Моя зоря спогади

«КОТИЛАСЯ ТОРБА»

Розмовляємо з Олею Николин. Ми з нею часто собі розмовляємо, бо для одвідин чомусь завжди бракує часу та й відстань між нами надто велика – живемо в різних кінцях міста. Тому телефон слугує нам якнайкраще. Ми можемо довірити одна одній найпотаємніше, хоча й розуміємо, що звірятися по телефону справа досить небезпечна і ризикована. Телефон зовсім не гарантує нам, що назавтра наша таємниця не стане відома загалу. Але сьогодні в нашій розмові таємниць нема. Вона звичайно, буденна. Оля вже знає, що ми готуємо нову книжку казок.

– Ну, ти вже назву для своєї книжки придумала? – питається Оля. І не даремно питається. Іноді назва довго не приходить мені до голови. Але цього разу не так.

– Уяви собі, придумала. Якось майже відразу. Книжка буде називатися «Котилася торба».

– Оригінально. Мені подобається. Ти казала, що у тебе для цієї книжки є якась задумка.

– Задумка є, але не знаю, чи з того щось вийде… От думаю… Чи не влити в цю книжку молоді сили?

– Цебто?

– Думаю про Миросю, доньку Галини Степанівни, директора нашого будинку культури.

– А знаєш, це і справді добра думка. Мирося закінчує художнє училище. В академію збирається поступати. Та й батько, теж художник, думаю, їй допоможе. Як не роботою, то порадою. Добра думка.

– А чи погодиться Мирося? Як ти думаєш?

– Та, думаю, погодиться. Яка дівчина в наш час не хоче щось трохи заробити? А до того ж, Мирося – дівчина емоційна: якщо казки їй сподобаються, то, думаю, погодиться. Тільки завантажена вона дуже.

– Я її приспішувати не буду, але й відтягувати не дам. Ця книжка буде нам потрібна вже до початку навчального року.

– Треба з нею поговорити.

– І то вже, невідкладно.

Кладемо слухавки.

– З того може щось і вийде, – кажу сама до себе і йду на кухню. Незабаром приїде Лайош і запитає про обід. Він, правда, досить поблажливо дивиться на мої витрибеньки: то я спати хотіла, то в мене голова боліла (ні, я не брешу, голова в мене і справді часто болить),  то я на телефоні «висіла», то я раптом щось алярмово писала. Лайош нічого не скаже і терпляче з’їсть, що я йому запропоную, скажімо, яєчню. Але ж треба мати совіть і нагодувати чоловіка врешті-решт чимось смачним. Хоч іноді.

«Котилася торба»… Тепер буду думати про цю книжку аж доки вона не вийде. Казки вже, власне, готові. Може навіть найкращі мої казки. А от приказки ще нема.

Котилася торба

З високого горба.

В торбі…

– А що ж у тій торбі? А-а! Знаю. Паляниця!

В торбі паляниця,

Комусь знадобиться.

Хто її відкусить,

Казати казку мусить.

Так народжувалася приказка. Треба записати, бо забуду. Відриваюся від плити, іду записувати. Плита почекає, мусить почекати. Бо тут… Творчий процес. Плита почекає, а приказка може втекти.

 

Пробувала говорити з Галиною Степанівною про Миросю: про те, чи візьметься вона за ілюстрацію моїх казок. Але Галина Степанівна боїться, щоб її донька  мене не підвела. Мирося завантажена і дуже непосидюча. Галина Степанівна обіцяла поговорити зі своїм чоловіком: може, він мені когось порадить зі своїх студентів. Тягнути не можна, бо Лайош хоче до вересня книжку зробити. Ну що ж… Будемо пробувати. Якщо Лайош захоче, то книжка буде. Принаймні, так було досі.

З перших спроб Галини Степанівни нічого не вийшло. Хтось комусь передавав, хтось відмовився… Словом, прямого контакту не було і я дала собі з тим спокій. Поки що моя «торба» котилася собі в нікуди.

– То нехай знову малює Василенький, – кажу Лайошу. – Хотілося щось урізноманітнити, але, якщо нічого не виходить, то нехай буде так.

– Та я вже й сам так думав, але Василенький буде зайнятий цілий місяць, а в нас нема стільки часу.

– Що ж робити з тією «торбою»?

– Слухай… А може поговорити з Іриною Гев? Ну, з тією, що малювала «Казку за казкою»?

– Книжка сприймається добре. Але не думаю, щоб вона погодилася. У неї тепер дитина. Та й грошей вона тоді з нас не взяла. Як я тепер до неї звернуся?

Ми з Лайошем думали. А тим часом знову зателефонувала Галина Степанівна.

– Тетяно Іллівно, я, здається, таки знайшла вам художницю.

– Кого?

– Студентку з політехнічного. Я бачила виставку студентських робіт. Я собі намітила навіть дві студентки, але одна з них живе в районі, буде не зручно з нею контактувати. А Христина живе у Львові. І телефон у неї є.

– Прекрасно. Дякую вам. Нехай вона мені зателефонує.

Через якийсь час студентка зателефонувала. Дівчина мені сподобалася. Буде читати казки, а там побачимо.

– Я не буду вам щось нав’язувати, – сказала я Христині. – Нехай вам підказує ваша фантазія. Але я б хотіла, щоб там було менше авангардизму чи абстракціонізму. Якщо це кінь, то нехай він буде конем.

Вона мене, здається, зрозуміла. Може щось з того і вийде. Не знаю, чи казала їй Галина Степанівна, що ми сліпі. Аби це її часом не шокувало. А ще: чи сподобаються їй казки? Адже це має неабияке значення. Ну, побачимо. Нехай читає.

– Як ти думаєш? – запитав Лайош. – Чи впорається вона? Адже вона вчиться лише на першому курсі.

– Ну, думаю все-таки, що вже на другому.

– Однаково.

– У нас, скажімо так, не дуже великий вибір і обмаль часу. Будемо ризикувати. Де наша не пропадала!

Христина передзвонила через кілька днів. Казки їй сподобалися, але… Ми не зійшлися в ціні. Вона запросила більше, ніж ми можемо їй заплатити. Словом, вона ще подумає. Дівчина щойно після першого курсу. Трохи самовпевнена. Це може й добре, тільки аби потім не розчаруватися. Вона ще не знає, що таке пошук хоч якогось заробітку. А я вже зустрічала художницю, що ходила на Форумі видавців і пропонувала свої послуги. Та ще й не знаю, чи хтось з тих послуг скористався. Пам’ятаю, тоді мені було прикро за ту художницю. Ну, що ж, може саме Христині поталанить в житті. Нехай. А ми будемо шукати ще когось. Чомусь так думаю. А втім, ще почекаємо.

Чому я так детально все це описую? Цього разу я вирішила фіксувати всі перепетії нашої «Торби», починаючи з пошуку ілюстратора. Хочеться, аби той, хто читатиме нашу книжку, зрозумів, як це іноді буває складно. От і… Та все колись закінчується. Думаю, що і перепетії нашої «Торби» також колись закінчаться. Аби тільки щасливо.

А через два дні передзвонила Христина. Вона згідна малювати. Тепер будемо переживати, як вона намалює. Ну вже, як намалює, так і буде. Аби тільки не підвела. Дівчина вона молода і зовсім чужа. Доведеться покластися на долю. Як вже буде.

 

Не дзвонить Христина. Зв’язок з нею втрачено. Галина Степанівна її телефон десь загубила, а той телефон, з якого Христина до нас дзвонила (наш визначник його визначив), очевидно, був не її. Нам залишається чекати. Лайош сердиться. Він так не звик: йому треба вже, негайно. Він не любить невизначеності. Я шкодую, що за це взялася, бо я ж не вмію нічого до ладу організувати – і це вже факт. Що ж, доведеться чекати. З мене сміється шпак:

«Чому ж ти у Христини не взяла номер телефону?»

Не взяла – і все. Відчепися від мене хоч ти – це я до шпака. Понадіялася на визначник. Словом, нам залишилося чекати і переживати. А часу обмаль.

Але Христина таки подзвонила. Нарешті! Малюнки готові, тільки треба їх забрати. Це не важко. Лайош зустрівся з Христиною і приніс додому малюнки. Я з нетерпінням чекала, доки хто-небудь розкаже мені, що там на тих малюнках і як вони виглядають. Вся надія на мою Іру, бо Сашко так розказати не вміє.

Нарешті прийшла Іра. З її слів я зрозуміла, що дівчина дуже старалася. Малюнки начебто добрі. Але певності у мене не було. Важко сліпому. Як знати ціну тих малюнків, їх співзвуччя з моїми казками? Це буде видно потім, коли ми будемо ті книжки продавати. Чи будуть люди купувати ті книжки. Бо, купуючи книжку, людина в першу чергу дивиться на її оформлення, оцінює книжку візуально. Отже, побачимо потім. А поки що книжка в друкарні. Колись вона вийде. І це знову буде як несподіванка, хоча ми з Лайошем вклали в  ту книжку чимало праці і коштів і вже її чекаємо. Нам цікаво, яка вона буде, як її сприймуть читачі, дорослі і маленькі. А потім, коли книжка вийде, ми подаруємо скількись екземплярів нашій юній художниці. На згадку. А поки що чекаємо.

Але та моя «Торба», видно, якась нещаслива. Щось там трапилося в друкарні. Чи не той папір для моєї книжки підібрали, чи ще щось… Словом, книжка буде чорно-біла. От і все. А для чого ж ми тоді кольороподіл робили?.. Та що зробиш? Образливо, звичайно. Так хотілося, щоб ті казки були кольорові. Це найкращі мої казки. Але й друкарні підставляти не можемо. Ми вже з нею досить довго і успішно працюємо. Що ж, буде книжка чорно-біла. Тільки обкладинка кольорова. Що ж… Певно, і Христина буде розчарована.

Нарешті вже можна забирати книжки. Таке вже ніби має бути звичним. А все-таки хвилюємося. Так, наче ось-ось мають привезти новонародженого з полового будинку. І нарешті «Торбу» тримаємо в руках. Радіємо. Скільки ж то праці вкладено в ту книжку, скільки переживань. Чи зрозуміє це читач? А для чого йому те розуміти? Це, так би мовити, зворотній бік медалі, виворіт. Читач має бачити результат праці. Головне те, що книжка вже буде на Форумі видавців, на книжковій ярмарці. Побачимо, як вона буде продаватися. А як визначити її вартість? Отак і переплітається творчість з комерцією. А що зробиш? Книжка має йти до людей. Який з неї толк, коли вона лежатиме на полиці?

Моя «Торба» покотилася найперше у школи для реалізації. Повезли її Лайош з Сашком. А там – на книжкову ярмарку. І відлягло – книжка продається, і це головне. Бо вона робиться в кредит, тобто перед друкарнею ми ще боржники. От трохи щось реалізується – тоді й з друкарнею розрахуємося. Головне те, що люди нам вірять.

На Форумі знаходить нас Христина. Вона бачить свою книжку. Це і її праця. Свої емоції Христина приховує. Дівчина справляє на мене якесь двоїсте враження. З одного боку – скромна мила дівчина, а з другого – високо себе цінує. Це може й добре, по-сучасному, але я таких натур не люблю. Ні, це якось не так я сказала. Вона ще така молода, а за свою роботу хоче одержати якнайбільше. Не думаю я, що її просто-таки закидають роботою. Словом, таке спілкування мене якось гнітить і почасти навіть принижує.

Мій Льоня малюнок оцінив високо. Сказав, що тут вже відчувається рука фахівця. Це добре. Значить, можна надіятися, що книжка піде у світ легко і з добром. І все-таки не кольорова…

Передбачення мої не справдилися. Чомусь в школах ця книжечка так легко не пішла. Багато повернень. Важко сказати, чому. Після наших виступів продається добре, а в школах чомусь не пішла. Ми розчаровані, бо нам ще розраховуватися з друкарнею. Доведеться Лайошу розвозити повторно. А це – нові транспортні затрати. Так що написати книжку – це ще далеко не все. Треба ще її видати і реалізувати. А це значно важче. Це вже Лайошева праця. Так що я не даремно часто кажу: «наша книжка». Так воно і є.

На Форумі мої казки одержали дуже похвальну оцінку від представників одного поважного видавництва з Харкова. Це були дві симпатичні жінки. Вони сказали мені:

– Ваші казки всі цікаві. В якому місці не розгорнеш  – не можна відірватися. Ми ваші казки на ніч читаємо.

Жінки явно російськомовні. Така оцінка мене тішить, як тішила б кожного автора. Бо навіщо їм лицемірити переді мною? І все ж книжка в школах не пішла. Або не так: пішла не дуже. В чому тут секрет. Певно, Лайошу, окрім поліграфії, доведеться вивчати ще й менеджмент. Жартую, звісно. А втім, така реальність. Комерція проникає у всі наші пори. Це прикро, але з тим вже нічого не зробиш. Ринок… А як же з творчістю? А так: пиши, твори, але, щоб твоя книжка мала збут. Для мене це жах! Я ніяк не можу поєднати свою творчість і збут. Я хочу просто творити. Творити і не думати, чи моя книжка матиме збут.

– І твори собі на здоров’я, – скаже мені мій невидимий опонент. – Але твоя книжка лежатиме вантажем на твоїх полицях. І що?

І нічого. Лежить же в мене «Дума про час» – книжка про Михайла Барана. Лежить – і все. І що з того, що я вклала в неї душу? Що з того, що книжка випущена за власний кошт? Лежить і все. І нікого це не цікавить і не може цікавити. Як закляв хто. А може й закляв?.. Але книжка лежить. Хоча, хто її читав, схвально про неї відгукувалися. Але ж треба, щоб її читали. Але ж не можу я писати для ринку, як в свій час не могла писати «на злобу дня».

– Не можеш – то й не пиши, – знову скаже мій невидимий опонент. – Напишуть інші. Література таку втрату переживе.

Звичайно, переживе. А я?..

Отакі розмірковування викликала в мене моя книжка казок «Котилася торба». Мушу визнати, що такі розмірковування дуже невтішні і творчого натхнення аж ніяк не додають. Але, на щастя, я знаю, що у мене є мої шанувальники – і маленькі, і дорослі – ті, що люблять поезію, люблять казку, шукають в книжці, окрім ілюстрацій, текстове наповнення. А ринок… Він все-таки не для мене. Нехай вже ринкують молодші, сучасніші. Я їм не конкурент. Щоб брати участь у тому ринку, треба мати, як тепер кажуть, стартовий капітал, а я його не маю. Не маю – то й не маю. Будемо робити, що зможемо. Правильніше б сказати не так: буде Лайош робити, що зможе. А я буду просто собі писати, не оглядаючись на ринок збуту. Буду писати, як лягає на душу, а там – як буде. От послали «Торбу» Миколі Мушинці. Побачимо, що скаже він. Це для мене беззаперечний авторитет. А я цю книжку люблю. Я впевнена, що до неї увійшли мої найкращі казки. А особливо «Годинникар», а ще «Приручений Лев». Сюжет казки не завжди залежить від мене. А від чого – спитаєте. Та хто його знає. Ну взяти хоча б «Прирученого Лева». Та я краще спробую зацитувати запис зі свого щоденника, від 6 грудня 2002 року.

«Щойно закінчила казку «Приручений Лев». По-моєму, цікава вийшла казка. Кінець несподіваний навіть для мене. Я спершу думала того лева помістити в цирк чи звіринець. Але потім зрозуміла, що цього робити не можна. Лев у цій казці вийшов просто-таки драматичним персонажем. Визнаю вплив «Маленького принца». Отаке-то…».

 

ДВІ ПАРАЛЕЛІ (Продовження). ПОЇЗДКА В БІЛОЗІРКУ

Сідаю в розкішну машину свого старшого сина Льоні. Ми їдемо в мою Білозірку. Ще з нами їде Сашко. Ще мав би їхати Гена, але він не зміг – робота не пускає. Такий у Льоні був задум: щоб я приїхала в Білозірку з трьома синами. Тому з нами більше ніхто не їде. Я навіть свого Лайоша не взяла. Ми їдемо тільки на один день. Завтра вже назад. Льоні також ніколи. У нього відпустка всього на три тижні. І він хоче її використати максимально. Через три місяці Льоня знову приїде. Так він собі планує. Якби, скажімо, через шість місяців, то мав би шість тижнів відпустки. Але Льоня хоче частіше бувати дома. Він працює багато. А мені жаль, що живе далеко від Львова і що працює багато. А коли ж тоді жити? Правда, у слово «жити» кожен вкладає свій зміст. Один вважає, що жити – це пити і гуляти, а другий – що кататися на гарній машині, мати гарних жінок і, можливо, подорожувати і, бажано, за кордон. А мій Льоня не уявляє собі, як це жити, не працюючи. А під час своєї відпустки все встигає: поїхати в Єгипет чи на Кіпр, чи в Карпати, чи просто кудись на рибалку, скажімо, на Десну, з наметом.

– Жив би ти, Льоньчику, вже у Львові, щоб нікуди зі Львова надовго не їхав.

– І ким ти мене, мамо, бачиш у Львові?

– Ну… Не знаю.

– От бачиш. Ти не знаєш. А я ще молодий. Мені ж працювати треба, доки молодий. Мені ще й сорока нема. А я вмію літати на вертольоті. Торгувати не вмію. Це не для мене.

– Ну, може, директором якогось кафе…

– Та ти що! Багато менінгіту і мало толку.

Ні, важко вже Льоню заманути у Львів назовсім. Важко. За копійки він працювати вже не погодиться. Льоні вже незабаром сорок. Він народився 1967р. Має вже військову пенсію і звання майора. Військовий вертольотчик. Літав на Сахаліні, в Мурманську… В екстремальних умовах і жив, і літав. Це ще було в Радянському Союзі. Потім перебрався на Україну. Служив у Калинові. Це недалеко від Львова. Міг кожен тиждень у Львові бувати. А потім і назовсім до Львова перебрався. А тепер за кордоном, від місії ООН. Про роботу свою розповідати не любить. І колись не любив. Звичка військового. Знаю тільки, що працює багато і що посаду займає високу. Робота дуже відповідальна. Нас не забувають. Допомагає всім. А найбільше – то мені. Жаль тільки, що з дружиною розбіглися – не склалося. Не любить про це говорити. А мені шкода. У найтяжчі роки вона була з ним. Витримувала і північні морози, і всі труднощі життя на Півночі. А потім… Вона мене і досі мамою називає, коли дзвонить зі свого Саратова. Там і донька Льонина, внучка моя Діана. Велика вже. Незабаром і наречена. Але Льоня хоче забрати її з Саратова і послати вчитися за кордон. Але ще їй треба школу закінчити. Вона вже у випускному класі. Льоня про неї не забуває: допомагає. Цього року Діана приїжджала на Новий рік до Львова. Доросла вже. А з Оленою Льоня розійшовся, коли Діна мала йти в перший клас. Тоді, пам’ятаю, Льоня вже й камеру у когось взяв, – своєї ще не мав, – щоб знімати Діну на її першому дзвінку, а тут таке… І перший дзвінок для дівчинки продзвенів у Саратові. Це була трагедія, про яку ми намагаємося не говорити. Скажу тільки, що вина то була не Льонина. Його красуня-дружина просто загуляла. Це відкриття стало для Льоні жахливою несподіванкою і Олена поїхала у свій Саратов. Ні, Льоня її не проганяв – сама поїхала. І, звичайно, забрала Діну. Це була жахітна несподіванка для нас всіх. Олена з Льонею були гарною парою. І дитина. Та ми були не владні щось змінити. Пам’ятаю, Льоня сказав мені тоді:

– Не бійся, мамо, я не зіп’юся.

І більше женитися не захотів. Звісно, жінки у нього були, зустрічався. Але, щоб женитися…

– А звідки я знаю, що все добре буде?

– Треба, Льоньчику. Може взяв би таку, щоб дитину тобі народила.

– У мене вже є дитина. З мене досить. Треба ту до пуття довести.

– Але ж вона не з тобою.

– Ну, що зробиш? Таке життя.

І зараз в нього є жінка, з котрою вони вже давно зустрічаються. Але про одруження мій син не каже нічого. І взагалі мені про неї не розповідає. Але навіть отут, в цій розкішній машині я відчуваю світ тієї жінки. Навіть в доборі касет. Звучать російські народні пісні, такі жіночі, сумні, а часом сумно-веселі до розпачу, як доля вже перезрілої жінки, часом самотньої, без чоловічого плеча і любові. Знаю я ту долю. Ще б не знати. Сама через те пройшла.

Там кукушка кукует,

Мое сердце волнует.

Ты скажи-ка мне,

Подскажи-ка мне,

Где мой милый ночует.

Я люблю ті російські пісні. Вже навіть сумую часом за ними. Бо у нас, якщо й звучать російські пісні, то здебільшого вульгарні, блатні, що й слухати гидко. Тут ми з Лайошем діаметрально протилежні. Він взагалі не визнає нічого російського. І пісень також. І тут я безсила. Лайоша переконати неможливо. Він буде стояти на своєму, аби там що. А я люблю російські пісні. Я з ними росла, вони звучали в пору моєї юності та й в пору мого першого заміжжя. І не просто звучали. Я сама їх таки немало переспівала. Часи такі були. Та й родина Фелікса була російськомовна. І пісні ті гарні, мелодійні, в них є своя принада. Та й у чому вони завинили? А українські? Вони просто наші, найкращі. Хто ж сперечається?..

Словом, їдемо. Їдемо комфортно. Я ще переживала, що доведеться їхати в спеку. Смішна. В такій машині спека не доймає – тут свій мікроклімат, кондиціонер. Зручно, комфортно. Льоня час від часу питає:

– Як тобі, мамо? Тобі зручно? Музика не голосно?

– Зручно, дуже зручно. І музика звучить м’яко, не нав’язливо. Апаратура не та…

В’їжджаємо в село. Воно, здається, не змінилося. Може, хати трохи кращі. Може, люди ошатніші, а дорога все та ж: розбита, з вибоїнами.

Початок осені. Вона ще золота. Дні стоять спекотні, як улітку. Але осінь вже відчувається у всьому: прохолодні вечори і ранки. Відлетіли вже лелеки, що гніздилися у сусідів, відлетіли ластівки, котрі кожної весни селяться в Марусиному хліві. Вже відлетіли. Нема. Лише горобці кричать собі. А їм що? Нікуди летіти не треба. Тут перезимують. Переможно кукурікає півень. Господар. Очевидно, оповіщає, щоб всі знали, що тут його територія. А може він просто нагадує, що вже пора обідати. Та моя сестра Маруся те й без півня знає.

– Зараз, нагодую свою сарану – і будемо обідати. А то на голову летять. «Сарана» – це кури, курчата, качки, каченята, індики, індичата та ще двоє поросят. Всі сиділи тихо, доки Маруся не дзенькнула відром. А тепер кричать, наче їх три дні не годували. Маруся свариться на свою «сарану», заспокоює своїх поросят. Вже й не молода, а клопочеться всім. Живе сама, хоч і мала четверо дітей. Життя… Аби тільки Бог здоров’я дав. Треба здоров’я, ой, як треба.

Ми сидимо на лавчині біля хати. Гріємося на сонечку. Льоня час від часу встає і йде на що-небудь подивитися. Тут все йому знайоме. Я колись часто його в Білозірку привозила. І добре робила. От тепер у нього залишилися спогади про село. Як на коні вчився їздити, як перші гроші в колгоспі заробив, як сусідці город орав і заробив карбованця (який же ж то дорогий карбованець), як до клубу ходив, а потім на горищі спав, – все пам’ятає. І мою батьківську хату пам’ятає також. Хати вже нема. І це крає моє серце. Нехай би собі стояла. Але нема. То що тепер?.. Ще яблуні полишалися. І там, де колись стояла хата, і в батьківському садку, що був через дорогу від хати.

– Біжи, Сашко, яблук нарви, – каже Маруся, – нехай мама покуштує своїх, домашніх. Рясно зародили цього року. Та хіба ж їх допильнуєш? Хлопці геть чисто обнесуть.

Нехай обносять. І чого в дитинстві такі смачні яблука з чужого  садка, навіть тоді, коли вдома своїх повнісінько? Я часто про те думаю. Але так нічого й не придумала. Бо того, певно, ніхто не знає.

Сестра вже кличе нас обідати. А на столі вже стільки всього: і борщ, і вареники, і голубці, і салат, і канапки, і ще всяка всячина.

– Ого! Як на весілля, – дивується Льоня. А Маруся посміхається. Льоня – її похресник – не часто в Білозірці буває. Хоча і нас моя Маруся також завжди зустрічає з непорожнім столом, та ми таки буваємо частіше. А Льоня… Всі хочуть його побачити, бо добре пам’ятають його: і маленьким, і вже підлітком, і те, як на весілля просив. Ще поїдемо до Наді. А Галю Надину не зловиш: до пізнього вечора працює. Завтра зраненька сама прибіжить – Льоню побачити.

Моє село. Моя осінь. Тут все моє. Тільки хата Марусина, не моя… Бо моєї вже нема… Сестра Надя вже має 84 роки. Постаріла моя сестричка. А я хіба не постаріла? Просто я в дзеркало не дивлюся, бо сліпа. Час – він робить своє. Старість зігнула її, а вона все ще клопочеться: то з обідом, то з городиною, то з дробиною – качки, кури, індики – як на селі. Тільки до коней вже не береться: для того є молодші. Показує мені свої квітки:

– Дивися, як позацвітали.

Дивлюся. Звісно, руками. А їх стільки скрізь, тих квіток, Господи. Жоржини, чорнобривці, хризантеми. Вечір прохолодний. Таки осінь.

Завтра ми вже поїдемо. Надихайтеся, мої діти, того цілющого сільського повітря, щоб надовше вистачило. Живіть, мої сестрички, ще довго, щоб ми мали до кого приїжджати. Живіть і будьте здорові, а ми вже поїдемо.

Сусідський хлопчина висловлює свій здогад:

– У баби Маруськи машина львовська стоїть. Певно, нові книжки привезли.

І хлопчик не помиляється: ми привезли для села нові казки – «Котилася торба». Маруся потім і йому подарує книжку – нехай читає.

І ми поїхали, залишивши в селі трохи книжок і частину свого серця. А осінь йшла за нами. Вона не хотіла залишатися без нас, розлучатися з нами. По дорозі ще заїджаємо до сільського бджоляра за медом. Він великий прихильник бджолярства. Він не буде займатися підробкою меду. Гордиться тим, що мед у нього добрий і недорогий. Виходить подивитися на Льонину машину.

– Ти лишив би її трохи у нас, щоб ми хоч надивилися на неї.

Набирає нам меду, а потім ще пригощає нас медом в сотах. Смачно. Тихо і любо. Їде віз. Пофоркують чиїсь коні. Здається, що ми опинилися раптом в далекому минулому.

Рушаємо вже до Львова. Потім ми ще приїдемо сюди вже без Льоні. Десь через місяць. Приїдемо з концертами. Поїдемо по Лановеччині, виступимо в школах, в котрих ми вже давно не виступали. Лайош вже без Руслани, сам організує ту поїздку. І я знову побачу своїх сестричок, і ми будемо гоститися у моєї Марусі. Прийде Гольопиха і наспіває мені море пісень: і трагічних, сумних, і веселих, як-от:

Прийди, прийди, вдома буду.

Із спідниці зроблю буду,

Із запаски зроблю двери,

Щоб ходили кавалєри.

Слава Богу й гончарові,

Що наробив макітер.

Якби милий був здоровий,

Він би мені маку втер.

А потім Гольопиха у Марусиному садку ще зловить їжачка. Певно, то ще молоде їжаченя. Воно ще навіть не знає, що людей треба боятися, бо вони можуть і скривдити. Ні, ми його не кривдили і їжачок навіть не скручувався у клубочок. Я спершу верещала, а потім мене таки змусили взяти його на руки. Він довірливо лазив по мені, ледве не заліз мені в рукав. Потім перейшов до Сашка, навіть трохи його наколов. От дивина. А я думала, що їжаки вже сплять, бо на той час надворі вже буде майже середина жовтня. Бо цей наш другий візит до Білозірки десь через місяць.

Все минає. Мине і ця наша поїздка. Залишаться тільки спогади.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen − nine =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.