Надворі листопад. Дерева стоять безлисті і сумні. Але так тепло, що мимоволі думається, що то не осінь, а весна, що дерева стоять саме перед своїм буянням і ось-ось з’являться зелені листочки і все зацвіте. Ні-ні, не треба. Пощо намарно витрачати сили? Однак незабаром зима – чи хочемо того, чи ні. Мусить вже вона врешті-решт прийти. Будемо чекати весни. Всі будемо чекати. Але на душі якесь сум’яття, наче та душа й сама не знає, чого вона хоче, та людська нерозгадана душа.
І сняться якісь чудернацькі сни, дражливі і суперечливі. Сниться молодості щаслива пора, діти, ще зовсім маленькі, коли мама для них була найнадійнішим захистком. А нещодавно снилося, що я мчала на баскому коні і співала «Я козачка твоя». Ото вже сон! Яка там козачка! Але ж сниться…
– Спиться – той сниться, – сказала б моя мама. Або ще:
– Який спить – таке й снить.
Трохи перефразувала, зм’якшуючи. А після таких снів так якось гарно. І дихається легко, і сили наче прибувають. Та що з тих снів? Гай-гай!..
Білим лебедем літа
Промайнули,
Наче зорі у криниці
Втонули.
Білим лебедем у вирій
Знялися.
На прощання лиш крильми
Обнялися.
– Ой, куди ж це ви, літа?
Ой, куди ж ви?
Залишилися б зі мною
Хоч на тиждень.
Залишилися б зі мною
Назавше.
Летите, мені ні слова
Не сказавши.
А літа собі кружляють,
Кружляють.
Тільки спогади мені
Залишають.
Тільки спогади мені
Зостаються,
А літа мої вже більш
Не вернуться.
Не вернуться літа, це правда. Треба хоч ті, що ще залишилися, прожити достойно, бо це ж найсвідоміший вік. Ні, я не кажу, що треба свій вік доживати в монастирі. Ні. Таке не для всіх. Просто треба намагатися робити добро і щось ще встигнути у цьому світі. Як-от мені… Треба постаратися неодмінно встигнути упорядкувати все написане, бо без мене в тому ніхто не розбереться. Дай, Боже, встигнути. А ще нам з Лайошем треба навчити хоч когось рятувати українську пісню, переконати, що це потрібно, що це конче потрібно. А потім вже, коли Бог покличе, зітхнути з полегкістю і сказати:
– Я зуміла все, що могла. А може й не все. А може й могла значно більше. Та розтринькала свій час на всякі дурниці та на лінощі. Було й таке. Чого критися? Бо коли того часу маєш вдосталь, то не дуже ним і дорожиш. Тоді здається, що попереду вічність. А воно не так. Та це розумієш потім, як-от я тепер. Є каяття, та нема вороття. Однак добре, що хоч щось… Гай-гай, літа і зими! Не догнати вас, не спинити. А дітям, хоч кажи, хоч не кажи, що час на місці не стоїть, що його треба цінувати, – не слухають того, як і ми колись не слухали своїх батьків. Чи ж не так? Молодість завжди тратить час марно – марнотратниця. Аби хоч потім похопитися, щоб не пізно.
– Таню, Танюсю, – долинає з років голос моєї матері. І я заледве стримую себе, щоб не озватися, бо розумію, що це спогад, далекий і солодкий спогад, майже як сон. Добре, що хоч згадувати ми не розівчилися. Добре, що…
– Танюсю, іди, голову тобі змию, коси твої довгі розчешу. Он скільки в них вже сивини наплелося.
Мама кличуть… То зле.
– Ще рано мені, мамо, – відповідаю подумки, бо знаю, що з померлими розмовляти не годиться.
– А сивина… То життя моє. Я ще не все зробила на землі, мамо. Я ще багато чого мушу.
І прокидаюся. Від того спогаду чи сну віє холодом. Струшую з себе той сон і встаю. Лайош хропе – аж хата розлягається. Можна б поторсати його за плече, та не хочу будити – шкода, нехай спить. Натомиться за день. Багато працює. Сам собі роботу шукає. Його не спиниш. Трудоголик. Добре, що не інше щось… Нехай спить. А я піду до свого кабінету: може трохи щось попишу.
Тут тепло і тихо. І білий іграшковий кіт вже на мене зачекався. З ним якось веселіше. Мені його Льоня купив. На замовлення. Тільки треба вже його попрати. Тут і комп’ютер у нас стоїть, дрімає собі. Я, правда, з ним не дружу. То Лайош з ним спілкується, як тільки вільна хвилинка випаде. А я що? Хіба Ірі щось надиктую. Він у нас замість друкарської машинки, що вже таки відходить. Іра довго боялася того комп’ютера, та вже потрохи звикла. І нічого, працюю. А я й не пробую вчитися – мені вже пізно, нехай молодші, як-от Лайош…
Сідаю до столу, на хвильку задумуюся: що ж брати? Ага, там, здається, вірш недописаний… Ні, до віршів щось сьогодні не тягне. Нехай потім. І я беруся за щоденник. Життя – як пісня, пісня – як життя. Тільки життя тече собі, наче просіюється крізь пальці. А пісню рятувати треба, нашу, українську пісню. Як? Рятувати? В нашій незалежній Україні? Від кого чи від чого треба її рятувати? Від забуття…
Дай, Боже, сил, щоб ще хоч трохи прожити. Не просто пожити, проіснувати, а вповні, реалізуючи свої плани і задуми. Бо що ми без нашої справи? Ніщо. А мусимо бути людьми. А щоб бути людьми, треба щось робити. Для людей. І згадалося… Я, зовсім ще юна, слухаю колишню самодіяльну капелу бандуристів. Слухаю і плачу. Чого плачу? Сама не знаю. Щось озивається в мені, якась струна, що схована десь глибоко. Щось озивається в мені на стародавні українські пісні.
Ой, гук, мати, гук,
Де козаки п’ють.
І щасливая та доріженька,
Куди вони йдуть.
Або ще… Сиджу в театрі. Йде «Маруся Богуславка». А я плачу. А головне – не стидаюся своїх сліз. А чого стидатися? Це порох душі, добрий, справжній. Чого стидатися? В театрі грає оркестр. Справжній, живий оркестр, не фонограма. Гей, ви там, на верху, та невже ви не розумієте, що здатний зробити з людською душею справжній, живий оркестр? Кому треба, скажете, та людська душа? Тоді не питайте, чому у нашому прекрасному світі, стільки зла. І не дивуйтеся, чому світ такий до жаху прагматичний, чому над усім панують гроші. І над душами також… Рятуйте, люди, пісню. Це одна з найбільших людських цінностей. Рятуйте, люди, пісню, а вже пісня врятує світ. Тільки це має бути справжня пісня, щоб як молитва.
«РОЗКАЖУ КАЗКУ»
Січень, вже 2007 рік. У грудні зима десь спала собі. На Різдво, на Водохреща – ані сніжиночки. А от в третій декаді січня раптом засніжила зима. Засипала дороги, захурделила, а там і мороз підіспів. Хочеш чи не хочеш, а мусиш приймати, що природа нам дає. Чи Бог. Радіє дітвора, за санчата береться. А той сніг візьме тай змокріє. І що ти робитемеш? А нічого. Така у нас зима, мінлива і не передбачувана. Я ще, правда, не думала над тим, кому б ту зиму подарувати – я ще не встигла про те подумати. Але я вже знаю, що я зроблю. Подарую я ту зиму своєму Лайошу. Ото втішиться. Дуже вже він любить зиму зі снігом та морозами. З концертами їздити і зовсім зле. Дороги жахливі, але їздимо помалу. А що робити?
В «Каменярі» лежить велика книжка моїх казок, видання котрої фінансує Льоня. Але зараз не про цю книжку. Про неї потім. Зараз про казки, що написалися вже після того, як ту велику книжку здали в «Каменяр». Отже, йдеться про найновіші казки, ще теплі, ще свіжі, ще не вляглися, не настоялися, а щойно тільки написалися. Їх небагато, але декотрі з них досить об’ємні.
– І звідки ти їх береш? – інколи питає Лайош. Ну, якщо вже Лайош таке питає, то як про те не питати іншим? Питають, звичайно, й інші. Як би не питали? А що я їм можу сказати, коли я й сама того не знаю? Не буду ж і справді розповідати, як полюбляє дехто, що їхні недолугі вірші, виявляється, приходять (чи прилітають) до них з космосу. Ото смішні. Якби з космосу, то, напевно, народилося б щось більш путнє, а так… Отже, я не кажу, що мої казки народжуються з космосу. «На халяву» мені ніщо не дістається. Народжуються ті казки, як і все інше з моєї розумної чи дурної голови. Іноді якийсь фрагмент майбутньої казки так і ходить за мною, так і снується, аж доки я його таки не запишу. Але я знову не проте. Я про свою нову книжку казок – «Розкажу казку». Ілюстувала Маруся Василенька. А як їй це вдалося – будемо бачити з того, як та книжка розходитиметься. Читача не одуриш. Найперше те, як книжка сприймається візуально, а вже потім її зміст. Так що від художника залежить дуже багато. Очевидно, є художники більш фахові, професійні, але вони ходять іншими стежками – де більше платять. А ми платимо мізер, то вже дуже перебирати не доводиться. Я вже десь про те писала, що сліпому вибирати художника дуже складно, навіть не те слово. Мусиш опиратися на чиїсь очі, чиїсь смаки. А що ті смаки не схожі між собою, як не схожі люди, про те й говорити шкода. Ні, я не виправдовуюся перед своїм читачем. Книжка виходить – і треба приймати або не приймати її такою, як вона є.
Була субота, 27 січня. Зима саме розходилася і стала перетрясати свої снігові перини, а з них і нам дещо перепадало – трохи холодного пуху. А до нас саме в той час їхала книжка казок – «Розкажу казку». Віз її нам Мирослав Гунько – володар того казкового світу, тобто друкарні, де та книжка вбиралася в плоть, тобто починала жити. Сашко, Лайош і сам пан директор Мирослав Гунько утрьох і піднімали ті пачки книжок на наш четвертий поверх. Дуже нелегка ця справа. Вони можуть лише потішитися, що видрук ще не весь, а тільки 600 штук, бо інакше добре довелося б нагріти чуби та лисини. А мені вже так кортить потримати ту книжку в руках, як ото матері хочеться скорше розпеленати свою дитину, принесену з пологового будинку, і подивитися, як вона ручками-ніжками дригає.
У нас вже є свій ритуал. Першу книжку даруємо Сашкові, другу він купує, я йому ще й здачу даю, це для того, щоб книжка добре продавалася. А що вдієш? І про те маємо думати. А далі вже п’ємо чарку, як на справжніх уродинах.
Тут казок небагато. Всього три, якщо не брати до уваги вступ, що теж є своєрідною казкою. Найбільш вдала казка, так принаймні мені здається, це казка про Хейлу – русалку, що стала людиною. Вона і намальована на обкладинці. Чому Хейла? Звідки ім’я таке? Не знаю. Придумалось так. Хіба можна керувати творчим процесом? Так пишеться. Хтось скаже, що це не казки, а фентезі. Можна назвати, як хочеш, але головне те, що вони є, що вони народилися і вже спішать до своїх читачів, уже розмовляють з ними. І Хейла? І Хейла також.
– Ми вже звикли, що виходять книжки. В тому для нас вже нема нічого особливого, – каже мій Лайош. І йому, мабуть, стає трішки сумно, що, як йому здалося, зникло оте першопочаткове хвилювання і піднесення, що супроводжувало перші книжки.
– Ні, Лойошку, ти не правий. Звикнути до такого не можливо, хоч би скільки тих книжок не виходило. Просто ми з тобою подорослішали і навчилися стримувати свої емоції.
– Може й так. А все-таки добре, що книжка вийшла.
– Добре, звісно, що добре. Тільки за неї ще розраховуватися треба.
– Розрахуємся, не хвилюйся.
Лайош впевнений в собі і в мені, і в моїй книжці також. Але ж скільки попереду сподвижницької праці, скільки Лайошу треба докласти зусиль, аби якось реалізувати ті книжки і нарешті розрахуватися з друкарнею. Відважний чоловік той Лайош. Я б так не змогла.
Пливуть дні, спливають роки. Я колись мріяла про багатого спонсора, аби видав все, що мною написалося. Зараз Лайош самотужки, без спонсорів, видає потихеньку мої книжки. Казки підбирає за мною слід в слід. Поезію також. Зараз будемо вже видавати повісті та оповідання – «Шлях до покаяння». Ну, з прози ще не все. Дещо ще не дописане чи не впорядковане. А ще «В той широкий світ», а ще «Моя зоря», котра все ще пишеться. А після моєї смерті, якщо Лайош захоче, то видасть «Сповідь» (щоденник). Якщо захоче. Словом, роботи вистачить. Аби тільки Бог дав мені сили для творчості, а Лайошу – для реалізації всіх наших задумів і планів.
Часом журюся, щоб не стала «Моя зоря» такою собі документальною хронікою. Не хотілося б. Бо це книжка таки художня. Але ж як ти не напишеш про книжки, котрі виходять? Не уявляю, як про таке можна не написати. Адже це – наше життя. І концерти – теж наше життя. А все інше, в тому числі якісь побутові негаразди, не мають суттєвого значення.
– Пані Тетяно, коли робимо презентацію? – Такі запитання я чую час від часу.
– Не знаю, – кажу і насправді не знаю. І, якщо чесно, чомусь не хочеться ніяких презентацій, галасливих статей в газетах, тих заштампованих фраз: «незряча поетеса», «незряча письменниця». Ще б сказали: «давайте поплачемо». Ні, я не соромлюся того, що я незряча. Це і так всі знають. Але я вже хочу бути просто поетесою, просто письменницею, без тієї прикладки «незряча». Бо я вже й сама не знаю, чи мої твори чогось варті взагалі, чи цінність їх в тому, що написані незрячою поетесою чи письменницею. Набридло те соціальне нашарування. Тому й не хочу ніяких презентацій. А ще не хочу вимушених нещирих слів, непроханої «жаби», що когось неодмінно буде душити. Нехай тихо і спокійно мої книжки ідуть у світ, і нехай їм стелиться щаслива дорога. Шкода тільки, що та книжечка не увійде в мою велику книжку казок, бо та велика книжка уже в «Каменярі». Що ж, «Розкажу казку»… Нехай торує шлях до читача самостійно. Іди, Хейло, і нічого не бійся.