«ВАГА СЛЬОЗИ»
21 жовтня 2010 рік. Щойно Лайош привіз з друкарні мою поетичну збірку «Вага сльози». Вона ще тепла, ще пахне свіжою фарбою. І скільки б їх не виходило, тих книжок, маленьких чи більших, завжди хвилюєшся, бо це ж нова книжка народилася. Хтось її читатиме, комусь принесе вона радість чи смуток – хто вже що у тій книжці для себе знайде.
Ця поетична збірка присвячується світлій пам’яті моєї сестри Марії. Вага моєї сльози – це вірші, що містила ця книжка. Ні, в більшості своїй ті вірші не сумні, серед них є й цілком веселі. Я завжди дарувала своїй сестрі нові книжки. Дарую і цього разу, хоч її вже між нами нема…
Обкладинку малювала Марина Шутурма. Ця художниця імпонує мені тим, що вловлює мою думку, дослухається до неї. Бо назви моїх збірок не зовсім прості, не відразу й придумаєш, що на обкладинці намалювати. «До поки я живу», «Вага сльози»… Що ти тут намалюш? Я розказала художниці, що я хотіла б бачити, як би я собі уявила ту обкладинку. Але дуже категоричною не була. Бо що я, сліпа, можу розказати художниці? Та вона якось вловила, що я хочу. І здається, зробила добре. Обкладинка для книжки має особливе значення. Вона привертає увагу читача, спонукає його розгорнути ту книжку. А вже потім її зміст, її текстове наповнення. Що ж, побачимо, як зустрінуть збірку читачі.
Відразу ж взяла її в санаторій «Немирів», і там вона вже продавалася. А потім у «Проліску» ми зустрілися з Олею Носовською. Це провідний синоптик України. Ви знаєте, я вже про неї писала. Їй книжка сподобалася. Оля зауважила, що тут є багато віршів для екології: про вітер, про річку. Кожен шукає в тій книжці щось своє. Так вірш «Рятуйте річку» притримають до 23 березня, коли будуть вітати гідрологів. Це добре. Це просто чудово, коли вірші – не просто собі вірші, а потрібні людям у будень чи на свята.
Якось після концерту одна жінка спитала:
– І скільки важить та ваша сльоза?
– Важить багато, а коштує 10 гривень, – відповіла я.
Поки що негативних відгуків ця збірка не має. Що ж, нехай іде між люди, як 12 попередніх збірок. Ця тринадцята. Що ж, нічого не зробиш: якщо вже є дванадцята, то наступна має бути тринадцята. Таку лічбу придумали ще до нас. Та, думаю, все суттєвого значення не має, і я не буду на цьому зациклюватися. Якщо Бог допоможе, то згодом вийде і чотирнадцята. А коли порахувати ще книжки, що вийшли шрифтом Брайля, то і не тринадцята вона зовсім. Словом, не в тому річ. Зовсім не в тому. Вийшла книжка – і це прекрасно, бо в ній хвиля добра і життєстверджуючої сили, так я думаю. Хоч і має вона таку здавалося б сумну назву – «Вага сльози». Назва трохи химерна. А втім… Це наше життя якесь трохи химерне. Хіба ж ні?..
Інколи мене питають:
– А чим відрізняються одна від одної ваші поетичні збірки?
– Присмаком, – кажу я, бо не знаю як інакше відповісти на таке розумне запитання. А й справді, чим вони відрізняються? У кожній збірці є вірші громадянської тематики, вірші про кохання, майже в кожній збірці є вірші для дітей, навіть назви розділів часто переходять із збірки в збірку. То чим же ж вони все-таки відрізняються? Мабуть тим, що кожна книжечка має свій особливий присмак і, якщо хочете, свою радість, свій біль і смуток, особливий і неповторний. Навіть осінь в кожній збірці інша, сумніша чи веселіша, – це вже залежить від настрою автора, від життєвих обставин. Бо поети – такі ж люди, тільки емоцій у них трохи більше. І в поетів життя складається по-всякому. А ще й до того додаються чужі болі чи радощі. Словом, тон чи присмак збірки задає настрій поета чи пори року… Або чиясь сльоза, що важить дуже багато, інколи може навіть більше, ніж решта віршів. А назви… Не завжди і не кожен вдумується в назву книжки. Хоча у назві, власне, її зміст, те, що хоче автор сказати своїм читачам. З тими назвами мені буває непорадна година. Дуже важко мені інколи придумати назву для наступної збірки. Правда, не завжди. Інколи назва виникає чи придумується якось спонтанно, несподівано навіть для мене. А часом… Ось і тут, з тією збіркою не все гаразд. Вигулькували і зникали назви, а я все ще вагалася, все ще не знала, яку вибрати. «Спішу крізь літа»… «Вага сльози»… Чи… Словом, вірші були вже написані, а я все ще не знала, яку назву буде мати моя збірка. Та це нічого. Треба тільки ще раз перегорнути вірші і визначити загальний присмак книжки. От і все. І назва прийде. Спробую. І все-таки… «Вага сльози». Сумно? Може трохи. Та в нашому житті сумне і веселе завжди поряд. Так було завжди. І так буде. Хочемо ми того чи ні.
Моєму Льоні книжка назвичайно сподобалася. Він навіть запропонував, щоб моя ювілейна книжка (повне видання поезії) називалася «Вага сльози» і щоб той малюнок перенести на її обкладинку.
– Краще вже тобі ніхто не намалює, – сказав мій Льоня. Я взагалі думала назвати свою велику книжку з віршами «Іду до вас». А тепер доведеться поміркувати. Може й послухаюся свого сина.
– Розумієш, мамо, ця книжка лежить у мене на тумбочці і притягує око, так і проситься, щоб її відкрити.
Це добре, що книжка лежить у Льоні на тумбочці. Це добре, що її хочеться відкрити. Аби дав мені Бог сил і здоров’я, аби я ще щось путнє написала. Та й щоб видалося, бо це тепер так нелегко. Та й, якщо чесно, то видавати книжки ніколи не було легко. Зате така радість, коли вони все-таки виходять у світ.
Так вже якось склалося в моєму житті, що анонсувати мої книжки нікому. Видаватися стала пізно, членом Спілки письменників так і не стала. Чому – не знаю, не пробувала. А тепер кажуть, що вже пізно, бо в Спілку приймають нібито лише до шістдесяти. Не знаю, але так кажуть. З того я не журюся: як вже є. Важливо те, що мої вірші люди читають, мої збірки розходяться поміж людьми, а все інше – то пусте. Повна ігнорація з боку критики і письменства – це зле. Але краще вже так, ніж би хтось розказував мені, як я маю писати. Пишу – як пишеться. Лише в Словаччині я знайшла підтримку. Тішуся з того, що там люблять і читають мої книжки: поезію, прозу, казки. Академік Микола Мушинка, відомий україніст Микола Неврлий неодноразово відгукувалися на мої книжки своїми рецензіями, журнал «Дукля» час від часу друкував мої вірші і добрі відгуки про них.
Не скаржуся, не нарікаю, доля мене не скривдила. Я маю все, що треба поетесі, аби писалися вірші, я маю все, що треба казкарці, щоб писалися казки, і те, що потрібно письменниці, аби писалася проза. Єдине, чого мені бракує, це кошти. Та тут вже мусить бути так, як є. Чи маю до писання хист? Отого не знаю. Це знаєте ви, мої читачі. Ваш присуд оскарженню не підлягає.
Аналізувати свої вірші не хочу і не буду. Ця справа нудна і вельми невдячна. Вірші просто треба читати і спримати. Або не сприймати. Пригадую себе в школі. Найкращі вірші втрачали свою принаду, коли з них починали висмикувати епітети, метафори та інші художні засоби. Вірш відразу ставав нудний й нецікавий. Так вбивалася любов до поезії.
Хотіла б, аби мої вірші пройняли ваші серця і комусь принесли відраду. А я буду щаслива від того, що мої вірші читають, що моя збірка розходиться поміж людьми. Хотілося б, аби мої книжки не відійшли у небуття разом зі мною. Та це вже як їм судилося. Вдячна людям за розуміння і визнання. Це додає мені сил і натхнення. Люблю вас всіх – і шанувальників, і недоброзичливців. А що? Коли хочете знати, недоброзичливці – це велика рушійна сила. Вони не дають відпружуватися, змушують думати і працювати. Та все-таки краще без них.
А ще вдячна Олександру Бережанському, що фінансував мою книжку. Я про те ніколи не забуваю. Пам’ятайте і ви. А ще… Нехай ніколи і нікому не гнітить душу вага сльози, ні своєю, ні чужою.
«У ЗАТІНКУ ЧАСУ»
Інколи мені дорікають, що я подаю скупі дані про себе. А що про мене писати? У тому, що я народилася, моєї заслуги немає. У тому, що росла – також. Це скромний здобуток моїх батьків – дванадцята дитина. А що на другому році мого життя я втратила зір – це вирок долі, а може кара. Тільки б знати, за що. Та це нам не дано.
Якось воно дивно складається в моєму житті: з роками меншає сил, а задумів чомусь не меншає. Хочеться і те, і друге. Розумію, що часу попереду все менше, що не все зможу встигнути, завершити, та все ж… Інколи задаю собі питання: це добре чи зле? І відповідаю: таки мабуть добре. Тільки шкода, що сил меншає. Та й грошей чомусь не більшає. І працюємо, і заробляємо, а їх нема та й нема. Правда, і витрати у нас солідні, не тільки на хліб щоденний. Та якось вже так виходить, що зайвих коштів у нас нема. Гріх би мали нарікати, бо ж не бідуємо. Але ж книжки видавати треба. Принаймні, так вважає мій чоловік Лайош Молнар. Та добре, що на світі є Олександр Бережанський. Йому я завдячую не за одну поетичну збірку. Нехай Бог йому сторицею заплатить за його добре серце. Ні, це не просто допомога сліпим. Олександр Бережанський і справді любить поезію. І це дуже добре, що йому припали до душі і мої вірші. Нещодавно Олександр Бережанський фінансував видання моєї поетичної збірки «Вага сльози». А тепер-от на часі моя наступна збірка «У затінку часу». Чотирнадцята, слава Богу. Звичайно, творчість поета не вимірюється кількістю виданих збірок чи написаних віршів. Але тут я маю надію, що кожна моя книжка знаходить свого читача. Тих книжок чекають, за ними питають – і це найкраща нагорода для автора. Отак і живу. І до поки я живу, то мушу щось робити, аби не обтяжувала душу вага сльози і, навіть живучи у затінку часу, не втратити любові до життя, не забути, яке воно на смак, і робити все, щоб те життя не стало прісним, а я щоб не стала його пасивним свідком. Отже, поетична збірка «У затінку часу». Ні, не про кожну видану книжку я збираюся тут писати. Але поезія – це щось таке… Про народження кожної поетичної збірки хочеться писати, бо це подія, принаймні, для автора. А що вже переживань, а що вже хвилювань, – все так самісінько, як при виході в світ першої книжки. Проблеми, здається, ті ж самі: кошти, художник, а потім вже народження книжки і запах фарби.
Кожна книжка, як людина, має свою долю. А від чого чи від кого та доля залежить – того не знає ніхто. І не придумає, і не вгадає. Бо книжки – як люди. У них своє життя. І вже від автора нічого не залежить. Автор зробив що міг – написав книжку. Добре чи зле, але написав. А далі книжка живе сама по собі.
Вірші поділені на цикли, тобто на розділи, мабуть так, як в інших збірках: «До вас озвуся піснею чи словом», «Настроєві замальовки», «Дитячі голоси», «Розбуди повінь (Акварелі душі)», «З сумних мелодій», «Весноспіви», «Літо пахне сонцем і дощем», «Осінні барви», «Полотна». Розділи – як розділи. І гострих віршів тут небагато. Така собі майже тихоплинна збірка. Лірика і трохи смутку. А чому смуток? Ну, ясна річ, чому. Бо я вже у затінку часу. Але посміхнутися однак треба. Бо я як без посмішки? Навіть сумна осінь інколи посміхається. І я для дітей подаю «Абетку». Читаючи її, посміхаються і діти, і дорослі. Значить, моя «Абетка» вдалася. Вона вже давно написана. Лежала собі і чекала: а може в кольорі? Даремно сподіватися. В кольорі – дуже дорого. Так моя «Абетка» ніколи не вийде. А мені хотілося, щоб вийшла, щоб заговорила до людей. Махнула я рукою і вирішила: а-а, нехай буде без малюнків. І вклинила «Абетку» в свою збірку. І, уявіть собі, всі сприймають: і дорослі, і діти. Читають – і посміхаються. І це прекрасно.
Із «Полотен» багатьом подобається «Казка про любов». Казка – як казка. Писала, як уміла. А коли лягло комусь на душу, то це означає, що недаремно я ту казку написала.
«У затінку часу»… Не кажу, що це моя остання збірка. Бо хто це може знати? Може ще напишуться вірші, побачить світ нові книжки, але вони вже будуть писатися у затінку часу. Нехай не судять мене ті, що все ще живуть у вирі. У кожного свій час і свій у кожного затінок. У затінок спішити не треба. Але, коли приходить така пора, то мусиш їй коритися. Але й у затінку можна щось корисне робити, час від часу про себе нагадувати: я є! Я жива! Я з свого затінку стежу за вами. Дивіться там. Не спаплюжте те, що вже було зроблено до вас. Бо нам болить, коли щось не так. Болить і болітиме навіть тоді, коли ми із свого затінку перейдемо у потойбіччя. Бо життя триває і після нашої смерті. Бо людина приходить на землю, щоб залишити на ній свій слід. Нехай непомітний, аби добрий. Добрий слід – це головне, найголовніше. Бо конче треба, аби добра і людяності на світі побільшало.
Всі ми начебто знаємо, що таке час. А може й не знаємо. Може це нам тільки так здається, що ми знаємо? Мабуть, що так. Це категорія чи субстанція, чи… Час існував завжди. І навіть тоді, коли не було годинників і люди не вміли його визначати. А ми що? Придумали годинники – і нічого. Просто час має над нами свою владу. Ми пручаємося, легко йому не піддаємося, але не можемо з тим часом нічого зробити. Ми пробуємо фантазувати, пробуємо той час якось загнуздати, вигадуємо машину часу, а час собі сміється з нас і йде. Його не можна зупинити. І коли кажуть, що для когось зупинився час, то це неправда. То людина зупинилася в часі. А час собі йде, невблаганний, ритмічний, а часом навіть жорстокий. Він не зупиняється, він просто не може зупинитися, як би ми того не хотіли. Людина багато може: заглянути у віртуальний світ, придумати надшвидкісні літаки, навіть полетіти на іншу планету. А от над часом людина не владна. Для когось час летить невблаганно швидко, для когось тягнеться поволі, як на волах. Від чого це залежить? Може від віку людини, від стану її здоров’я, від способу її життя. Словом, час непідвладний ні людині, ні науці. Та все ж мені здається, що людина поважного віку, котра вже не бере участі в подіях часу, а лише спостерігає, розумує над життям, опиняється наче поза часом. Вона собі живе, а час начебто проходить повз неї, створюючи їй такий необхідний затінок. Затінок часу… Це важко зрозуміти? Якщо вдуматися, то не так уже й важко. Мені інколи здається, що я поступово переходжу в ту категорію людей, що живуть начебто поза часом, в затінку часу. Це сумно? Так, трохи сумно. Хочеться бути у вирі. Та на те ради нема. Але й у затінку часу не можна сидіти, згорнувши руки. Треба щось робити, аби час зовсім не відвернувся від тебе. Такого не можна припуститися, скільки б років тобі не було. Треба нагадувати про себе і часу, і людям. Щоб не забули.
Б’є годинник. Віддзвонює час. Годинник нагадує нам, що час не дрімає. Він іде і вдень, і вночі, і наказує нам: пильнуй, не проспи свій час, навіть тоді, коли ти живеш у затінку часу. Вривайся в нього, нуртуй, нагадуй про себе, нагадуй, що ти ще живеш, що ти ще в часі, а не поза ним.
Коли я думала, як назвати свою наступну поетичну збірку, то раптом нізвідки прийшла назва «У затінку часу». Ні з ким не радилася, ні в кого не питалася, а сама вирішила, що така назва годиться. А що? Мені вже сімдесятий рік. Не сиджу, згорнувши руки, але, якщо подумати… Чи хочу я того, чи ні, а потихеньку переходжу у затінок часу. А в тому затінку ніхто не питає про роки. Там ніхто ні про що не питає. Живи, як знаєш. Хочеш – дармуй, а хочеш – вривайся хоч інколи у вир часу, щоб той затінок не видався тобі в’язницею.
Так живу і я. Чи я мирюся зі старістю, з тим, що я поступово переходжу у затінок часу? Ну як вам сказати… Пручаюся. Та час бере своє, чи ти того хочеш, чи ні. Тому і назва така виникла для моєї поетичної збірки – «У затінку часу». Я запитала в художниці Марини Шутурми:
– Ви зможете щось намалювати на обкладинку моєї книжки з такою трохи химерною назвою? Але, щоб там неодмінно був годинник. Так мені хочеться. Бо, якщо ви не придумаєте, що намалювати, тоді мені доведеться міняти назву збірки. Не хотілося б, але доведеться.
– Намалюю, – заспокоїла мене ця талановита худодниця. І намалює. Намалює саме те, що треба. І я стала зживатися з тією назвою, бо з тим, що я вже у затінку часу, довелося змиритися. Та все-таки я ще інколи пробую увірватися у час, у його вир і озватися голосно і стрімко піснею чи словом: я є! Я ще буду доти, доки мені дозволить Бог. Агов, часе, ти чуєш мене? Я знаю, що чуєш. Просто не озиваєшся. Ти собі йдеш владним, ритмічним кроком, до всього байдужий. Кажуть, що ти лікар. Ні, я знаю, що це неправда. Ти приносиш не зцілення, а забуття. А я його не хочу. Краще нехай мене болить все, що мусить боліти, бо забуття це дуже страшно. А все ж, часе, я дякую тобі за той затінок, що ти створив для мене. Тепер я посиджу у тому затінку, поміркую над прожитим життям, а ще може напишу вірші, не холодні і розважливі, а таки пристрасні, неспокійні, щоб когось пройняли, схвилювали, спонукали до дії. Хочу, щоб ті вірші, написані у затінку часу, розбудили сонну байдужість і прогнали її з людських сердець. Допоможи мені, часе, епохо, історіє. Укріпи мене в силі, дай хисту і таланту, допоможи мені, Боже, прислужитися своєю поезією людям.