Лайош неодмінно хотів, щоб була презентація «Виклику долі». А я не знала, що воно таке, ота презентація, і не уявляла собі, як вона повинна проходити. Я не хотіла зайвого галасу і страшенно боялася, що нам щось не вдасться. Та й матеріальні затрати…
– Тетянко, це твоє свято, і я хочу, щоб воно відбулося.
– Лойошку, я не знаю, як це буде, це стільки клопоту.
– Головне – ти не хвилюйся. Все буде добре. Запросимо когось з радіо, телебачення, пресу.
– Ні в якому разі, – запротестувала я.
– Тетянко, треба, щоб люди знали.
– Це маленька збірочка. Хіба можна із-за неї здіймати стільки галасу?
– Це не галас, а інформація. Цінність книжки не вимірюється кількістю її сторінок. А ще я хочу, щоб ти була щаслива.
Я зрозуміла, що Лайош від свого не відступиться. І що ж мені було робити? Погодилася. Лише домовилися, що телебачення таки не буде. Хвилювалася – то не те слово. Я просто таки панічно боялася тієї презентації.
То були Зелені свята. Сцена була заклечана зеленню і прибрана вишиттям. То вже дівчата мої разом з клубними працівниками постаралися. Вести презентацію мав мій Сашко. Він ще ніколи так багато прилюдно не говорив і дуже хвилювався, та мусив, бо більше було нікому. Сашко – це був найкращий варіант. Це надавало презентації такий собі теплий родинний характер і знімало зайвий офіціоз.
Починалося все з музики – так хотів Лайош. Та й я не заперечувала. Найкращий скрипаль з оркестру оперного театру Габор Олмаші погодився взяти участь у презентації. І піаністку десь Лайош знайшов. Прекрасну піаністку. В парі із скрипалем вони мали супроводжувати свято. Ольга Самусенко вміла читати ноти, як звичайну книжку, тільки з більшим розумінням. Окрім того, що вона прекрасно грала, мала красиві граційні рухи, а її руки, наче крила птаха, злітали над клавішами і опускалися красиво і легко, даруючи слухачам світ музики.
Звучала мелодія Глюка. Люди ще не зрозуміли, що саме таким є початок презентації, бо це був незвичайний початок – початок свята поезії і музики. Зал був повнісінький – і це хвилювало найбільше, бо люди чомусь останнім часом не дуже йшли на концерти. А тут прийшли. Я відчувала їх, своїх друзів і доброзичливців і від того ще більше хвилювалася. Я вийшла під ту музику на сцену і сказала:
– Я зберу своїх друзів за святковим столом і подарую їм свої вірші, свої пісні і свою усмішку. Бо якби не було їх, моїх друзів, то не було б ні моїх віршів, ні моїх пісень, ні моєї усмішки.
Сказала – і залишилася вже стояти на сцені до кінця свята. Я не сиділа, я стояла. І мені здавалося, що так я шанувала тих, хто сидів у залі. Лунали теплі і щирі слова, лунали оплески і музика. Це було свято, і я не вірила, що це свято моє. Я стояла, сповнена великого, майже побожного хвилювання і вдячності до всіх тих людей, що вклали свої кошти в таку дорогу мені книжечку, і до Лайоша, бо це була його заслуга, бо це свято створив мені він, мій Лайош, найбільший шанувальник моєї поезії. Я була щаслива і думала собі:
«Боже, дякую Тобі, що я не померла тоді, коли була так важко хвора, що я дожила до цього дня. І якщо в моєму житті не вийде більше ні одної книжки, то однак я щаслива, що маю це свято».
Ні, це не було марнославство. Це було щось високе і неземне, це була якась незнана досі любов до всього білого світу, до тих людей, що сиділи в цьому залі, до тих дітей, що читали зі сцени мої вірші, до того хлопчика з єврейської родини, котрого я не знала, а він вивчив «Яблуко» і зараз декламує його зі сцени. Як він сюди потрапив, цей маленький хлопчик? Що зачепило його дитячу душу і змусило вивчити цей вірш? Того я не знала. Були незнайомі люди, що якимсь чином придбали мою книжечку, був мій колишній директор Петро Олексійович, були діти з школи сліпих, був мій «Струмочок». Невже ця маленька книжечка могла так схвилювати стількох людей? Змогла. І я відчула, що напишу ще багато віршів, кращих, досконаліших, неодмінно напишу, якщо вони потрібні людям. Співалися пісні на мої слова, музику до яких написав Лайош. І ми удвох співали під бандуру, і пісня лилася в зал, в переповнені людські серця. Свято проходило на одному диханні. Сашко добре справлявся із своїм завданням. Були квіти. Багато квітів. Так багато їх у мене ще ніколи не було. Були подарунки і теплі вітання.
Далі свято продовжувалося вже за столом. До того столу якась незнайома мені жінка, що мала мою книжечку, спекла сирник. Це було якесь дивовижне людське єднання. Я була вражена, здивована, піднесена. Застілля було гучне і хмільне, з піснями і жартами, з побажаннями і сльозами. На цьому святі вперше з нами був журналіст Олександр Пестов.
Ми поверталися додому. Я несла оберемок квітів, і, певно, всі дивилися на мене і думали собі: «Що це за свято у цієї немолодої жінки? І хто це їй надарував стільки квітів?».
А може й ніхто не дивився і нічого не думав. Може… Та я знала, що сьогодні мені належав цілий світ. А Лайош ішов собі, усміхнений і тихий, ніби і не він спричинився до того свята, наче і не він причетний до моєї книжки.