Моя зоря спогади

Завжди знайдеться хтось такий, що запитає, чому саме таку назву має моя книжка. А й справді, чому? Коли я назвала першу збірочку «Виклик долі», то тут пояснювати майже не було потреби. Назви «Повінь» і Солоспів» ще можна було пояснити. А от… чи зумію пояснити назву «Зачерпніть води в долоні»? Спробую. Але й ви спробуйте. Спробуйте вмити лице своє не водою з-під крана, а джерельною або хоча б водою, щойно принесеною з криниці. Складіть долоні човником, зачерпніть води – і вмийте своє лице. І то нічого, що вода потече вам за комір… Ппавда, добре? Але я не тільки те хотіла сказати. Бо, умившись такою водою, ніби стаєш ближче до природи, до землі, до того дивовижного світу. Я захоплююся людьми, що обливаються холодною водою навіть взимку, що ходять босоніж по землі, навіть по снігу. Я не здатана на такий подвиг. У мене на таке просто мужності не вистачило б. Я люблю смачно поїсти, поспати, люблю тепло. Але от вмитися джерельною водою, коли є така можливість, – я також люблю і вам раджу.

Вода супроводжує людину протягом всього життя, від народження і до останньої дороги. Майже кожен наш обряд пов’язаний з водою. А молодят хіба не перестрівають з повними відрами? Ви думаєте, це так собі? А ви ніколи не помічали, що, коли стоїш біля води, то чомусь тягне на пісню, неодмінно хочеться заспівати. Чи у вас такого не буває? Чи у вас з собою транзистор? Вимкніть. І, впевнена, вам захочеться співати, навіть у тому випадку, коли ви не дуже вмієте. Не даремно ж кажуть: джерело народних пісень. Зачерпніть в долоні з цього джерела. Припадіть до джерела народної пісні,народного обряду, мови, звичаїв –  все це таке правічне і розумне, що відкриє вам очі на світ, на той предивний світ, в якому ми з вами живемо. Отже, зачерпніть води в долоні, а вже потім, коли руки обсохнуть, не обов’язково витирати їх рушником, беріться за цю книжечку – тоді ви її зрозумієте.

А доля моя не така вже й зла, хоч і кинула я їй колись свій виклик. А може вона просто зрозуміла, що я сильніша від неї, і з тим змирилася. Вона подарувала мені трьох синів, чоловіка, що любить мою поезію, багато добрих друзів і ще тих, хто не байдужий до мого слова. До моєї пісні. Доля подарувала мені вас, дорогі мої читачі, – і від того я стаю міцнішою і можу  впевнено йти по землі і … писати вірші.

Чи важко бути поетом? Важко. Бо через тебе проходять не лише радощі, а й болі, свої і чужі, бо в саме серце вражає плач скривдженої дитини, зраденої жінки, покинутих старих батьків. Але нехай так. Це краще, ніж бути незворушною кам’яною брилою, котру ніщо не проймає, і прожити так довге життя. Дай же мені, Боже, щемливе людське серце, і хай воно завжди відчуває і відгукується на людську радість і печаль. А з радості і печалі, з пісні і любові народжується поезія. Як чисте живе джерело, б’є вона з поетового серця. Зачерпніть же води в долоні, припадіть до живого джерела. Хочу, хочу напоїти спраглі душі добром. Допоможи мені, Боже.

 

24 серпня

………………………………………………………………………………

Виступали в Куликові. Тут вперше продавалася моя нова поетична збірка «Зачерпніть води в долоні». Таки вийшла! Лайош хотів, щоб вийшла до дня незалежності – і осилив. От ще якби Лайошеву нотну збірку «розморозити». Так вже хочеться, щоб вона вийшла.

 

Зачерпну води в долоні

І нап’юся, мов дитина.

А вода така прозора,

Що у ній лице відбилось,

Ніби в дзеркалі коштовнім

Кришталевого палацу,

Де колись була я в казці

У принцеси на гостині.

 

Зачерпну води в долоні

І лице своє умию –

Й потече вода за комір –

Й засміюся я безжурно,

Як в далекому дитинстві,

Коли з батьком ми ходили

До кринички, що у полі

Людям срібло дарувала.

 

Сонцю крикну: «Пити хочеш?

То ходи мерщій, напийся,

Та дивись, вода холодна,

Промінь твій не остудила б…»

Опустило сонце промінь –

Й зачерпнуло того дива.

А вода така прозора,

Що у ній весь світ відбився –

Добрий світ мого дитинства:

І примарний, і казковий,

Де завжди панує згода,

І добро, і тиха лагідь,

І бентежність,і сум’яття,

І любов, і ніжна пісня,

І безжурний сміх дитини,

Справедлива й добра казка.

 

Зачерпніть води в долоні,

Як в далекому дитинстві,

Коли ви не знали смутку

І облуди, і обману.

І забудьте на хвидину

Ваші клопоти щоденні,

Ваші радості і болі.

Зачерпніть води в долоні, –

Того дива, того срібла,

Того сонячного світла,

І добра, і прохолоди,

І землі п’янкої сили…

Зачерпніть води в долоні!

 

Зачерпніть води в долоні –

І не треба вам відерця.

Хай вона освіжить скроні

І пройме вас аж до серця.

Має силу незбориму

Та вода, свята і чиста.

Берегтиме вас незримо,

Хоч з села ви, хоч і з міста.

І омиє вас від скверни,

Вам докору не сказавши.

І на добре вам поверне

І віднині, і назавше.

 

«Пряшів 2.10.2000р.

Дорогі Тетяно, Лайошу, Сашку!

Я тільки що повернувся з Магдою з України (Коломия, Чернівці, Закарпаття – 10 днів), а вдома знайшов вашу чудову збірку – «Зачерпніть води в долоні» (16 примірників). Я к і з попередніми книжками, я є захоплений вашим талантом. Вірші прекрасні! Постараюся прорецензувати, хоч з часом у мене сутужно…

Наприкінці жовтня приїду у Львів на цілий місяць. Тоді поговоримо, поспілкуємося.

Після повернення з Криму ми поїхали у Польщу, потім у Югославію – з фольклорним колективом на фестиваль, через пару днів –  у Хорватію на конференцію…

Остання наша подорож по Україні була чудова. Вражень – море.

Вашу книжку я роздам у бібліотеки та людям, які того заслуговують. Навряд чи вдасться мені щось продати.

А як справа з вашими казками та спогадами? Я знаю: гроші… гроші… а де їх взяти? І в нас те саме.

З привітом Микола.»

 

КАЗКА ЗА КАЗКОЮ

Видалася така можливість – зробити книжку казок. Не всі, звичайно, казки увійдуть у неї, бо казок вже трохи таки назбиралося, і багато з них досить об’ємні. Книжечка мала називатися «Казка за казкою», сюди увійдуть 5 казок. Мріялося видати її на доброму папері, гарно проілюстрованою, бо ж для дітей. Ми це розуміли. Та такої можливості в нас не було, і треба було видати хоч якось. Шукали, хто б зробив графічні малюнки: щоб і добре, щоб і не дуже дорого. Звичайно, звертатися до професійних художників ми дозволити собі не могли – дорого, неприпустима розкіш. Та хотілося все ж якоїсь свіжості і своєрідності. Оля Николин підказала нам думку: звернутися до її родички Ірини Гев – дівчини з фантазією і гарним художнім смаком, тонким сприйняттям світу. Ірина Гев погодилася. Вона ще ніколи не ілюструвала книжок. Їй самій це видалося цікавим. Малюнки потрібні були якнайшвидше, доки люди бралися нам допомогти з виданням книжки. З досвіду ми вже знали, як небезпечно затягувати в таких справах. Життя мінливе, обставини також. А казки… вони більше не хотіли чекати. Вони просилися у світ, до дітей. Казки мали їх потішити, розважити, чомусь навчити. Казки ніяк не могли зрозуміти, що нам бракує коштів, аби їх видати. Вони не хотіли чекати. Ми з Лайошем – також.

Нам, незрячим, важко судити, як вдалося Ірині Гев оформити мою книжку. Дівчина ніколи тим не займалася. Та робила вона це щиро, з зацікавленням і безкоштовно. Ми їй були за це вдячні, бо з коштами у нас і справді було сутужно. А про малюнки, як і про книжку вцілому, судити її читачам. От тільки нехай би вона вже вийшла, ота книжка «Казка за казкою». Мені вже просто бракувало терпцю, так хотілося, щоб мої казки потрапили нарешті до дітей. А ще дуже хотілося знати, як зустрінуть їх діти: що скажуть, чи буде їм цікаво. Бо ж ті казки писалися для них. Найбільшим  моїм бажанням було, щоб наші діти росли не тільки з перекладними казками, а й з нашими, написаними на українському грунті. Хотілося, щоб персонажі казок мали українські імена, щоб дитина змалку всотувала бажання творити добро не десь там, а таки на своїй рідній землі. А ще було  шкода, що казки вийдуть не всі і невеликим накладом. Та аби вже хоч так…

Нам легко нічого не дається, нічого не проходить гладко. От і зараз маємо неприємність. Папір, на якому мали друкуватися мої казки, виявився бракований. А він вже в Пустомитівській друкарні. От халепа! Я просто не можу спостерігати, як переживає Лайош. Ще був якийсь сумнів, але Лайош поїхав у Пустомити – і все підтвердилося. Папір дійсно був бракований. От морока. Для чого про це пишу? Звичайно, я впевнена, що казки таки вийдуть – і всі ті прикрощі забудуться. Але ж скільки треба докласти зусиль, щоб книжка вийшла. І все це лягає на плечі Лайоша. Тут я нічим не можу ні допомогти, ні зарадити. Звичайно, було б легше, якби можна було все скинути на видавництво. Там працюють фахівці, то нехай би і займалися моїми книжками. Але для того треба великі кошти, яких у нас чомусь ніколи не було.

Мій добрий сподвижник Лайош Молнар, чоловік мій і побратим… це його заслуга. Його і тих людей, що причетні до виходу тієї книжки. Хай же вам стеляться рівні та щасливі дороги, хай обминає вас лихо. А книжка моя нехай несе добро своїм майбутнім читачам.

Книжка «Казка за казкою» таки вийшла – і всі прикрощі забулися. Була тільки радість, яку може зрозуміти тільки той, хто сам пережив щось подібне, той, хто сам коли-небудь тримав у руках власну книжку, що ще пахла свіжою фарбою і зберігала тепло людських рук і сердець. Якщо добре подумати, то все починається з казки, з перших дитячих віршиків, котрі вчить дитина на пам’ять. От тоді і закладається в диини з тих віршиків і казок поняття про добро і зло, з того починається формування особистості. Пишучи казку, автор мусить про те пам’ятати.

Бігають десь по світу читачі моїх казок. Бігають і ростуть. А я пишу для них нові добрі казки. Неодмінно добрі, щоб дитина знала, що на світі перемагає добро.

Мені самій було якось чудно, що вийшла моя найперша книжка казок. Я тримала її в руках і все ще не вірила, що вона є. Нехай чорно-біла, нехай папір не найкращий, але ж є казки. Мої казки. Українські. Невже вони не знайдуть свого читатча? Бути такого не може. Знайдуть, неодмінно знайдуть. Я вірю в свою казку.

Щось в тій невеличкій книжечці вразило не лише дітей, а й дорослих. Одна відома співачка якось сказала:

  • Знаєте, я так плакала над казкою «Серце коваля». Я там впізнала себе.

І чудно мені було, і важко було зрозуміти цю жіку, а от… щось сколихнуло її серце. Сколихнуло в ньому щось добре. І світле. І житиме воно разом з моєю казкою.

А потім була ще одна радість. Учні школи сліпих поставили мою «Казку діда Карпа». Поставили, треба сказати, добре. Керувала постановкою Олена Кутня. Уявляєте? Я теж не могла такого собі уявити. А тут… сиджу у залі і слухаю свою казку. Вона звучить з уст учнів. Вони ще не артисти, але увійшли в свої ролі, грають самовіддано і до знетями щиро. Нехай  не на великій сцені, а на аматорській, на шкільній. Може це ще навіть цінніше. Дитяча щирість, така непідкупна, передається глядачам і мені, авторці.

Оплески, оплески. І артистам, і авторці. Все це минеться. Учні подорослішають, я постарію. Все минеться. Тільки не минеться казка. То нехай же вона живе. Нехай вчить своїх читачів добра, великої людяності і любові. Добра вам, читачі моїх казок. Добра вам, люди, і в казці, і в житті. Багато всього доброго і світлого, бо тільки так можна боротися зі злом.

І от одержали ми листа від нашого шановного академіка Миколи Мушинки.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen − eleven =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.