш, що мої книжки розходяться поміж людьми? І поезія також. Хоча прийнято вважати, що поезія зараз не йде.

– А чому ж тоді ніякі спонсори не зголошуються, щоб тебе видати?

– Мабуть тому, що багаті люди моїх книжок не читають.

– Переконала. То ти пишеш тільки для бідних?

– Ні, чому ж… Просто у багатих свої проблеми. Їм не до книжок. Принаймні, не до моїх книжок. На жаль…

– Якщо чесно, то я твоїх книжок не читаю.

– То хіба можна судити про те, чого не знаєш?

– А про що ті твої книжки?

– Хіба ж в кількох словах можна розказати, про що мої книжки? В них я малюю світ.

– А що ж ти можеш малювати, коли ти сліпа?!

– О, я багато можу. Я дуже багато можу. Один розумний чоловік сказав, що я бачу кольори. І я йому повірила. Повірила і не жалкую. Я й сама підозрювала, що так воно і є. А тепер і зовсім впевнилося: так, я бачу кольори.

– Тоді ти не сліпа?

– Та ні, сліпа… Але ще один мудрий чоловік сказав, що душа не буває сліпою. І я знову повірила, бо чоловік той був дуже розумний.

– А тобі не здається, що ти занадто довірлива?Ха-ха! Довірлива ідеалістка.

– Ну то й що! Від того зла нікому ніяко. А от добре щось може і вийде. От візьму і намалюю світ!

– Дурниці! Ти сліпа і нічого не намалюєш. Бо як може сліпий щось намалювати? А розповіді про душу – казки для неповнолітніх.

– Ну, годі тобі. Я малюю світ. Не заваджай

– А яким буде той твій світ? Адже довкола стільки зла. Якими фарбами ти будеш малювати зло?

– Зло не варте того, щоб його малювати. Та й добра в світі значно більше.

– А хіба твоя сліпота це не зло? Як ти його обійдеш?

– О, це дуже складно… Складно визначити, що таке зло і добро… Всяка сліпота – зло: і фізична, і духовна. Але духовна сліпота – це зло непоправне.

– Ха-ха! Значить, буває душа сліпа! А хтось стверджував протилежне. Чи не так? От і піймалася!..

– Ні, не піймалася. Душа й справді не буває сліпою. Але людина часто не слухає її. Заганяє кудись на дно, а дає волю потворним інстинктам, збоченням. Душа пручається, скімлить, а нічого зробити не може. От тоді й буває духовна сліпота… Але йди вже собі. Не заваджай.

– Йду. Але ще хочу сказати, що твій світ  примарний, нереальний. Зло обійти неможна, воно є. І якщо ти вже наважилася малювати світ, то мусиш малювати і зло.

– Так, нажаль, мушу… Але лише для того, щоб з ним боротися. Добра однак більше на світі, і воно переможе.

– Як у гарній казці?

– Ні, як у реальному житті.

– Але ж твоя сліпота – це зло. І як ти його переможеш?

– А я його вже перемогла.

– Перемогла? Ти? Як?

– Перемогла, бо народила трьох синів, виростила їх нормальними людьми. Я навчила їх бути добрими – отже, добра на світі стало більше. Моя сліпота зробила зі мною диво: я стала людину бачити глибше, аж до її душі. Отже…

– Алеж Михайлика вбили…

– Перестань… То мій біль. Вбили Михайлика, що був мені рідним, як мій син… Я це важко пережила. І досі болить… Ото і є те, з чим треба боротися…

– Як?

– Я не знаю.

– А ти бачила сьогодні дитину, що просила хліба? Хіба це не зло?

– Так, зло. Так, ще багато на світі зла. Але я бачила людей, що готові поділитися останнім шматочком хліба і останньою одежиною, людей, що можуть зігріти когось своїм теплом і розрадити. Я чула пісню сліпого кобзаря, що лунала заклично і будила добрі помисли.

– Ну то й що!

– А те, що його слухали люди, йому аплодували. На перебій запрошували ще прийти.

– Ну і малюй свого химерного кобзаря. А я піду на стадіон. Там щось святкують. Там весело. Не те, що твоя нудна філософія. «Бум-бум! Все в нас є!» а ти тут…

– Оце, певно, і є одне загальне велике зло…

– Святкування – зло? Ну, знаєш… На тебе й матюків не вистачить.

– Ні, саме святкування –  то не зло, а лише оте пусте «бум-бум». Але це моя власна думка, і я не стверджую, що вона беззаперечно правильна.

– Ти посто стара і несучасна.

– Може й стара, але цілком сучасна.

– Молодь тебе не зрозуміє з твоєю поезією і бандурою.

– Чому ж не зрозуміє? А брати Гривули?

– А-а! Це ті хлопці, що носяться з бандурою!

– Не носяться з бандурою, а грають на бандурі, і досить добре грають. І розумні, і сучасні. З ними є про що поговорити.

– Один з них, здається, хоче стати лікарем?

– Так. І неодмінно стане. З нього буде добрий лікар. Він, крім хвороби тіла, лікуватиме й душу.

– Буде психіатром!

– Не обов’язково. Але кожен лікар повинен бути психіатром… Ну, іди вже. Ато на своє «бум-бум» запізнишся… А я буду малювти світ. нехай мені допоможе Бог… Візьму блакиті і намалюю небо. Нічого нового. Так багато хто малював. Тільки небо у мене буде ще блакитніше. Візьму золота і намалюю поле… Це також мальоване. Тільки у мене воно буде, як живе, аж дихатиме. А от… Людську душу, і з її злом і добром… Скільки б її не малювали, а вона все така ж нерозгадана і потаємна. Отже… Буду малювати найперше людей, з їхніми радостями та бідами, сльозами та піснями. Бо людина – це найкращий витвір. Я не знаю, хто створив її: Бог чи природа, – але вона, не дивлячись на свою недосконалість, прекрасна.