Це співає мій «Струмочок». І не десь там співає, а в мене під дверима, а потім в хаті. Так і прийшли з щедрівкою мої дорогі ансамблістки. Майже у повному складі прийшли привітати мене з днем Тетяни та й поколядувати. Шкода, що Світлана Пашкіна не прийшла – у неї Максимко захворів. В «Струмочку» тепер нова керівничка – Ірина. І вона прийшла, хоча мене майже не знає. Молодець, що прийшла, очевидно, колективістка.

В хаті відразу стало гамірно, весело. Сьогодні мій день, а ще новосілля. І дівчата влаштували справжнє свято. Ми любимо гостей. Особливо, коли вони такі бажані. Більше співано, ніж випито. Лайош навіть баян взяв, хоча він дуже рідко бере його до рук. І даремно. Кожен інструмент має свою вартість, якщо ним добре володіти. А баян в Лайошевих руках, здається, сам співає, аж словами промовляє. Та Лайош його не любить. Він вірний своїй бандурі. Ну, хіба ще кобза чи ліра, а ще піаніно.

Тешуть теслі з срібла сані,

Спить слов’янськеє дитя…

«Хто там по дорозі

Йде до Вимфлеєму?

Що це за невіста

Пречудна при єму?

Це Марія-Діва,

Йосип коло неї,

Йдуть шукати місця

У рідні своєї».

Коляди… Співано їх сьогодні в нашій хаті чимало. А кажуть, де співається коляда, то й дім обминає біда. Хай же так буде.

Та от перейшли і до звичайних житейських пісень: і сумних, і веселих. Тут у «Струмочка» репертуар невичерпний. І про любов, і про зраду, і про… Свиню. Так, так, про свиню. А ви хіба не знаєте цієї пісні? Ніколи не чули? Ну!..

Матвію, не бий так свиней,

Бо свині є кращі людей.

Свиня неписьменна була

І в школі не вчилась вона.

Свиня, відколи ся вродила,

Свиня ще горілки не пила,

Пацюк на суді не стояв

І на рідних грошей не крав.

Свиня діточок виведе,

Усіх їх докупи зведе.

На світі жінки є такі,

Що діти лишають свої.

На світі усякий є люд:

Наліво й направо крадут,

Брат брата готовий убить.

Свиня це не зможе зробить.

Ото ж ти, Матвію, вважай,

Даремно свиней не карай.

На світі свиня не одна

Ще краща, як та людина.

Гамір, сміх… А у мене подекуди сльози, бо я вже пішла з ансамблю. Хоча душею я зі своїм «Струмочком». Так і хочеться сказати:

– Дівчатка, я з вами!

Та я нічого не кажу. Я слухаю і співаю, а часом крадькома витираю сльози, добрі сльози радості і смутку, викликані піснею. Сльози за «Струмочком», за молодістю, за коханням… Гай-гай!..

– А пам’ятаєш?..

– А пам’ятаєш?..

Які дівчата

Є у Львові!

Які красуні,

Чорт забирай!

І чорт узяв би їх

Із задоволенням –

І з свого пекла,

І з свого пекла

Зробив би рай.

Це вже ми з Лайошем влилися своїм дуетом у цей пісенний вир. Пісня весела, жартівлива. Її ми перейняли в ансамблю «Криниці любові». Є такий вчительський ансамбль у Львові. Ту пісню написала керівник ансамблю вчителька Валентина Маркітан. Ми її іноді співаємо. Ні, не на концертах, а за столом, у колі друзів.

Та все колись закінчується. Будні тягнуться довго, а свята минають швидко. От і моє свято закінчується. Мої друзі збираються додому. Ось вони вже одягнулися.

– Чекайте, – подала голос керівниця, – ми з колядою прийшли – з колядою і з хати маємо вийти.

А дівчатам тільки того й треба. Їх двічі не просити. І залунало на увесь будинок – аж відлуння відбилося від тісних стін:

Бог предвічний

Народився!

Прийшов днесь

Із небес,

Щоб спасти

Люд свій весь, –

І утішився.

Як же добре, що є на світі свята, коляда і пісня. Як же добре, що є на світі ансамбль «Струмочок». Аби тільки не гасла моя зоря. Нехай ще посвітить і мені, і моїм рідним, і всім добрим людям.

 

БАБУСИНА СКРИНЯ

– Вітаю, вітаю! З новою книжкою. «Бабусина скриня»?

– Так. Казки.

– І де ти їх береш?

– Не знаю. Самі беруться.

Це товаришка моя, Оля Николин. Зустрічатися нам ніколи, то ми зависаємо іноді на телефоні. Особливо, коли нікого вдома нема. Недаремно напарниця по блокіратору сердиться. Ще б не сердитися! І я сердилася б, якби мені отак… І коли вже нам телефон поміняють, щоб нас роз’єднати? Отоді вже…

– А тобі не здається, що час вже поміняти художника? Ну, щоб не було застою. Я не знаю, але мені здається, що час від часу це треба робити.

– Цілком слушно. Але ти знаєш, як нам, сліпим, важко вибирати художників. Між іншим, він багатьом до смаку. Але я маю одну задумку для наступної книжки.

– Це буде поезія?

– Ні. Це будуть казки.

– Знову казки?

– Так, це будуть мої найкращі казки. Ти ж знаєш, я свої вірші, свою прозу та й казки не однаково люблю: одні мені подобаються більше, другі менше, а треті зовсім не подобаються.

– Цікаво. І що ти з ними робиш, з тими, що не подобаються? Викидаєш?

– Я б викинула, але Лайош не дає. Каже, що йому подобається і що такий твір також знайде свого читача.

– І знаходить?

– Уяви собі. Я сама потім дивуюся.

– «Моя зоря»: це книжка-хроніка?

– Ні… Цебто… Я не знаю. Книжка собі та й годі. Нехай вже критики потім класифікують. Тільки їм, здається, до мене діла нема.

– Іди в Спілку письменників – то й буде діло.

– Сумніваюсь. Там є маститі. Що я? Але ти не думай, що я дуже баную за літературними критиками. Мені вже вчитися пізно. Як пишу – так пишу. Якби колись… А тепер що?

– І все-таки. В Спілці ти б мала більше ваги.

– Дякую, не треба. Ваги в мене і так, слава Богу…

Сміємося обидві.

– Поки що ми тішимося «Бабусиною скринею».

Ми розбігаємося, тобто кладемо слухавки. Намугикуючи щось, іду на кухню, бо від телефонних розмов обід чомусь не вариться. А в серці щемко і лоскітно. І я знаю чому. Нова книжка…

Може й не цікаво це, а може й нормально, але живу я тепер, здається, від книжки до книжки. І кожна нова книжка – це свято, бо до того звикнути не можна, скільки б їх не було. Та й не треба звикати. А навіщо? Святкуємо собі. Кому від тих свят шкода? Аж дивуюся часом: тільки 9 років тому, першого квітня 1996 року, вийшла моя найперша поетична збірка «Виклик долі». Невже тільки 9 років? Про таку дату в моєму солідному віці і сказати комусь сором: 9 років моєї літературної діяльності, коли мені вже 64… Але хіба справа лише в роках? І не в кількості виданих книжок, звичайно. А в чому ж тоді? Головне, мабуть, коли почуваєш, що все гаразд в твоїй душі, що ти не купився і не продався ні за кар’єру, ні за гроші. Але такі слова кажуть всі, і навіть ті, що і справді купуються і продаються… Тьху! Ото вже розвела, що й дурень не второпає, не те, що мудрий… До чого це я веду? Та так, ні до чого. Розмірковую собі. Тільки от до чого тут «Бабусина скриня» – моя нова книжка казок? Не знаю. Так… А казок у мене вже досить назбиралося. Це, мабуть, єдине, що ми можемо видавати без спонсорів. Друкують нам під чесне слово, аж нам самим не віриться. А потім Лайош докладає максимум зусиль, щоб ті книжки реалізувати. Допомагають наші шанувальники. Безкорисно допомагають. Повертаємо борг за книжку, транспортні затрати, а вже потім потихеньку продаємо решту книжок, як у нас ведеться, після наших виступів – оце і є авторський гонорар. Отака мудра математика, придумана Лайошем, і секретів тут ніяких немає. А от з поезією так не вдасться. Поетичні збірки так легко не реалізуєш. Для видання поезії потрібні кошти. А коли коштів нема, то, відчуваю, ще довго лежатиме «Сік дикої груші» – моя нова збірка поезій. Що ж, може й вона колись долежиться. А зараз трохи про «Бабусину скриню».

Майже всі казки, що увійшли в цю книжку, написані давно. Тільки казка «Господар, собака, а потім ще кіт» написана недавно. Хотіли ще взяти казку «Штукар і Правоногий», навіть малюнки вже були, але потім зрозуміли, що тоді книжка вийде надто велика, а це означає, що вона буде дорожча. А хто ж її тоді купить?

– Доведеться, Тетянко, поки що відкласти «Штукаря і Правоногого», – це Лайош.

– А малюнки?

– Почекають малюнки до іншого разу.

– Шкода…

– Тетянко, не шкодуй. Отоді буде шкода, коли книжка не буде продаватися. Це ж не остання книжка казок. Ще будуть книжки. «Бабусина скриня» і так вийшла досить велика. Вона ж в іншому форматі.

І «Штукар і Правоногий» мусили лягти у папку до кращих часів.

Малював Василенький. Одні хвалили, другі ганили, а нам з Лайошем важко в тому розібратися, бо малюнки все-таки треба бачити. А казки… Казки – як казки. У мене є й кращі. Але й ті мають право на життя. Пригадую, колись Клавдія Іванівна любила казку «Люди і квіти».

– Це твоя найкраща казка, – казала вона.

– Чому? – здивувалася я, бо зовсім так не вважала.

– Не знаю. Чомусь так, – сказала трохи розгублено моя вчителька. І я не знала. Але у мене були казки й кращі – це я знала напевно.

А моєму Лайошу, скажімо, подобається казка «Зоряний пастушок».

«Три бажання» – це одна з моїх найперших казок. Залежалася чомусь. Казки – як казки, книжка – як книжка. Вийшла – і ми раділи, випили навіть трохи за неї, аби щасливо йшла вона у світ. І, як ритуал: першу книжку даруємо Сашкові, а другу він купує, бо в нього легка рука. Це все перевірено. Тільки жаль, що світ наших казок обмежувався Львівською та Тернопільською областями. Хіба ще в санаторіях якась продасться. Нема реалізаторів. Лайош розвозить самотужки по школах, де ми виступали, надіючись на добрих людей, що допоможуть розповсюдити. І такі люди, слава Богу, знаходяться. Вони – наша опора. Бо що без них ми робили б зі своїми казками? Ми просто не змогли б їх видавати.

– Ой, Тетянко, все важче реалізовувати книжки. Ми вже закидали ними Львівську область. А що робити? Далеко не поїдеш – не окупляться транспортні затрати.

– Тоді нема сенсу видавати.

– Сенс би був, якби був спонсор. Нехай би продавалися собі поступово після наших виступів. А так… Нам треба кошти вже, негайно, щоб розрахуватися з друкарнею. Добре й так, що нам вірять і друкують.

– Нічим я, Лойошку, тобі не допоможу і нічого тобі не пораджу. Я тільки писати вмію, ти знаєш. Я знаю тільки те, що жодної книжки не реалізувала б.

– Могла б і не казати. Це я знаю. З твоїми комплексами…

– Тут вже нічого не вдієш. Така я вже є. Мене не зміниш.

– І Сашко весь в тебе. Те йому незручно, це йому ніяково. От якби мені хоч півока! Та я б…

– Нема, Лойошку. Ні півока, ні навіть четвертинки. Мусиш вже якось так давати собі раду.

Сміємося обоє.

– Та мушу… Знаю, що мушу.

– Треба ще, Лойошку, послати в Словаччину нашому академіку Мушинці. Там теж є наші друзі і читачі.

– Обов’язково пошлемо, я не забув.

– А признайся, Лойошку, чесно. Тобі не стає кепсько, коли я затіваю нову казку чи нову книжку? Це ж все на твою бідну голову.

– Ні, кепсько мені від того не буває, ти знаєш. Я завжди з того тільки радію. А ще думаю: яка ти в мене талановита.

Я сміюся.

– Я вже тобі казала: коли ти часто будеш мені повторювати, що я талановита, то є така небезпека, що я й справді можу в таке повірити. Бо журналістам я не вірю. Нехай кажуть хоч скільки.

– А Миколі Мушинці ти віриш?

– О, пан Микола! Він просто хоче мене підтримати. Він хоче, щоб я повірила в себе.

– І ти повірила?

– Якщо чесно, то не дуже.

– Чого ж так?

– Бо я сьогодні не знаю, що я напишу завтра.

– Пані поетесо, який у вас бізнес-план?

– Ой, Лойошку, не приплітай того паскудного слова до поезії.

– Я б не сказав, що це слово таке вже паскудне.

– Не знаю. Я його не визнаю.

– І даремно. Якби не мій бізнес-план, то ми б не видали твоїх казок. Треба, пані поетесо, бути сучасною. Що ж ви?

– Може й так. Але я від бізнесу така далека, як від космосу. Може тому, що я вже така стара. А може це й добре, що стара. Бо хто знає, що б я робила, якби була молодша.

– Пішла б у бізнес і писала б казки… Ну, скажімо, про податкову інспекцію.

– Оце вже вибач. Про таке я б не писала.

– А чому? Дуже навіть цікаво. Ну, скажімо… Один злий чарівник не хотів чесно сплачувати податки. А далі вже розвивай сюжет.

– Перестань.

– Ну, як хочеш. А я б написав.

– То й напиши.

– Ну, я ж казок не пишу.

– То напиши музику. Ну, скажімо, вальс податківців. Або: бізнесова полька.

Наші підштрикування обірвав телефонний дзвінок. Телефонували Лайошу, з якоїсь школи. І я знала: в цю хвилину або зривається, або назріває якийсь концерт.

Отак і живемо. І, мушу визнати, живемо не погано, а головне – цікаво. Як хто – то й позаздрив би такому життю.  Мені інколи здається, що я сама собі починаю заздрити. От тільки часу обмаль. А грошей… Їх ніколи не буває достатньо, бо у нас великі витрати. На що ми тратимо свої гроші? На прожиток, це зрозуміло, на покращення свого добробуту. Ще треба щось виділити, щоб заплатити друкарці, а ще на утримання машини. А ще… Треба палітурувати брайлівські книжки, що зараз вряди-годи ще видаються, але так жахливо скріплені, що майже відразу розсипаються. От ми і намагаємося продовжити їм життя, бо розуміємо, що хто знає, коли ті книжки ще перевидадуть. Слава Богу, знайшовся один старший чоловік, котрий робить це майстерно. Та все це, звичайно, коштує. Але, якщо до тих книжок, що написані крапками, нікому нема діла, то мусимо ми. Не для того, щоб нас хвалили, а для того, щоб довше жили книжки, написані крапками, бо ніщо, ні магнітофони, ні комп’ютери не зможуть замінити книжку, котру самостійно зможе прочитати незряча людина, якщо вона, ясна річ, володіє крапковим шрифтом.

А «Бабусина скриня»? Що ж, нехай ніколи не буде вона порожня. Нехай завжди в ній буде повно казок. А в тих казок нехай будуть маленькі і дорослі читачі. Цього ж таки дня в санаторії «Немирів» після нашого виступу продалася ще одна книжка «Бабусина скриня».

– Тетянко, пішла! – тихенько радіє мій Лайош.

– Щасливої їй дороги, – озиваюся я. І ми обоє посміхаємося, неначе знаємо якусь таємницю. А таки знаємо: будуть ще книжки – і казки, і поезія, і проза. Аби тільки сили і здоров’я. Аби тільки Бог не залишив нас на розпутті. Аби тільки…