І завершальним акордом була радіопередача Олександра Пестова про презентацію «Солоспіву». Добра передача. Видно, що наш Олександр попрацював над нею.
Після передачі дзвінки небайдужих людей, море емоцій. І немає місця для прози. Коли, скажімо, прати і варити їсти? А треба ж… ну… досить святкувати. І ти, музо, трохи почекай. Після свят настають будні. Аби тільки не сірі. Сірості чомусь не хочеться ні в творчості, ні в наших виступах.
ЗІРКОВИЙ ЧАС
(Продовження)
Наші виступи не можна назвати буднями. Декотрі з них бувають навіть святочними.
У лютому 1999 року ми з Лайошем мали дуже серйозний виступ у Дублянах, в аграрному університеті. Тут нас вже давно чекали, але увесь час ставали на заваді якісь події чи обставини. Виступати перед студентами – дуже відповідально. Ми хвилювалися. Викладачі люб’язно віддавали нам пару і, відповідно, нас відрекомендувавши, сіли самі нас слухати. Ми мали півтори години. Потім викладачі дивувалися, що студенти сиділи без перерви і з цікавістю слухали нас.
А потім ми на кафедрі разом з викладачами сиділи за столом і були тут серед викладачів мої земляки тернополяни. Навіть ректор також з Тернопілля. Це приємно. Нас тут, здається, сприйняли нормально. Це був гарний виступ і приємне спілкування. Потім ми ще не раз виступали тут перед студентами і були тут вже наче свої, і викладачі не пропускали нагоди ще раз нас послухати.
За цей період відбулося чимало цікавих і не дуже цікавих виступів. Виступали в основному у львівських школах, хоча побували і в Червонограді. Про всі виступи не розкажеш та й не треба. Це була праця, кропітка і творча. Важка і приємна. А вже цікаві чи не дуже цікаві були ті виступи, залежало не тільки від нас, а й від вчителів і від того, наскільки вони змогли підготувати дітей.
А ще в Дублянах виступали на святкуванні річниці товариства Інвалідів «Ініціатива». Оля Буднікова – голова товариства, поетеса, активна жінка. От тільки не ходить, вірніше, у приміщенні пересувається на милицях. І все ж сліпим краще. Правда, і про нас думають, що сліпота – це найгірше. Кожна людина звикає до своєї біди.
От і підійшла я до того, коли вже вкотре побували ми в 11-ій школі. Там був вечір при свічках. Читалася поезія про кохання. Була Угрин, Людкевич, Мурин і ми з Лайошем. Вечір непоганий, принаймні хоч щось робиться. Мені сподобалися вірші Угрин. Учениця Оленка Дуб, майбутня журналістка, брала в мене інтерв’ю. Це теж цікавий задум. А Людкевич, хоч такою щирою була на презентації, навіть не підійшла. От люди дивні! Ну, та це нічого. Любимора Климівна, здається, до нас таки насправді добре ставиться.
А зараз звернуся до сторінок свого щоденника. Хіба ж даремно я його веду?
СТОРІНКИ ЩОДЕННИКА
10 березня
Давно не заглядала в цей зошит. Все ніколи або немає настрою. Багато виступів. Втомлююся. От і вчора мали виступ в Раві-Руській. Гарний виступ. Частина програми – Шевченківська. З Лайошем робили «Причинну». Виступали у «Просвіті», бо школа не має свого залу. З нами був Пача. Йому сподобалася картинка: йдемо ми, директор школи несе Лайошеву бандуру. А за нами – майже вся школа. Організували все добре. Ми задоволені, і вони, здається, також.
26 березня
П’ятиріччя кредитової спілки «Софія», голова – Надія Збожна. Це її стихія. Ми там трошки виступали. Потім був стіл. Але розсиджуватися нам не було коли: у нас ще був виступ у ДЕМША, в класі Марії Сороки, а найважливіше те, що ми мали співати її пісню «Подорожня трава». І співали, і непогано співали. А діти – то диво: вже вкотре переконуюсь, які вони безпосередні.
………………………………………………………………………………
18 квітня
Їдемо в село Корчин, що на Радехівщині. Дорога не така далека, як незручна. Але добралися. Виступ мали в школі. Та не стільки було школярів, як людей з села, особливо старших. Приймали нас гарно, і книжки добре пішли. Після концерту підійшли родичі і знайомі Івана Гонського, мого однокласника, Корчин – його село. А потім був стіл в шкільній їдальні, розмови зі старшими людьми, котрі, не дивлячись на свій солідний вік, співають у хорі і люблять час від часу щось організовувати. Цікаво те, що місцевий композитор і виконавець Василь Марцинюк подарував нам свою касету, де записана його пісня на мій вірш – «Цвіт Черемшини». Ну, так собі, може бути, якщо не зважати, що він щось там переставив, щось змінив. Та все ж приємно, що людині захотілося написати пісню саме на ті слова. Ще він написав «Жоржини» і «До побачення, літо», але того ми ще не чули.
Додому добиралися важко. З Червонограда до Львова в автобусі всю дорогу стояли. Вкрай потомлені, але задоволені.
5 травня
Я явно не здатна вести щоденник. І не тому, що нічого цікавого не відбувається. Просто я іноді забуваю за той щоденник, або ж проста елементарна лінь.
Повернувся Лайош з кобзарського з’їду. У нього багато вражень. Це добре. Відчуваю, що у Лайоша прибуло енергії. Їздив з Пачею. Пача також задоволений.
……………………………………………………………………………
7 червня
Все ніколи, а часом ліньки… 22 травня Лайошу виповнилося 45 років. Відзначили скромно, в своєму колі. Були мої хлопці. Вони до нього добре ставляться. Вже сорок п’ять… Чи щойно лиш сорок п’ять… Знаю лише одне: Лайош дуже порядний і принциповий. Та ще енергійний. Та ще вболіває за мої вірші. Єдине і найголовніше в нього: як видати мою наступну збірку. Проте він більше переживає, ніж я. Це таки доля мені його послала. Чи космос… Чи Бог… Лайош має схильність переоцінювати мою поезію, завищувати її значення. І це щиро. Сама часом дивуюся. Знаю одне: якщо я увійду в літературу, якщо мій слід не загубиться і мої твори, то мусить увійти і він, Лайош Молнар, бо без нього не було б і мене як поетеси.
За цей час було багато виступів, але найцікавішим був у поліграфічному технікумі. Тут у виробничих майстернях народилися дві мої збірки. Аудиторія була гідна: студенти і викладачі. Любо було виступати. Після виступу підходили до нас. Іноді розумієш, що все-таки ми з Лайошем робимо добру і потрібну справу.
Хочеться на село. Якась депресія. Сняться погані сни. Не хочеться думати про смерть, та часом думається, що залишу я свого Лайоша. Ну, та будемо надіятися, що це буде не дуже скоро. Краще я напишу рядки, що так і не прочитала Лайошу на його святі.