Моя зоря спогади

Ми поверталися до Львова. Автобус зупинився біля хати, де колись народився і ріс Юрій Данилів. Зараз хата пустувала. Ми всі, а було нас десь до 20-ти осіб, вийшли з автобуса і заколядували. Це було щось особливе, якесь піднесене і урочисте єднання людських душ. Для такої миті варта було жити.

Потім Микола Мушинка напише рецензію на книжечку „Слід Сінгалевича”, і ту рецензію надрукує журнал „Дзвін”.  У 2000-му році вийшла поетична збірка „Зачерпніть води в долоні”. Ця книжечка характерна тим, що тут я вперше розгорнула великі поетичні полотна. А що з того вийшло, судити моїм читачам. Правда, на обкладинці дата – 1999-й рік. Її просто ніхто не міняв. Книжка лежала в друкарні, чекаючи коштів, а ми їх дозбирували. Але книжка вийшла – і це була для нас радісна подія. Це був добрий для нас рік. Цього року вийшла нотна збірка Лайоша Молнара „Співаю серцем”. До неї увійшли пісні та інструментальні твори, тут було 18 вокальних творів, написаних Лайошем  на мої вірші.

Кожній книжці ми раділи, як бажаній дитині, і добрим словом вдячності згадували наших спонсорів, що в той чи інший спосіб долучилися до видання наших книжок.

Моя творчість ніби поділялася на три галузки: поезію, прозу і казки. Ті казки вихлюпнулись книжкою „Казка за казкою”, що вмістила п’ять об’ємних казок. Оформила книжку Ірина Гев, котра цим ніколи не займалася. Вона не професійна художниця, малювала так, як підказувала їй її фантазія. Робила це безкоштовно і щиро, і ми були їй  за те вдячні. Мабуть тому, як на мене, книжка вийшла доброю.

Світ казки – це світ особливий. Він живе в мені з самого дитинства. А почався він з казок, котрі читав мені старший брат Григорій. В казках неодмінно перемагало добро – і це було прекрасно. Малій мені вірилося, що так буде і в житті. Як жаль, що в житті так буває не завжди. Але казка залишилася зі мною. В своїй казці я живу, вона рятує мене від всяких життєвих прикрощів. Тому мої казки сприймають не тільки діти, а й дорослі.

Коли я слухаю „Вечірню колисанку”, то вражає те, що інколи ті казки, до яких дослухаються наші діти, бувають, делікатно кажучи, недолугі і безглузді, аж робиться страшно. Перекладна казка – це добре. І переклади іноді трапляються непогані. Але мені здається, що найменшим слухачам „Колисанки” не завжди зрозуміло, чому у персонажів такі дивні, а часом і важкі для запам’ятовування імена.

Чи тому я пишу казки? Ні, не тільки тому. Я просто не можу їх не писати. А вже про те, щоб ті казки йшли у світ, дбає мій чоловік Лайош. Його зусиллями вийшли книжечки казок: „Казка за казкою”, „Зимова казка”, „Ходімо зі мною у казку”, „Казки з моря”, „По землі ходила казка”, а ще напівказкові оповідання  „Коли ти навчився читати”.  Про „Крижану дівчинку” вже не кажу, бо вона спершу вийшла окремо, а потім увійшла в книжечку „По землі ходила казка”.

Якась кількість казок ще лежить, чекаючи коштів для їх видання.

З легкої руки Миколи Мушинки я стала писати прозу, не полишаючи і поезію. Проза мене захопила. Мріялося написати трилогію „Поклонюся землі”.

„Кланяюся тобі, моя земле, що народила ти єси дідів-прадідів моїх, батьків моїх, що народила й виколисала на своїх пахучих вітрах мене грішну.

Кланяюсь і Вам, любі мої односельці, що з діда-прадіда плекаєте її, землю нашу, що не міняєте її на чужі ласі шматки. Кланяюсь світлій пам’яті батьків моїх, що навчили мене цінувати шматок заробленого хліба, що навчили мене жити чесно і просто”.

„Стежка від воріт” – це була перша частина тієї трилогії. А другою частиною стала книжка „Під каштанами” – про мої шкільні роки, про мій клас, про те, як ми вчилися, як пустували, як доходили до розуму.

„…Я хочу згадати школу, такою, якою вона була колись, в мої далекі шкільні роки. Прощайте, мої сивини, я повертаюся у своє дитинство, у свою юність, у своє кохання, – словом, у свій інтернат, під рідні каштани, що сумували і тішилися зі мною.

Агов, роки мої далекі, озвіться до мене шкільним дзвінком … О, чуєте? Дзвенить… Шкільний дзвінок … Перший чи останній ?..  Мабуть, перший. Бо хочу все пережити знову, – все, до дрібнички, до сльозинки, до болю, до щему, до радості. Ходімо зі мною. Чуєте? Дзвінок…”

„Під каштанами”. Ця книжечка вийшла до 150-річчя моєї школи, що розташована у місті Львові по вул.І.Франка. Тут відбулася її презентація у присутності моїх вчителів та учнів школи. Вчителі були колишні, а учні – теперішні. Презентація пройшла зі сльозами і піснями – це був спогад про мої шкільні роки.

Третя частина трилогії „В той широкий світ” поки що чекає своїх коштів. Вийде, мабуть, не скоро, але ми віримо, що вона колись-таки вийде.

При підтримці Тернопільської обласної держадміністрації та при сприянні мого односельця Якубишина Богдана Кузьмовича вийшла моя поетична збірка „У вітру на крилі” (2000-й рік). Сюди увійшли поезії про Тернопілля, Лановеччину, моє село. Вірші дещо ностальгічні, але, вважаю, не позбавлені громадянської тематики.

Видати міні-книжечку ліричних віршів – це був задум Лайоша. Я до того поставилася якось не дуже схвально: зменшений шрифт, сама тільки лірика… Але зрештою Лайош мене таки переконав. Ліричних віршів у мене було достатньо. З тим проблем не було. Проблеми почалися, коли книжка готувалася до друку. Тут завжди виникають проблеми: вичитування (з секретаркою, звичайно), кожен рядок, кожен розділовий знак. А потім раптом при зменшенні шрифту на комп’ютері чомусь зникли всі риски. Ми з моєю секретаркою напереживалися страшенно. Але потім все стало на свої місця і в 2003 році вийшла міні-книжечка „Любові не зречусь”. Вона подобається читачам – і молодим, і старшим. Ми з Лайошем теж любимо її.

Щодо назви поетичної збірки „Зачароване коло”, то мені довелося витримати чимало суперечок. Дехто з моїх друзів ніяк не міг погодитися з тією назвою і вбачав у тому щось химерне. Я завжди довго виношую назви своїх книжок, але коли та назва вкладеться, коли вже я з тією назвою зживуся, то потім мене важко відмовити. Так було із „Зачарованим колом”.

Зате назва „Щоб не згасла свічка”  прийшла якось відразу і захопила мою уяву. І книжка вийшла. Поки що це остання поетична збірка, що побачила світ. Микола Мушинка у телефонній розмові назвав цю збірку найкращою з моїх поетичних збірок. А втім, судити читачам. В цю збірку увійшло кілька поетичних полотен, особливо новим для мене за тематикою є „І плаче камінь”.  Світ поезії – це особливий світ. Поезія ввібрала і смуток, і біль, і радість, і залюбленість в людей та в природу, і ще багато чого. Те знають не лише поети, а й шанувальники поезії. На даний час вийшли у світ вісім моїх поетичних збірок. Я щаслива, що мої читачі їх сприйняли. А що буде далі? Поживемо – то й побачимо.

До моєї „маленької” прози належить збірка новел  „Тернова доля”. Я чомусь дуже хотіла, аби ця книжка потрапила до моїх читачів. Я була згідна на що-завгодно: і на газетний папір, і на не дуже якісну поліграфію. Аби тільки вона вийшла. Але мій Лайош не любить робити щось на „аби”. Він зробив все, що було в наших силах. І книжечка вийшла, така, як є. Те, що вона дорога мені, зрозуміло і без слів. М.Мушинка відгукнувся на цю книжечку своєю рецензією у журналі „Дзвін” – „Сім тернових доль Тетяни Фролової”.

Дуже серйозною книжкою з моєї прози є „Дума про час”. Це книжка про знаного бандуриста Михайла Барана і почасти про його родину. Михайло Баран знаний не тільки на Україні, а й за кордоном. Вроджений тернополянин, більшу частину свого життя він прожив у Львові. Книжка „Дума про час” вийшла до 75-річчя Михайла Барана.

Працювалося мені над нею і легко, і складно. Легко тому, що я дуже хотіла її написати. А складно тому, що писалася вона не на архівних матеріалах, а з розповідей Михайла Барана. Перечитуючи написане пан Михайло прискіпливо виправляв найменші неточності, і я покірно переписувала окремі сторінки. Матеріалу було так багато, що я не використала й сотої долі того, що зберігалося у Михайла Барана: тисячі фотографій, вирізки з газет,  листи відомих і мало відомих кобзарів і ще багато іншого. Книжка не могла розростатися. Стримували кошти. Ми видали ту книжку самокоштом, скориставшись кредитом. На жаль, Михайло Баран вже пішов з життя, але ще встиг потішитися тією книжкою.

Задуми? Їх більше, ніж досить. Аби тільки… Здоров’я і кошти. Назбируються вірші для моєї наступної збірки. Це буде „Сік дикої груші”. У видавництві „Край” лежить книжка „Шлях до покаяння” – людські долі, нелегкі і „тернові”. Лежить чимало казок – і в видавництві, і вдома… Та найбільше муляє те, що ніяк не візьмемося за третю частину                                                                                                                                                                                                                                                                    моєї трилогії – „В той широкий світ”. Спершу був задум написати автобіографічну трилогію „Поклонюся землі”. І десь вже потім народилося бажання написати ще одну книжку, книжку про нас з Лайошем, про ще один виток у моєму житті, про нашу з Лайошем творчу і мистецьку діяльність. Отже, пишеться ще одна книжка – „Моя зоря”.

Написано чимало. Що з того вийде – побачимо. Віримо, що щось-таки вийде.

Маю ще один здобуток, дуже дорогий мені. Річ у тім, що в мене є свої пісні – це, коли вірші народжуються з мелодією. Музичної освіти я не маю, тому спершу я ті пісні соромилася виставляти на люди. Та, коли до тих пісень схвально поставилися відомі музиканти, Лайош подбав про їх студійний запис. Так народився магнітоальбом „Аеліта” –  мої пісні в авторському виконанні. Нотної грамоти я не знаю, принаймні настільки, щоб записати пісню. Мій чоловік і тут знайшов вихід: щоб мелодія, котра прийде мені в голову, не загубилася, він купив мені диктофон, і я тепер можу собі наспівати її і записати на плівку.

Лайош Молнар – професійний кобзар-бандурст за покликанням, член Національної Спілки Кобзарів України. В парі з ним ми виступаємо з концертами перед дорослими і дітьми. В нашій програмі – народні, авторські та композиторські пісні, а також мої вірші. Кожен з нас виконує сольні номери або співаємо дуетом в супроводі бандури. Якщо є в тому потреба, Лайош може сісти за піаніно або взяти до рук баян. А нещодавно він придбав собі ліру, освоїв її і поповнив ряди лірників, котрих в наш час дуже чомусь поменшало.

Отак живемо і працюємо. Тішимося здобутками, сумуємо, коли щось не вдається. Але сумуємо не довго: Лайош шукає новий вихід, щоб таки досягнути того, що задумав. Звичайно, все нам дається важче, ніж зрячим людям. І це зрозуміло. Тут вже нічого не поробиш. Будемо сподіватися на милість Божу, на людську доброту і розуміння, а головне – будемо покладатися на власні сили.

Так вже якось вийшло, що в мої вже далеко не молоді роки здійснилися майже всі  мої мрії. Дещо своєрідно здійснилися, але…  Колись мріяла про журналістику – тепер маю вже чимало публікацій у газетах та журналах. Мріяла про сцену, нікому і не признавалася про таку свою потаємну мрію. Тепер маю сцену, щоправда, невелику, та про неї і не мріяла. Ми йдемо до людей, несемо їм нашу пісню, наше слово. І нас люблять, чекають, запрошують. Тепер молю Бога, аби послав він нам здоров’я і сил. Жаль тільки, що років мені вже так багато, та тут вже нічого не вдієш.

Мріяла найперше, щоб діти мої виросли нормальними людьми, аби не кляли мене люди, що подарувала я світу щось непутнє. Старший мій син Леонід налітав чимало годин на військовому вертольоті. Зараз – майор Української Армії в запасі.

Сина Генадія цілком влаштовує посада комерційного директора на фірмі. А Олександр подорожує з нами, іноді може сісти за кермо, іноді поряд з водієм, допомагаючи нам в нашій концертній діяльності, виконуючи, так би мовити, роль поводиря і працівника сцени.

Здійснилася навіть ще одна моя давня мрія – мрія про свій кабінет і власний письмовий стіл. Тепер я маю і кабінет, і письмовий стіл, на котрому сидить пухнастий іграшковий білий-білий кіт.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − 7 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.