Що сталось зі мною?
Акорди!.. Акорди!..
У скронях дзвенять і в серці відлунюють…
І я, покірна і зовсім не горда,
Відчула себе до смішного юною…
Стою захмеліла і трохи здивована.
Це звідки ж на мене таке наслання?..
А пісня дзвенить, молода і розкована…
До неї спішу без доріг, навмання.
Хай судить мене білий світ ошелешений,
Цей осуд мене не злякає, повір.
А цвіт опадає, бузковий, черешневий…
І струшує роси з натомлених зір…
ЗАЛІК
А одного дня я вперше поїхала на вулицю Хвильового, туди, де жив тоді Лайош. Ні, своєї квартири у Львові він не мав. Вони з дружиною жили в Червонограді. Тепер там живе заміжня донька з чоловіком і двома дітьми. Лайош з дружиною переїхали до Львова, коли він за велінням і покликом серця взяв до рук бандуру і пішов у львівську капелу бандуристів „Карпати”, що в своїй більшості складалася з незрячих чоловіків. Спершу Лайош доїжджав на репетиції з Червонограда. Мені б таке і в голову не прийшло. А потім, коли капела вже стала професійною, і Лайош влаштувався на роботу і був тепер артистом капели, вони з дружиною переїхали до Львова, зняли квартиру та й так жили собі удвох.
А тепер він залишився один… Жінки-сусідки допомагали йому, готували їжу, клалося все це в холодильник та й вистачало на якийсь час. Але тепер я не могла допустити, щоб чужі жінки йому щось готували, коли була вже я. Отже, я поїхала готувати Лайошу якусь страву і хвилювалася так, наче йшла складати залік чи екзамен. Незручно, соромно… А чому, власне, соромно? Що в тім поганого? Але як це я буду на чужій кухні? Та нічого, якось вже буде…
Квартира була в малосімейному гуртожитку, невеличка і затишна. А кухонька – то й і зовсім крихітна. Лайош все мені розказував і показував. Було трохи смішно за ним спостерігати, бо він був чоловік солідний, і кухня видавалася для нього надто маленькою. Я потрохи перебирала скіпетр влади на кухні. Що я тоді мала готувати? До ладу й не пам’ятаю. Здається, пельмені, картоплю з м’ясом, борщ і котлети. Щоб надовше було. А тут Лайошу подзвонили з роботи: виходь, мовляв, терміново треба.
– А як же ж я одна буду? – захвилювалася я.
– А ти що, боїшся сама? – засміявся Лайош.
– Ні… Але… Ну… А коли раптом хтось зателефонує?
– То й знімеш трубку, скажеш, що я на роботі.
– Ой!
– Ну чого ти боїшся? Що тут крамольного? Ми з тобою ні перед ким не підзвітні.
Це була правда. Ми – двоє дорослих людей. Що ж тут особливого? І, зрештою, кому яке до того діло, і до нас, і до наших зустрічей?..
І Лайош пішов, а я залишилася поратися на кухні. Телефон таки задзвонив. Зняла трубку:
– Алло! Алло!
Мовчання. Хтось слухав. Комусь було цікаво, хто це тут так осмілів, що навіть знімає трубку.
– Це я, я! – хотілося мені гукнути тому «комусь», та не гукнула, а легенько поклала трубку. Потім дзвонили ще, з кимось я навіть розмовляла, комусь пояснювала, що Лайош на роботі, тільки не пояснювала, чому я тут і що я тут роблю, бо це була наша з Лайошем особиста справа. Нехай звикають, – словом, привчала людей до себе.
А потім довго стояла перед портретом Лайошевої дружини. Звісно, я не бачила того портрета, бо була сліпа, як і та, що на портреті… Її теж звали Тетяною. Колись Лайош спитав, чи мене це не шокує.
– Ні, – відповіла я. І відповіла правду.
Я не бачила того портрета. Але ж мусив бути якийсь зв’язок, зв’язок між нею і мною. Мусив бути. Бо як же інакше? Я просила у неї прощення… Прощення за те, що її нема, а я є…
– Прости нас, Тетянко, – казала я, – це не розпуста. Ти знаєш. Лайошу важко одному. І мені теж… Прости…
І я заплакала. Це були сльози очищення. А потім прийшов нарешті Лайош. Я все ще товклася на кухні, але обід у мене був уже готовий, і я з приємністю могла нагодувати хай ще не чоловіка, але близьку мені людину. Лайош їв і хвалив мене і приготовлену мною страву – значить, залік я здала. Можна було виходити заміж.
Задзвонив телефон. Телефонував хтось із Лайошевих знайомих. Йому щиро все ще шукали пару. Я почувала себе вкрай незручно. Лайош відповідав поважно і з гідністю:
– Кожна людина сама собі має пару шукати. І я також… Дякую вам.
Так, самотніх жінок у нас було чимало. І в мене знову закралися сумніви: чи добре я роблю? Чи правильно? А може знайшлася б молодша, без дітей… Або ще й народила йому дитя. Кажу про це Лайошу. Він сердиться:
– Треба скорше розписуватись, щоб дурне в голову не лізло.
Але я й далі продовжувала гризти себе сумнівами, псувати сама собі настрій.