ЩЕ ОДНЕ ЛІТО
Повертаюся до реалій, у літо 2001 року. Чомусь пригадалося мені, як колись розповідали міфи і легенди про землю, і була вона в них жива і гарна. А ще вважали землю Богинею. Могла вона карати і милувати, а ще могла наділяти своїх обранців великою нездоланною силою. І мені чомусь захотілося повірити отим оповідкам чи легендам. А що? Може й правда?.. Отому, певно, люди колись більше босоніж по землі ходили, щоб силу від неї черпати. Та це було давно. Зараз люди забули ці легенди, називають їх казками, та й босоніж ходити перестали, а землю кривдять і ставляться до неї не як до богині, а радше, як до рабині. Комусь нічого не важить бездумно плюнути на землю. «А що тут такого?» – скаже хтось. А то гріх великий. Земля на таке гнівається. Вона пручається проти людського свавілля, не дає себе неволити, бо таки богиня, а не рабиня. І вивергається земля вулканами, хитає світ страшними землетрусами: начувайтеся, невігласи. А люди що? Нічого. Вони відівчилися розуміти мову землі. Розумні стали, вчені, все більше з комп’ютерами розмовляють. А іноді, особливо весняними та літніми ранками, згадує раптом земля, яка вона гарна. І задивляється в дзеркало вод – тоді води тихі і незворушні. Гарна ж і справді… А що, коли ще заквітчатися волошками та ромашкою? О, так либонь ще краще… Гарна ти, земле наша свята, в усі пори року. А особливо ось зараз…
Прокидалося літо. Воно спало собі десь у високих травах, а може, в нашому лісі, і йому снилися теплі сни, а заколисувала його тиха голублива пісня, що долинала звідкілясь. Співав її чистий і легкий парубочий голос. Я вже давно не чула таких дивовижних голосів. Та й пісні такі тепер рідко хто співає…
Ой, зійди, зійди,
Ясен місяцю,
Як млиновеє коло.
Ой, вийди, вийди,
Серце-дівчино,
Та промов до мене слово.
Я не знаю, чи вийшла до парубка та дівчина, котру він кликав своєю піснею. А я б вийшла, якби мене хтось так принадно покликав. Та, на жаль, я вже давно не дівчина, і мене вже ніхто нікуди не кличе… Та й не кликав, правду кажучи, отакої піснею…
А літо вже прокидалося. Воно позіхнуло – і прошелестів вітер у високих травах, затріпотів кожний листочок. Потім літо вмилося росою – і в гніздечках почали прокидатися пташки. Вони ще не літали, не галасували, а тихенько так попискували, перемовляючись між собою. Отак, як ми, люди. Прокинемось іноді, а вставати ще ніби рано. І спати вже наче й не хочеться. Ото лежимо та й розмовляємо. Тихенько та любо, як оті пташки. Та літо тим часом вже викочувало на небо сонце і сміялося до нього всіма барвами, всіма запахами, кожною травинкою, кожною квіточкою, кожним листочком: «зігрій нас». І вже кричав десь дрозд-пересмішник, сварилася з кимось сорока, туркотіли горлички. А що вже виробляли горобці! Так, так. Оті сіренькі і непоказні. І хто це сказав, що вони тільки цвірінькають? Та ви прислухайтесь: і «чів», і «ців» і навіть «цьвів» та «фріть». Та хіба ж я знаю гороб’ячу мову, але розумію без перекладача, що вони просять у мене їсти. Особливо отой нахаба Цьвів: у самісіньке вікно кричить. Я розумію, що сусіди сваритимуться, та встаю і сиплю їм на підвіконня круп. Їжте, маленькі.
Липень. Спекотно. Але це краще, ніж зима. Лайош, правда, так не думає. Але так думаю я. Сиджу собі вдома, нікого не зачіпаю, не шукаю пригод на свою голову, радію, що випало кілька вільних днів, бо минулий тиждень був дуже напружений: виступ за виступом. А зараз хочу хоча б на тиждень поїхати в Білозірку. Хоча б на тиждень. Побачитися з сестрами, подихати чистим повітрям, походити босоніж по росі, порозмовляти з рідними вітрами, – словом, побувати в селі. А перед тим треба ще щось зварити, щось попрати, – то й можна буде вже їхати.
Дзвонить телефон – мій добрий чи злий вісник. На щастя, більше добрий. У трубці незнайомий чоловічий голос:
– Вам привіт від Герети, Гевка, Ониськіва…
Ага, зрозуміло, Тернопіль. Завжди рада.
– Тернопільське радіо і телебачення. Хочемо до вас приїхати.
– До мене! У Львів?
– Так. Хочемо дещо зняти. Як ви живете, як працюєте. Вас з Лайошем.
От халепа! Мою хату тільки й знімати: не прибрана, ремонт хтозна-коли робився…
– Та… Я саме в село збираюся їхати.
– В Білозірку?
– Так.
– Коли?
– Та от… Ще до ладу не знаю, чи завтра, чи післязавтра.
Все це правда. Але й відпекатися хочу від тих телевізійників. Ну, радіо – це ще нічого. А теле… Ну, що мене показувати: стара, беззуба, – сором один. Та відпекатися мені не вдається:
– А ви знаєте, що ми зробимо… Ми завтра вранці до вас під’їдемо. Десь так годині о дев’ятій. А потім завеземо вас в Білозірку.
Довелося погодитися. Хоча, брехати не буду: таки гріло душу те, що хочуть приїхати мої земляки аж до Львова, аби зняти нас з Лайошем. Ні, я не чистолюбива, та все-таки… Гевко, Герета… Це справжні шанувальники моєї поезії. І від того тепліло на душі.
Прийшов Сашко. Треба було хоч щось зробити в тій занедбаній хаті. Та й до поїздки я була зовсім не готова, бо таки думала їхати післязавтра. Не спали ми з Сашком десь до третьої ночі. Вже не знаю, як я виглядала на тих зйомках. Але читала вірші, демонструвала, як я пишу, співала з Лайошем під бандуру, а потім ми пішли на Погулянку і нас знімали, так би мовити, на лоні природи. Ото вже наші сусіди мали на що дивитися і про що пльоткувати. Та нехай собі – я вже звикла.
І нарешті все. Переодягаюся і їду. Їдемо удвох з Сашком. Лайош залишається вдома – у нього справи, відпочивати він не любить. Їдемо з телевізійниками до Тернополя, зупиняємося в полі – вони ще щось знімають. В Тернополі пересідаємо в іншу машину і вже самі їдемо в Білозірку. Телевізійники обіцяли ще й туди завітати: зняти могили батьків, місце, де стояла батьківська хата. І бере жаль, що і хати тієї вже нема, і старої липи… Та що вже є. На жаль, це від мене не залежить. Я живу далеко. Так вже склалося. Такі реалії…
А в селі… Як в селі: кричить Марусин горластий півень, гавкає Пушок, рохкають свині… Все, як колись. І метушиться моя Маруся, нібито не їй виповнилося вже 74 роки. Сиджу на лавчині під хатою – і до хати йти не хочеться. Щемко на серці, на очах – сльози. Це моє село…
Відпочиваю. Не треба вставати вранці – і чомусь встаю. Але маю насолоду від того, що можу й не вставати. Виходжу у вранішню прохолоду. У садку росяно. Не треба думати, що зварити їсти – я в гостях. Однак думаю: як там Лайош? Йому самому непереливки. Та вже якось мусить перетерпіти цей тиждень. Всього тільки тиждень… Приручила мале індича. Беру його на руки, гладжу, як кошеня. А воно витягає свою тоненьку довгу шийку і закриває очі – спить. Маруся сміється і з мене, і з того індичати. І згадалося мені чомусь, як гукали малі діти до бузьків, що летіли у високості:
– Бузьку, бузьку, принеси мені Маруську.
Гукали ті, що хотіли мати собі сестричку.
Приходить Галя – сестра нашого священика. Їй вже під сімдесят, але вона чомусь так і залишається Галя. У неї ні города, ні курей, ніякої худоби. Кохається в квітах. Богомільна, понад усе любить Україну. Їй подобається розмовляти зі мною. Щось мені читає, розповідає. Я слухаю, мені цікаво її слухати, хоча я не знаю ні тих людей, про котрих вона розповідає, ні тих подій. Галя ніколи не приходить з порожніми руками. Приходить то з квітами, то з цілющими травами, то з хлібом…
– Так вчила мене моя мати, – каже жінка. – Є така молитва до ангела-хоронителя, щоб навчив він ділитися своїм майном.
І Галя ділиться всім, що має, хоча має вона не так уже й багато. Хатину, біля хати квіти і ластів’яче гніздо, що скинув колись вітер. Галя йде до хворих, немічних, допомагає їм чим може. Над померлими читає Псалтир. Любить поезію, дещо читає з пам’яті, цінує мої вірші. Треба буде попросити її, щоб пішла з нами на Цегольню, туди, де постріляні були наші хлопці. Їх поховали нещодавно на цвинтарі, а тут, де вони пролежали десятки літ, висипали могилу і хрест поставили… Саме сюди хотіла я прийти, бо тут земля напоєна їхньою кров’ю, тут пролежали вони стільки років, поховані всі разом в одній ямі, прикритій рядном…
На Цегольню вибралися раненько, по холодку, бо в день стоїть страшенна спека. Галя йде попереду, бо мій Сашко не знає дороги. Люди на селі до всього цікаві – дивляться: куди це вони?.. А ми йдемо на прощу. Бо до таких могил не можна ходити групою, організацією, на екскурсії, під час свят… Ні, я не так сказала… Можна ходити і так, гуртом… Але краще самій або ось так, як ми, утрьох… Неподалік криничка. Вода тут холодна і чиста, смачна, кажуть, що свячена… Розповідають, що колись тут нібито церква стояла, а потім під землю пішла. На цьому місці, де зараз криничка, престол був… Чиясь добра рука бетоноване цямриння зробила: мовляв, пийте, люди. З-під гори вода витікає потічком і тече по камінчиках. Роззуваюся. Заходжу боса у холодну воду. Гарно так, любо… Тиша довкола, хоч село зовсім близько підступило до поля. Але тут тихо, неначе сам Господь оберігає цю святу місцину. Біля могили молимося. На хресті пташина сидить, щебече собі, зовсім не боїться нас. Галя виймає з кошика крихти хліба, сипле на могилу – для пташок.
– Прийду якось з серпом, будяки повижинаю, – каже жінка. – Та й хреста пофарбувати треба.
Тиша і спокій. І хочеться вимовити слова із пісні, з народної пісні:
Білозірко, Білозірко,
А де ж твоїх синів стілько?..
Хтось проникливо придумав… Пам’ятаю, коли співав «Струмочок» цю пісню в Білозірському клубі, троє чоловіків стояли і плакали. Видно, і самі колись варилися у тому котлі, ризикували життям у тій пекельній боротьбі. І пригадалася розповідь моєї товаришки Марусі, котру ми в дитинстві називали Маруся Янчина. Чому Янчина? Бо мама звалася Янка, а батька в неї не було. Ми, діти, не дуже тоді вникали, де її батько. То було повоєнне дитинство, багате на сиріт. А її батько лежав ось тут, на Цегольні…
– Коли побили наших на Цегольні, – зі сльозами розповідала Маруся, – то серед них було п’ятеро з Сухоївки – з нашого кутка. Там був і мій батько. Я тоді ще мала була, не пам’ятаю… Жінки пішли туди, щоб викрасти своїх і поховати до кращих часів в себе на городі. Одного завинули в рядно та й вже стали нести, а потім все ж злякалися, що будуть робити обшук і знайдуть. За дітей страшно було. Вернулися і поклали всіх п’ятьох поряд, прикривши рядном. Так і лежали поряд п’ять черепів… Залишки рядна збереглися…
Вся ця розповідь, перемежована сльозами, нікого не могла б залишити байдужим. Здається, і німу скелю зворушила б.
– Я сама вкладала в домовину кості, не знаючи, котрі з них рідні. Тому рідними були всі…
– Але ж як же знайшли їх через стільки років? Кажуть, що й знаку ніякого не було. Все зрівнялося з землею…
– Довго шукали, де вони закопані. Знали, що на Цегольні, знали, що не глибоко, а от знайти не могли. Та була жінка, котра знала те місце. Знала, бо тоді, будучи дівчиськом, підгледіла таємницю дорослих та й запам’ятала. І пам’ятала до сих пір. Якби мій батько був живий, то може б ми так не бідували…
– А чому не зробили перезахорон на тому ж місці? Адже там пролилася їхня кров, там їхньою кров’ю земля просочилася.
– Їхня кров пішла в поля. Вони були сколені штиками. З ями витікала кров і, без перебільшення, текла річкою. Так розповідали очевидці…
Зводжу розмову на інше, а сама думаю, чи треба… Може, треба про те говорити. Крізь біль, а треба. Щоб знали нащадки, щоб пам’ятали… Розмова не може навернутися на іншу колію. Ніяк не може. Всі під враженням від почутого. Що ж… Біль від того не зменшиться, та треба, щоб про нього знали. Та розповідь моєї товаришки, перемежована сльозами, – це свідчення і обвинувачення, якому не має прощення, це вирок, що оскарженню не підлягає.
Білозірко, Білозірко,
А де ж твоїх синів стілько?..
Співали в народі, та тихо співали,
Бо в голос цю пісню співати не можна,
І всі про те знали.
Однак же співали…
Стогнала і плакала грудочка кожна
Отут на Цегольні, де впали герої:
«Щоб знали», «щоб мстили» і «щоб пам’ятали»,
А ми на піснях на отих виростали.
А руки міцніли й тягнулись до зброї.
І плакала гірко Богданова мати:
Два соколи впали… Як виважить муку?..
Не можна ховати… Не можна кричати…
А що ж тоді можна? Безслізно ридати,
Чекати й мовчати?.. І мліти з розпуки.
«Білозірко, Білозірко,
А де ж твоїх синів стілько?..»
Я кожного оплачу й оспіваю,
І помолюсь за кожного. Навчіть…
Я з грудочки тієї виростаю,
З землі тієї, що до нас кричить.
Я ваша плоть від плоті, кров від крові.
Росла у пісні, а зросла в любові.
Не плач, Білозірко! Не висохнуть сльози
Та хай благодатною впадуть росою
На наші лани і на ті верболози,
На верби, що хиляться понад водою.
І хай діамантовим цвітом заблиснуть
І пісню народять, стару добру пісню.
Весільну, хмільну, на нові уродини,
На славу героям, на честь України.