Про смерть не хочеться ні думати, ні говорити. Та думай чи не думай, говори чи не говори, смерть час від часу сама про себе нагадує, висмикуючи когось з людей, часом немічного і безсилого, а часом молодого і, здавалося б, ще дужого, а от… Часом та смерть боляче б’є по живих,  бо забирає когось дорогого і близького. Зараз вона забрала Ліду, мою товаришку дитинства. І якось так сумно стало, наче несподівано відтяли шматочок мого життя.

Не часто ми з Лідою спілкувалися. Коли-не-коли лист чи мимобіжна зустріч. Та я знала, що вона є – і було гарно на світі жити. А тепер її нема і вже ніколи не буде. Ще сама собі тиск поміряла.

– Тиск падає і пульс зникає, – сказала і впала. Була біля неї товаришка, – хоч те добре, що не була сама. Та що вже тепер?.. Нема Ліди. А мама її ще живе. Добре, що живе. Але як же їй тяжко ховати свою дочку. Нехай Бог не дасть такого жодній матері – ховати своїх дітей. Нехай обмине кожну матір така доля. Ліда співала в церковному хорі. А тепер церковний хор співав для неї. Учні, вчителі, випускники, багато людей. Та що вже, коли її нема?..

Пам’ятаю, хотіла колись до мене приїхати. Не приїхала. І вже не приїде. Прощай, Лідуню. Все, що було у нас гарного, не забирай з собою. Лиши щось і мені для спогадів. Хоч і мої спогади небавом відійдуть разом зі мною. Тут ми не владні. Ми не можемо нічого ні змінити, ні зупинити. Прощай, Лідуню. Наші пісні, переспівані і недоспівані, може ще десь звучать у вічності, а тебе вже немає. Тепер в Білозірці є ще одна сумна могила. І в моєму серці також. Прощай.

А світ продовжує жити, як і жив. Бо ми для світу – порошинка. Однак світ складається таки ж з нас, з наших надбань, з того,  що людський розум у нього вклав. А ще людські емоції, людські почуття – теж чималий внесок у світове надбання, хоч прийнято вважати, що все це мало важить для світу. Це не так. Інколи ми й самі не розуміємо, як це багато важить. Але світ без людини продовжує й далі існувати, наче нічого й не трапилося. А от людина без світу існувати не може. Вона вмирає, зникає назавжди – і все. Про вічність і про воскресіння не кажу нічого, бо нічого не знаю. Грішу, Господи. Але часом, мені так здається, краще вже помовчати, ніж верзти казна-що, не знаючи і вигадуючи. Як би там не було, моя Лідуню, але, якщо нам судилося колись зустрітися з тобою в одному вимірі чи у вічності, то, думаю, ми впізнаємо одна одну і зрадіємо. А якщо Бог у вічності не дасть нам мови, тоді ми обидві війнемо лагідним вітерцем, і той вітерець озветься піснею, і та пісня залунає по всіх світах, і почують її зірки, і засяють ясніше, і ми з тобою будемо причетні до того зорянго сяйва, до того зоряного свята. Чи так, Лідуню? Не можеш відповісти? Але я знаю, що так, бо не можемо ми просто так зникнути, розчинитися, розвіятися. Бог такого не допустить. Ми ж таки його творіння.

 

«КАЗКИ З МОРЯ»

«Неуважаемый вор! Если ты открыл етот конверт, нашол 50 долларов и решил их взять, знай, что они призначены не тебе, а с раннего детства слепой бабушке и ее слепому мужу. Воровать  у слепых даже кодекс вора зпрещает строго. Поэтому закрой конверт и оставь деньги в покое, пусть они дойдут к адресату. Если ты вопреки моему предупреждению их украл – будь трижды проклят!

М.Мушинка.

P.S. Пишу по-русски, зная, что не можешь быть украинцем, ибо украинцы не воруют.»

 

«Вітання зі Львова нашому дорогому академіку Миколі Мушинці та його родині від Лайоша і Тетянни!

Ми щасливі, що ви за своїми щоденними клопотами і своєю працею віднаходите час ще й для нас. Дякуємо вам за такий неоціненний подарунок – компакт-диск і все, що було з ним. Все дійшло в повному порядку, а над вашою російськомовною запискою ми голосно сміялися. Це шедевр! Щиро вам дякуємо.

Літо у нас зовсім не відпочинкове: відпочивати ніколи. Зараз ми їздимо здебільшого по санаторіях. Маємо трохи концертів, хоча даються вони нелегко, бо кобзарське мистецтво – це не розважальні геци-кеци, до котрих дуже охочі ті, що відпочивають чи лікуються в наших санаторіях. Але, нема чого Бога гнівити, маємо і ми своїх слухачів і шанувальників, і часто наші концерти проходять при повних залах, а кожна наша пісня одержує гучні оплески. Це ж не фонограма. Це живе слово і жива піня. Про наші виступи, цікаві зустрічі, про мої книжки, про те, як вони виходили у світ, а також про роль Миколи Мушинки в моєму житті йтиметься у книжці «Моя зоря», що вже частково написана і, як Бог допоможе, колись вийде. Але спершу має вийти книжка «В той широкий світ» – це зараз клопоче наші голови. Та якось мусимо ми з цим впоратися.

А зараз на викінченні «Зачароване коло» і «Казки з моря». Незабаром ті дві книжечки вже підуть у друкарню. Будемо надіятися, що незабаром їх триматимемо в руках.

Отак ми й живемо. Буденні негаразди нас не полишають, але мусять відійти на задній план, бо нас обсідають зовсім інші клопоти. Маю ще цілий ряд задумок, а деякі мені ще докидає Лайош. Аби тільки Бог дав сил їх завершити.

«Жаба» інколи трохи заваджає, бо декого вона дуже тисне, але тисне вона не нас, а наших недоброзичливців, то нехай собі з нею морочаться. А ми собі маємо свою мороку.

Пане Миколо, ми би вас попросили, якщо вам не важко, таки живу «Дуклю» з вашою рецензією на «Тернову долю», а не ксерокс. Якщо можна. Лайош же в мене архіваріус. Ну, здається, все. Ще раз щиро дякуємо вам за таку велику підтримку. Будемо надіятися на зустріч. Ви ж, певно, будете на конгресі.

До побачення! Цілуємо вас всіх.

Лайош і Тетяна. 26 липня 2003р »

 

2003 рік

17 серпня

……………………………………………………………………………….

А вдома на мене чекала книжка «Казки з моря» (частина видруку). На гарному папері. Не знаю, як вона на око, та ми з Лайошем тішимося: ще одна книжка – наш скромний здобуток. Може тому, що вихід у світ кожної книжки дається нам дуже нелегко, така велика наша радість.

 

3 вересня

……………………………………………………………………………….

Сьогодні привезли з друкарні «Зачароване коло» і решту «Казок з моря». Маємо проблему: де ті книжки складати. Та якось вже буде. Десь вже складемо. Але ще одна проблема, значно складніша: книжки вийшли в кредит. Мене бере жах, коли думаю, яку суму ми винні. Хоча й знаю, що розрахуємося з часом, та однак… Якось не по собі.

 

Дівчинка Улянка на літніх канікулах приїхала в гості до своєї бабусі. Тут була бабуся і було… Море. Дівчинка любила море, а море любило її, тому зустріч була така щира. Воно хлюпало на неї літеплом хвиль і сміялося. Дівчинка сміялася також. В шепоті морських хвиль була захована казка.

– Бабусю, а чому, коли довго-довго дивитися в далечінь, то здається, що там десь пливе маленький срібний човник?

– То Моріана…

– Хто?

– Моріана.

– А чому вона плаває там на тому човнику?

– О, це ціла історія… Хіба я тобі ще про неї не розповідала?

– Ні, бабусечко. Розкажіть.

– Розкажу, Улясю, розкажу. Це цікава історія.

– Бабусю, а звідки ви знаєте стільки казок?

– З моря, Улясю, з моря.

– А як це?

– Мені їх морські хвилі нашіптують, морські вітри приносять.

– А чому я нічого не чую?

– Бо ти ще маленька.

– Навчіть і мене, бабусю, розуміти мову хвиль і морського вітру.

– Підростеш – то й навчишся.

– А як не навчуся?

– Навчишся. Адже побачила ти човник Моріани. Його також не кожен побачити може. Ти у мене добра, лагідна і розумна. Таким море казкові дива відкриває.

– То розкажіть же мені, бабусенько, швидше якусь казку з моря, що вам хвилі морські нашептали чи вітер приніс.

 

З давніх давен, ще з мого раннього дитинства, мене чомусь вабило море. І лякало, і вабило. Тоді я ще не чула його заворожуючого шуму, але дуже хотіла почути. Іноді воно приходило в мої сни, таємниче і величаво, щось нашіптувало. Може, це і була його казка.

Зустрілася я з морем ученицею 10-го класу. Наш клас дістав нагороду за гарне навчання і добру поведінку – поїздку до моря. Ми поїхали в Одесу, а потім в Ізмаїл і Білгород-Дністровський. Це було чудово. Цей спогад залишиться назавжди в моїй пам’яті і, думаю, в пам’яті моїх однокласників. Ми були всі разом, весь наш невеликий клас і з нами наша молода вчителька Іванна Андріївна Крохмальна. І було сонце, і було море. Я стояла у воді, а хвиля літеплом хлюпалася біля моїх ніг, забираючи у мене з-під ніг пісок. Все було так цікаво. Я не могла бачити морських хвиль, морської гладійні і неосяжного простору, бо я була сліпа. Але я чула море! І, впевнена, чула його по-іншому, ніж мої друзі, бо я вже тоді була поетесою. Ні, я не мала ще ні своїх поетичних збірок, ні навіть друкованих віршів. Але я вже щось там пробувала віршувати, а головне – я відчувала все загострено, емоційно, до щему. Море було ось тут, поряд, я могла до нього доторкнутися, я чула його. У припливі моря мені вчувалася вічність. Так, так, голоси вічності чула я: плач невольників, плач дівчат, котрих везли на торжища, гомін битви, голоси козаків на козацьких чайках. Адже море було те ж і колись. А ще давніше? Ще до того?.. Що чуло воно?.. О, воно чуло таїну, незбагненну таїну. Може, це була моя фантазія. Може й так. Але я все це відчувала, переживала, ввібрала в свою душу.

А часом море здавалося мені живою міфічною істотою. Тоді я навіть боялася його, могутнього і всевладного, особливо, коли ми пливли на кораблі, повністю були у його володіннях.

А інколи я починала вірити в Нептуна, в його русалок і ще безліч істот, що жили в морських глибинах. Тоді мені здавалося, що я чула їхні голоси. Я кидала у воду свою хусточку чи ще щось в подарунок тим морським істотам. Чудна? Так, звичайно. Тоді я нікому про те не розповідала. Ще б на сміх підняли. Та може саме тоді починалися мої казки з моря. Розповідаю про це тому, щоб вам стало зрозуміло, чому у мене, людини, що споконвіку жила далеко від моря, народилися раптом «Казки з моря». Отак і народилися. І коли стало питання, яка книжечка казок має бути наступною, я попросила свого чоловіка, що займався виданням моїх книжок:

– Давай, Лойошку, видамо «Казки з моря».

– То давай, – погодився мій чоловік, бо йому подобалися всі мої казки.

І вийшла книжечка – «Казки з моря». Оформлення робив Іван Василенький. Здається, мав фантазію і, по-моєму, своїми малюнками доповнював мою текстову палітру. Знову ж таки… І мені, і моєму чоловікові, що теж був сліпий, важко було все це відповідно оцінити. Нехай вже оцінять читачі: і текст, і художнє оформлення. А ми просто порадіємо з того, що та книжечка таки вийшла і що піде вона до своїх читачів – до дітей і до дорослих, котрі люблять казку. І ви також порадійте з нами. Пошлемо цю книжечку і в Словаччину, щоб і там маленькі українці прочитали її, почули українське слово, що народилося тут, у Львові.

«Казки з моря» – це для вас, як і всі інші книжки, бо я люблю вас, дорогі мої люди.

Мені дуже приємно, що одною з перших цю книжечку придбала одеситка. Звичайно, вона найраще б сказала мені, як вдалося описати море і його жителів. Та вона не скаже, бо поїхала в свою Одесу, до свого синього Чорного моря. Найвірогідніше те, що ми з нею ніколи не зустрінемось. А втім, хто це може знати? В житті всяке трапляється.

Відгуків на цю книжечку ще немає. Але я впевнена, вони будуть, будуть неодмінно. В добрий час, моя книжечко. А ми посвяткуємо твоє народження, твій прихід у світ, у цей дивовижний світ.

Книжечки потрохи розходяться по школах. Дехто купує їх після наших виступів у санаторіях для своїх дітей чи внуків. А недавно я навіть почула, що в якійсь школі відбулося обговорення цієї книжечки з дітьми. І чомусь дивувало всіх: як я так назвала – Моріана. Дивувало! Я інколи сама дивуюся, що те чи інше вплелося в мою казку, наче само в неї попросилося. От вплелося ж! А чому? Хто це може знати, коли я й сама не знаю? Придумалося так… Ні, я не буду казати, що це мені навіялося з космосу, не люблю цієї фрази. Вірю, що, якби з космосу, то це було б щось досконале і довершене. А так… Казка собі та й усе. А якщо казка вдалася, то я порадію з того. І мій чоловік Лайош зі мною порадіє, бо і він причетний до тієї книжечки, бо якби не він… Та я вже про те говорила, і не раз. Отже, мої казки пішли до своїх читачів – і це найкраще, чого може собі побажати автор.

На Форумі видавців до нас підійшов якийсь чоловік і задивився на «Казки з моря».

– Морська партія, можливо, закупить у вас всі ті казки.

А я й не знала, що є ще й морська партія. Тепер буду знати і сподіватимусь, що колись вона закупить мої «Казки з моря». Жартую, звісно, в такі балачки я не вірю вже давно. Ні в балачки, ні в партії.

Жінка купила «Казки з моря». Питає в Аліни про мене:

– А що, авторка живе біля моря?

– Ні.

– А як тоді?

– Просто. Була біля моря. Море сподобалося.

Як з’ясувалося, ця жінка працює в журналі «Моряна». А я й не знала, що є такий журнал. Моряна – це жінка, що живе біля моря, а ще вітер має таку назву. Можливо, що в цьому журналі надрукують мою казку «Моріана». Можливо, надрукують, а можливо, що й ні. Але я скорше за все про те знати не буду. Таке життя, нічого не поробиш. Однак добре, що є на світі море, є його казки, є Моріана чи Моряна, що має жіноче ім’я і жіноче обличчя. А море… Воно буде приходи в мої сни, доки не виплекає, не виколише мені на своїх хвилях нові пісні, нові казки, а я спробую розказати їх вам. Неодмінно спробую.