Ой, так-так.. Молоді ще про те й не думають, як воно інколи буває нелегко у подружньому житті. Нехай поки що не думають ні про що. Це їхнє свято, і нехай воно триває якнайдовше. А будні прийдуть самі: клич їх чи не клич – прийдуть неодмінно. Проблеми і клопоти. Їх ще нікому не вдалося обминути. А поки що… Весілля підходить до кінця. Це місто. То в селі бавляться до ранку. А тут… Треба здати зал, треба розвести гостей. Треба… Для молодих воно наступить трохи згодом. Нехай ще трошки посвяткують.
Третє весілля. І воно закінчується. Жаль, що у мене немає ще одної дитини. Жаль… Але старість не одуриш: підступає, клята, все ближче.
Роз’їжджаються гості. І п’яних наче й немає, і ніякої, слава Богу, бійки. Хтось каже: що це, мовляв, за весілля без п’яних і без бійки? А як на мене – то слава Богу, що так обійшлося. От і закінчилося, Сашуню, твоє дитинство. Чи ти помітив? Ні, не помітив. Ти все ще святкуєш. І правильно. Святкуй, дитино, доки будні не прийшли. А вони прийдуть, неодмінно прийдуть. Постукають у ваші двері: ось, мовляв, ми. Але, якщо у вас гарна родина буде, то й будні святом стануть. Аби вам так було. У прийми йдеш, мій сину. Будеш чужу жінку, свою тещу, матір’ю називати. Називай, дитино, бо вона виростила для тебе дружину. У неї теж за свою дитину серце болить. Аби тільки між вами все добре було. Аби Бог дав. Але чому ж у мене так крається серце? Наче дитина моя їде кудись за моря, за океани? Поряд же буде, близенько, ось тут… А-а, прийми!.. Це невесело. А що робити? Окрему квартиру для молодих нема змоги придбати, а з невісткою жити не можу і не хочу. І зовсім не тому, що я вийшла заміж за Лайоша. Ні, ні, я ніколи не планувала жити з невісткою. Нізащо. Навіть з найкращою. Досить з мене і того, що я десять років сама невісткувала. Для мене сліпої це дуже важко. Може це егоїстично, але я хочу, доки здужаю, хоч трохи пожити без невісток. Бо ми собі їх не вибираємо. Нам їх вибирають наші діти. А ми вже приймаємо, що нам вибрали. Чи подобається нам, чи ні, а мусимо приймати і любити, бо тепер і невістка має стати за рідну дитину. Так має бути. Дай же, Боже, щоб так і було. Іди, сину, в прийми. І згадуються народні пісні, що здавна співалися про приймаченьків.
Ховай, тещо, хліб і сало,
Бо йде приймачище.
Сашко ще того не знає. І пісень він таких не чув. А якщо й чув, то не звертав на них уваги. Ну, та що зарання гадати, жалю собі додавати? А може й все добре буде. А може теща зятеві пуховики під боки стелитиме. Тільки щось на те не виглядає. Принаймі до нас сваха під час весілля навіть не підійшла. Хоча б для годиться, чарку з нами випити чи словом перкинутися. Глухо. Та ми що? Переживемо, ясна річ. Тільки перед людьми якось ніяково, бо так все-таки не має бути. Ми ж не сварилися. Щоправда, і не знайомилися. Так… Звели нас і сказали, що ми – родина. До весілля сваха не доклалася. Ну, тут все зрозуміло: нема грошей – це не дивина. У нас їх також не було. Але ж могла б хоч якусь свою допомогу запропонувати. Знала ж, що ми сліпі. Але, якщо їй таке до голови не прийшло, то Бог з нею. І так обійшлося. Не будемо упереджено ставитися до нашої свахи. Сваха є – і треба її шанувати. Це тепер наша родина. Молодята щасливі – і це головне.
Отакими сумними розмірковуваннями закінчувалося для мене Сашкове весілля. Це нікуди не годилося. Хоч би весільну приспівку якусь хтось заспівав, як у нас в Білозірці казали, віват. Але вівати співати не було кому. Треба було повертатися до реалій: думати, як розвести гостей, як відправити молодих, як зібрати все, що зосталося з продуктів, бо ще ж приймати і приймати гостей.
Мій Сашко пішов до іншої родини. І мені здалося, що я в цьому житті вже виконала свою найголовнішу місію. Може й не дуже добре, але виконала. А тепер… І раптом стало забагато посуду, стали чомусь завеликі каструлі, і взагалі варити нічого не хотілося. Я розуміла, що є Лайош, однак мені так порожньо в цьому світі. Сашко більше, ніж інші діти, був зі мною. Треба через це перейти, адаптуватися. І тут мене не зрозуміє ніхто, навіть Лайош.
Приходить Сашко. В гості. Часом з Аліною, іноді сам… Як дивно мені усвідомити, що, посидівши трохи, наговорившись, мій син каже:
– Треба йти додому.
Все правильно: тепер у нього дім там, де Аліна. І так має бути. А материні переживання не мають ні ваги, ні сили, ні здорового глузду. Це тільки мої власні переживання, і нікого вони не повинні стосуватися. Про них ніхто не має знати. Все правильно, все так і має бути. Не для себе ж я його ростила. І було б навіть смішно, якби я того не розуміла. Але коли мій син іде до свого нового дому, мені хочеться йому сказати:
– Не зрікайся матері, сину.
Я розумію, що це прозвучало б смішно, тому нічого не кажу. От і настав той час, про котрий я колись казала в своїй найпершій радіопередачі. От і Сашко, мій наймолодший, відійшов від мене. І мала б я зараз залишитися сама. Але я тепер з Лайошем, і це полегшує мені життя. Ну, найперше те, що в мене є про кого турбуватися. Це також важить чимало. Та й відчуваю я і його турботу про мене, про мене якусь таку слабку і незахищену в цьому житті. Лайош перебрав на себе магазини, забезпечення всім, що потрібно для дому. Іноді відчуваємо нестачу поряд з нами «ока», але це вже проблеми, що від нас не залежать, і до них доведеться звикати. Іноді до нас забігає Пача. Він зайнятий, часу в нього не так уже й багато. Працює. Розвозить хліб. Встає серед ночі і їде на роботу. Це, звичайно, важко. Потім вдень мусить хоч трохи відіспатися. Та й дівчина є – на неї також час потрібен. Але все ж інколи забігає, часом щось допоможе. Ну що ж, життя… Часом з квасом, а порою з водою.
Чомусь не пишеться майже нічого путнього, хоча здавалося б зараз саме час для творчості. Але чомусь не пишеться. Ні, я не вичерпалась, відчуваю, що ні, але… Може це втома, а може… Може це й неправильно, але я без натхнення не пишу. Правда, якось одна письменниця сказала приблизно так:
– Яке там натхнення! Все це дурниці. Сідай і працюй.
Але це вона казала явно не про мене. Ну що ж, мабуть, влітку нам з Лайошем таки доведеться хоч трохи подумати про свій відпочинок. Це було б зовсім не зайве для нас обох. Але до літа ще так далеко. До літа ще треба дожити, ще треба перейти через зиму. Але, дасть Бог, доживемо. І тоді… А тоді побачимо.
«Дорогенькі наші Флори і Молнарі!
Дякуємо вам за листа й вірші. Щиро вітаємо Сашу з одруженням. Висилаємо вам рецензію найвизначнішого словацького україніста Миколи Неврлого на вашу книжку. Її копію додайте до заяви в члени СПУ.
Вірю, що й інші матеріали цього числа «Дуклі» вас зацікавлять (якщо буде кому вам їх прочитати). Великий резонанс має серед наших малят «Веселка» з репрородукцією вашої «Зимової казки».
Я приїхав на один день до Львова і дуже шкодую, що не міг зустрітися з вами. Щиро дякую за ваші прекрасні публікації, а для наступних – залишаю вам невеличку підмогу – 50 доларів, які вам передасть мій друг професор Михайло Чорнопиский. Щиро вітає вас Магда.
Микола Мушинка».
РІДНІ ГОЛОСИ З ПРЯШЕВА (МИКОЛА МУШИНКА ТА МИКОЛА НЕВРЛИЙ)
«Пряшів, 29.12.2002.
Дорога пані Тетяно, пане Лайошу і ваші сім’ї!
Щиро вітаємо вас з Новим роком, в якому бажаємо вам доброго здоров’я, свіжих сил та успіхів на сцені, літературній творчості і… Коханні.
До свого вітання я долучаю дві рецензії на ваші останні книжечки. Першу висилаю в «Літературну Україну» (разом з примірником вашої книжки), другу – в наш дитячий журнал «Веселка».
Одночасно висилаю вам рекомендацію в члени Спілки письменників України. Чому на ваші руки, а не безпосередньо у секретаріат Спілки? На мою думку, у вас порядок такий, як і в інших країнах, а саме: ви повинні написати заяву, долучивши до неї ксерокопії обкладинок книжок (або цілі книжки) та мою рекомендацію. Все це віддайте голові львівської організації СПУ (здається, ним є пан Різник). Він би мав дати свою рекомендацію або резолюцію і надіслати все це у Київ. Одним словом, у Львові вам скажуть, як поступати за статутом спілки, якого в мене нема. Здається, потрібні будуть ще рекомендації двох членів СПУ, які вам не важко буде роздобути серед своїх прихильників. Моя рекомендація є лише імпульсом для розпочаття процесу вашого прийняття у члени СПУ. Я вірю, що вона дасть позитивні результати. Ви цього заслуговуєте вповні!
З привітом М.Мушинка і Магда».
«Пряшів, 29.12.2002.
Секретаріат Спілки письменників України
Рекомендація в члени Спілки письменників України Тетяни Фролової
Тетяну Фролову зі Львова (1941 р.н.) я знаю від 1996 року, коли вона опублікувала першу свою поетичну збірку («Виклик долі»). З того часу вона видала 9 дальших книжок: збірки поезії «Повінь», «Солоспів», «Зачерпніть води в долоні», «У вітру на крилі»; спогади «Стежка від воріт», «Слід Сінгалевича», «Під каштанами»; дитячі казочки «Казка за казкою» та «Зимова казка». Кожну з них я прочитав дуже уважно. Деякі прорецензував у пресі, до інших написав передмову або післямову, а її спогади «Стежка від воріт» видав у своєму пряшівському видавництві «Карпати».
Ці публікації я вважаю унікальними в сучасній українській літературі:
- Їх авторка – від першого року життя – сліпа. Вірші почала писати в юності шрифтом Брайля для себе й вузького кола своїх незрячих друзів. Широкій громадськості представила їх лише сім років тому, будучи вже матір’ю трьох дорослих синів (яких виховувала сама) та бабусею.
- Вірші Тетяни Фролової відповідають найсуворішим вимогам критики. Вони неймовірно сучасні, призначені найширшим колам читачів, людям усіх генерацій – від дошкільнят до пенсіонерів. Любов до України та вболівання за її долю – основна тема її громадської лірики. Її спогади надзвичайно щирі. Вони заводять читача у малознаний світ сліпої людини. Авторка бачить світ навколо себе набагато інтенсивніше, ніж зрячі люди, і свої емоції вміє сугестивно переносити на читача. В казках вона майстерно використовує досвід з педагогічної практики (вона – вчителька у школі для сліпих) та з виховання власних дітей і внуків.
«Дукля, №1, 2003,
ПОЕЗІЯ – РОЗРАДА ОДИНОКА
Ці давно відомі слова можуть бути епіграфом не тільки до найновішої, вже десятої, збірки Тетяни Фролової «У вітру на крилі» (Львів 2002, с.115), але, мабуть, і до всієї її вистражденої поезії. Свою коротку передмову вона розпочинає болючими словами: «Моя доля – підступна і лукава. З раннього дитинства вона позбавила мене зору…». Дальше з її слів довідуємось, що вона народилася «у найкращому в світі селі – в Білозірці» на Тернопільщині, що її чоловік Лайош Молнар, угорець за національністю, став українським кобзарем-бандуристом і несе людям українську пісню. Йому поетеса присвятила в цій збірці щирого вірша.
Заголовок першого вірша «Те, що болить, у слово переллю» – заспів до збірки. Поетеса просить вітра взяти її на крило, щоб разом із ним помандрувати до її рідного села, де вона «колись там залишила слід своїх маленьких босих ноженят», та де мати її «батька все очікує з війни», а сама вона хоче зачерпнути сил з батькової могили. Щирі й безпосередні ліричні вірші поетеси присвячені рідній землі, її розкішній природі, батькам, вчителям і подругам, рідному народові й Україні, до якої її змалку приворожила мати:
Казала мама: «Це – Вкраїна, доню!»
І я, хоч зовсім ще була мала,
Подякувала Господу і долі,
Що зроду українкою була.
Високою національною свідомістю насичена вся її поезія. В кожному слові відчувається, що авторка – галичанка, свідома західнячка, від якої не вадило б повчитися патріотизму не одній східнячці. «Балада про дзвін», що його глибинне гудіння здалеку чути, та що «колись його таємно / Сховали люди від неситих рук», закінчується радісним акордом:
І б’ється серце дзвонові у груди…
– Я тут! – не чують, хоч і не кричи.
Та Він на чатах, день і ніч вартує:
– Пильнуй! І Україну стережи!
Особливо треба підкреслити чуттєво, але й ідейно насичені кінцівки віршів незрячої поетеси, яка не раз краще бачить, ніж зрячі. Згадуючи в нехитрому віршику «Колиска» своє дитинство, ті дні, коли мати її колисала в колисці, поетеса зізнається –
Винна в тім, що я віршую,
Та колисочка моя.
А у вірші «Гафійка» згадує сільську красуню, в якої батьків не було. Вона, будучи партизанкою, віддала життя своє за рідну Україну. Наприкінці поетеса признається:
Я Гафійку зовсім не знала,
Бо була занадто ще мала,
Тільки плакала і шкодувала,
Що Гафійкою я не була.
Навіть за законами античної поетики можна оцінювати її arsis i thesis у невинному віршику «Бездомне кошеня», яке прибилося колись до неї. Вона його взяла у хату й напоїла молочком. Згадала при цьому слова мамусі рідної:
У спадок я тобі лишаю скарб єдиний
І знаю, що його успадкувала ти:
Нев’янучу любов до кожної билини
І крихітку тепла й людської доброти.
Ну, як при цьому не згадати колишнього чекіста Д.Фальківського, який прозрівши, висловив сповідь власного розуміння поезії:
А з мене досить вміти вкласти в кому
Хоч би одну краплиночку тепла.
Про якесь наслідування або навіть запозичення мотиву тут не йдеться. В обидвох випадках – це традиційна селянська етика, джерело якої в незіпсованому хворобливою цивілізацією людському серці, що його Сковорода вважав коренем добра і щастя. З цього погляду вірші щирої поетеси вельми сугестивні. В одному з них (с. 13-14) оповідається про бабусю, яка «вишивала словами спогади», а єдиний син її десь у Канаді… Вона про нього боїться й згадувати, бо ж ще «посіпаки не поснули, ще ходять крадькома вночі…» А що таке Сибір, вона добре знає… У фіналі цього зворушуючого вірша поетеса каже, що бабусі
… вже давно немає,
Сумна хатина дожива,
І десь у світі не вгасає
Її молитва і слова.
З глибоким розумінням дитячої душі написаний її цикл «До дитячого серця» (Про хлопчика Олега, про Сашка, про хлопчика Юрка і котика Мурка та ін.). Явний вплив – і то вельми корисний – гуморесок С.Руданського відчувається у циклі «Бувальщини та всякі дурниці». Але це не дурниці, кожний може в цьому переконатися.
Для наших читачів особливу привабу матимуть «Посвяти» талановитої поетеси. З них перша – нашому єдиному й непоборному академіку Миколі Мушинці (с. 46). Портрет його безпрецедентний!
Без теми говорили і по темі.
Я відчиняла прискринки душі.
Вусатий і статечний академік
Сидів у мене в хаті, як в коші.
Козацькі вуса, наче літ омана,
Та він, здається, про літа й забув…
Зійшов би він за пана отамана,
Якби він академіком не був.
Але доля розпорядилась на користь академіка, який гідно продовжує всеукраїнські традиції Мацинського. Присвячений йому в цій збірці вірш є свідоцтвом живих зв’язків пряшівських українців зі своїми братами в Україні. Хай вони й далі міцніють!
Микола Неврлий».