Дві паралелі. Цілком земні. Смуги і пасмуги. Світлі і темні, вперемішку… І нема на те ради. От здається, все добре, все гаразд. А тут звідси – не звідси – якась біда.
В Білозірці захворіла моя сестра Маруся. Серйозно захворіла. Пожовкла вся. Донька завезла її в лікарню до Тернополя. А там одно: робити операцію. Камінці в жовчному, а може ще й пухлина. Так я достеменно й не знаю, чи підтвердилася їхня підозра на пухлину, чи ні. Словом – різати. А Галя не хоче, а Маруся – тим паче. Галя боїться, що мати не витримає. Їй все-таки 82 роки.
– Буду тоді плакати все своє життя.
А Маруся, на своє щастя, навіть не уявляє собі, наскільки це серйозно.
– Чого ти мене сюди привезла? – каже до Галі. – В мене нічого не болить. Подумаєш, пожовкла! Дурне. Пройде. Вези мене додому.
От і приїхали в село. Галя вже залишилася біля матері та й порається тепер по господарству: поле картоплю, годує курей та індичат.
Ми одностайно вирішили, що мені треба поїхати в Білозірку – побачитися з сестрою, бо хто знає, як все обернеться. Та коли я сказала їй по телефону, що приїду на один день, моя Маруся обурилася страшенно:
– Що ти мелеш? То як тобі так виходить? На один день! Як тобі в голову таке прийшло? Все має бути так, як треба. Побудеш з тиждень, віддихнеш. Хіба моя Галя їсти не зварить?
– Я ж тобі нічого не зможу допомогти. Не хочу тебе обтяжувати.
– Обтяжувати! Чим ти мене обтяжиш? Ти навіть собі не думай. Хто знає, чи ти ще до мене приїдеш другим разом. Бачиш, я слаба…
І от я в Білозірці. Все тут ніби так, як було, наче нічого й не змінилося. Ні, щось-таки змінилося. Маруся слаба. Вона ще ходить, годує своїх індичат, але їй вже дуже важко. Господарює Галя, господарює по-іншому. Словом, відчувається, що міняється господиня, що все переходить в інші руки. Якось сумно. Смуток якийсь такий… Не виразний. Намагаюся його відігнати: сестра жива, ми з нею багато розмовляємо, говорить вона голосно, як і раніше, але щось надломилося, щось вже не зовсім так. Маруся хоче, щоб я, як і колись, писала в садку. Але з того писання нічого не виходить, бо вона сідає поруч і ми починаємо розмовляти. Про що? А про всяке. Про дітей своїх, про внуків, про сусідів, про односельців, котрих я й не знаю, – про все розмовляємо, не мовчимо. А ще спогади, спогади… Згадує все більше Маруся. Бо я що?..
– Хіба ж я прожила? Що я бачила в своєму житті? Ще плуга на віз не могла висадити, а вже їхала в поле орати. Все робила. Хлопці у нас були ще малі, то мусили все робити дівчата. А в неділю так вже хочеться піти між дівчат, та батько будить раненько – гнати корову на росу. Аж плачу бувало, та батька мушу слухатися.
Або… Беремо коноплі. Кожна господиня коноплі сіяла. Про тих аркоманів тоді ще ніхто не знав. А може й не було їх колись. Морока з тими коноплями, скажу тобі. Стільки роботи біля них. Вибрали, потім ті коноплі мочемо в річці, потім викидаємо на берег, вони сохнуть, а вже потім на терниці тіпаємо.
– Пам’ятаю, пам’ятаю. Та терниця була голосна така, на все село її було чути, як вона калатала.
– О, потім ще довго те прядиво треба було до ладу доводити, щітками всякими вичісувати. А взимку вже прядемо, бо ж треба полотно ткати та рядна робити. А ще з тим полотном мороки потім: треба його вибілювати. Тепер розкажи молодим – не повірять, скажуть, що старі видумують. Як страшна казка. А то й слухати не захочуть. Де там! А так було, я сама через все те перейшла. Я сама ходила в тих полотняних спідницях. Покрасимо в бузині чи в корі з вільхи – та й ходимо. Бузина при прані линяла, а вільха довго краску тримала. Отаке-то було наше дівування. А потім Ніна і Надька вишивати навчилися. Вишиють трохи ту спідницю та блузку поцяцькують – то вже й гарно, то вже й дівка вбрана. А кажуть, що тепер біда. Яка там біда? Головне – є хліб. А вже того вдягання понакупляють, що не знають, в чому ходити. Біда. Яка там біда? Не дай, Боже, нікому пережити те, що ми пережили.
А вже як прали, Господи! І влітку, і взимку йшли прати на річку. Он у мене і досі ще прач лежить. Прачем на дубі чи на камінцях б’єш – аж луна відгукується. А часом і у два прачі. У війну та й після війни мила не було, то прали глиною, а ще у лузі з гречаного попелу. Ото прання було. А що тепер прати? Машинки всякі повидумували, що самі перуть, самі й викручують. І на річку ходити не треба.
Я слухаю, дивуюся: як той народ жив? Як він вижив? Гай-гай, спогади чи лише тіні від них… А може таки треба їх записати? Може й треба. Та хто їх буде читати? Молодим це буде не дуже цікаво. А дехто може й не повірить.
– Вигадують казна-що старі диваки, – скажуть. А воно ж правда, гірка і страшна правда. А може все-таки хтось прочитає? Хоч хтось…
А сестра продовжує.
– Якось я запитала в молодих: поясніть ви мені, що воно таке та ваша дискотека.
– Та то ми танцюємо.
– То так би й сказали – танці. А то – дискотека! Ну, ваші танці я вже бачила. То не танці, а чортзна-що. Та хіба ж так колись танцювали?
– Бабо, так то ж було колись.
– Та якби колись дівчина вийшла з голим животом, та ще при хлопцях, то її засміяли б, засплювали б. А тепер… Тьху!
– Та, бабо, то ви вже старі, через те так кажете.
– То й що, що стара? Не завжди ж я була стара. Була і я колись молодою. І ми збиралися, і ми гуляли, але ж з толком, але ж не так.
– Часи міняються, бабо.
– То нехай собі міняються. Але ж люди мають бути людьми.
Історики про таке не напишуть. Бо що про таке писати? А я? Я напишу. А раптом хтось прочитає. Може… Хоч хтось…
– Ти вже того, певно, не пам’ятаєш, як у нас в хаті труби грали, а дівчата і хлопці гуляли?
– Ні, я того не пам’ятаю.
– Клубів тоді ще не було, то збиралися у кого-небудь, в кого велике подвір’я або велика хата. Отам і збиралися. Бувало просять нашого тата:
– Дядьку, дозвольте у вашій хаті погуляти. Ми хочемо музики для дівчат найняти.
– А битися не будете?
– Не будемо, дядьку.
– Дивіться мені. Бо я того не люблю.
– Не будемо, дядьку, їй-бо, не будемо.
І батько дозволяв, бо й сам потанцювати любив. Як подумаю собі тепер: скільки там теї нашої хати було. Але гуляли. Ще й труби грали. Натопчуть, бувало, болота нанесуть, що страх. Маємо потім роботу. Так зате ж погуляли.
– А бувало, що й билися?
– Бувало. В нас, правда, ні, бо тато більше б не дозволив гуляти. А бувало, що й билися. Чого? Та за дівчат. Хтось пішов з дівчиною гуляти, а другий хлопець його візьме та й наб’є: не йди, мовляв, з моєю дівчиною гуляти, бо то моя дівчина. Всі про те знають, а ти не знаєш? То на тобі! Щоб знав. О, всього було. Або прийдуть хлопці з другого кутка. А вони за музики не платили, наші хлопці наймали. Часом мирно розійдуться. Попросять:
– Можна, ми один танець перегуляємо?
Наші хлопці й дозволять. А більше ні. Хочете – наймайте собі музики та й гуляйте.
А якось було так. Всі вже розійшлися, а два хлопці зосталися та й до нашого батька:
– Дядьку, там хлопці засіли і чекають на нас, хочуть нас бити.
– За що вони хочуть вас бити?
– Та… За дівчат.
– Добре. Не журіться. Не будуть вони вас бити. Я вас проведу другим ходом. А вони нехай сидять та вас чекають.
І провів. Тільки треба було через річечку перескочити. Та що це було для хлопців? Зате ж обійшлося без бійки.
Сидимо обидві в садку. На подвір’ї щебечуть індичата, сокочуть і кудкудакають кури, співає півень. Тим в селі нікого не здивуєш – звикли і не помічають. А для мене, жительки міста, що народилася в селі… Боже мій, яке ж все це близьке й дороге мені. Падають, падають яблука у Марусиному садку. А тут ще й вітер зірвався.
– О, цей вітер тобі всі яблука обтрясе, – кажу я.
– Таки обтрясе. І до Спаса не дочекають. Ще б кілька днів. Тікаймо звідси, бо ще якесь яблуко по голові дасть.
Але тікати нам чомусь не хочеться, і ми далі сидимо в садку під рясним яблучним дощем. Сидимо і розмовляємо про все і ні про що. Аби тільки ніяких бід Бог нам не посилав. А яблука падають, падають.
– От скільки вже нападало. Нема де ногою ступити. Всім вже кажу: приходьте, назбирайте собі. Добрі ж яблука. Дехто прийде, а так… Всі мають у своїх садках. Ти мені скажи, чому колись діти такі жадні були на яблука. Хлопці, а часом і дівчата, такі спритні, як наша Ніна, так любили лазити по чужих садках. Свої ж були. Та чужі смачніші. Ну, в нашому садку найсмачніші грушки були. Ні в кого таких не було. Соковити і солодкі, як мед.
– Пам’ятаю, пам’ятаю. Їх любили і хлопці, і оси. Ще навіть Кузьмович ті грушки згадував.
– А от яблука у нас все більше зимою були. Пізні сорти. Влітку ними не наїсишся – кислі і тверді. А в нас зараз за хатою був Захарків садок. От бавимося ми з Ніною і слухаємо: чи не впаде яблуко. Чуємо – гупнуло. Старий Захарко чоботи робить. Вже таки старий був, глухуватий, схилиться над чоботом і не дивиться. Від нас садок був відгороджений двома рядами колючого дроту. Я тихенько підіймаю той дріт, а Ніна навкарачки за тим яблуком. Є! Тепер ми сидимо і їмо те яблуко. І таке вже воно добре.
У нас біля хати яблуня була. Величезні яблука родила. Ми їх називали зорі. Бувало батько каже:
– Глядіть мені, не наводьте комельгу. А то всі яблука обнесуть. Щоб ви знали: всі яблука пощитані.
А ми, дурні, й віримо, що ті яблука пощитані. Хто б з теперішніх дітей в таке повірив? А ми вірили. Бувало впаде яблуко – а ми не їмо, чекаємо, щоб батькові показати, бо вони ж пощитані. Ото дурні були. А тепер от – їж, скільки хочеш. Та скільки ж ти їх зможеш з’їсти? Дивитися шкода, як ті яблука пропадають. Вже і насушила, і повидла наварила, і закрутила, а вони все є та й є. Рясно зародили цього року.