КНИЖКИ, НАПИСАНІ КРАПКАМИ

Це ті книжки, котрі можуть прочитати мої сліпі побратими, що так самісінько, як я, сприймають життя і світ на дотик. Що з того, що я написала стільки вже книжок? Вони написані для зрячих. Бо коли то ще сліпому хтось  те прочитає? А книжка, написана шрифтом Брайля, тобто крапками, – це для сліпого головне і доступне. Таку книжку поки що не може замінити ні озвучена книжка, ні комп’ютер, що настирливо, але надто повільно входить у наше життя. Книжка, написана крапками, для сліпого незамінна. З нею він може побути наодинці, щось перечитати, щось пережити ще раз, навіть поплакати чи посміятися. Це не для бездушних людей. Тому я здавна мріяла, аби хоч щось з написаного мною вийшло шрифтом Брайля. Але це була недосяжна мрія. Мій чоловік Лайош неодноразово звертався і в Київ, і в Харків, хотів хоч щось видати бодай своїм коштом, доводив, як це потрібно, як це важливо, але ніхто не міг нічим йому зарадити.

– Звертайтеся у Міністерство, нехай включать вас у плани, а тоді, може…

– Плани! П’ятирічки, – обурювався Лайош. – Вже й Радянського Союзу нема, а п’ятирічки зосталися.

Обурюйся чи не обурюйся – а що вдієш? Глухий кут. Куди не поткнешся – скрізь глухий кут…

Нарешті вийшла за Брайлем збірка вибраних поезій «Іду до вас». Пам’ятаю, як ми раділи тій книжці: хоч те… А скільки ж то всього написано! А особливо автобіографічні книжки «Стежка від воріт» і «Під каштанами». Про мене, про сліпу дівчину. Та хіба ж тільки про мене? Про нашу львівську школу для сліпих дітей написано. А кому ж не цікаво прочитати про свою школу? А може й про себе… А якщо й не про свою школу, однак же про життя сліпих. Від «Сліпого музиканта» Короленка до наших днів не так вже й багато написано про сліпих. А ми ж є! І, вочевидь, на превеликий жаль, ще довго будемо, хоч наша медицина і розвивається, а ще більше хвалиться своїми науковими досягненнями, рекламуючи себе. Але з книжками, щоб їх видати шрифтом Брайля, глухий кут. Це правда. І ми з Лайошем дали собі спокій. Видаємо, що можемо, для зрячих. А для сліпих… Що ж ми можемо зробити?

Та якось нам передали, що з нами хоче сконтактувати Олена Кірієнко з РБЗіДу. РБЗіД – це будинок, де друкуються і озвучуються книжки для сліпих.

А все було дуже просто. Хоча й не зовсім. Пані Олена – завідувачка видавничою групою. Заступила на свою посаду замість В.Булата, який помер. Перебираючи книжки, що лежали в його столі, Олена Павлівна побачила книжку з автографом, і це її зацікавило. Мені поталанило: це була моя книжка «Під каштанами». А ще – і знову мені поталанило: книжка їй сподобалася.

– Я стояла і читала. Так  і читала, стоячи, і ніяк не могла відірватися. Було цікаво, – розповідала потім Олена Павлівна. – І я захотіла видати трилогію «Поклонюся землі». Для того найперше мені потрібна була «Стежка від воріт».

Ми надіслали пані Олені «Стежку», мало сподіваючись на здійснення такого проекту. Ми розуміли, як це складно. Якщо комусь вдавалося дочекатися виходу збірки своїх поезій, то це вже було багато. А тут… Це був дуже грандіозний задум. І не тому, що ця книжка так добре написана, а тому, що вона про сліпих, про нас. І пані Олена десь все це відчула і перейнялася. Якщо чесно, то я не дуже вірила чи й зовсім не вірила, що це ймовірно. Мені здавалося, що щось неодмінно завадить, перешкодить. Щось зірветься. І яка ж була наша радість, коли вийшла перша книжка. Ми з Лайошем тішилися тихенько, аби не сполохати щасливу долю, але наша радість була дуже велика. Це важко навіть було собі уявити: виходить книжка! Крапками! Для сліпих! Я знаю, що це мені просто поталанило на ще одну добру людину – Олену Кірієнко. І на весь цей колектив, що працював зараз над моєю книжкою, над тим, щоб стала вона доступною для сліпих, для таких, як я, як ми з Лайошем, як всі ті, кому лиха доля подарувала сліпоту. Я довго не могла в таке повірити, але книжки виходили. Ось вже шрифтом Брайля вийшла «Стежка від воріт», далі надрукувалася «Під каштанами», а далі… Це взагалі було щось на межі фантастики: Олена Кірієнко вирішила друкувати третю частину «Поклонюся землі» – «В той широкий світ». Диво було в тому, що третя частина в світ ще не вийшла. Тут вона друкуватиметься вперше. Крапками! Оце так поталанило! Ми з Лайошем не могли в таке повірити. Тихо посміхалися: нехай люди читають. Рукописи, написані крапками, – це громіздкі зшитки, котрими у нас забиті всі антресолі в меблях, полиці і ніші. Виникала немала проблема: куди їх далі складати? Тепер та проблема на якийсь час знімалася, бо Брайлівська книжка займала значно менше місця і стояла собі на стелажі. Та це були, звичайно, дрібниці, так би мовити, побутові дрібниці. Головне те, що книжка вийде, що її читатимуть незрячі. Це була майже революція. Чому? Адже досі нічого такого не видавалося крапками. Виходила інколи чиясь поезія – і все. Невже ніхто про сліпих не писав? Сліпий про сліпих і про себе… Виходить, що ні.

– Лойошку, а нашій Олені не влетить?

– Кірієнко? А за що?

– Ну… Що моїх стільки книжок вийде. Скажуть…

– Думаю, що ні. Вона жінка розумна. Щось придумає. Вона вже знає, як аргументувати випуск цієї книжки.

– Бо я вже трохи запереживала.

– Ти б тільки те й робила. Ти завжди собі знайдеш тему для переживання. Хоча… Все може бути. І такий варіант ймовірний. Просто заздрісників у нас вистачає. Та, думаю, все буде добре. Але Олена таки молодець. Нам просто повезло з нею. Але, Тетянко, знаєш, що я надумав?

– Не знаю. Але, мабуть, щось грандіозне.

– Ні, не грандіозне. Просто нам треба поїхати в Київ.

– Ого! Але ж, Лойошку…

– Можеш не продовжувати. Знаю. Однак треба. Зробити там презентацію.

– Але ж книжка ще друкується.

– Так. І ще довго буде друкуватися. Але «Стежка від воріт» і «Під каштанами» вже надрукована. Отже, треба зробити презентацію, це ж доробок чималий. От нехай колектив побачить авторку книжки, котра в них набирається.

– Ну, це не дуже цікаво.

– Це ти так думаєш. А я впевнений, що людям цікаво. Концерт там дамо, познайомимося. Це ж і нам цікаво.

– Нам – звичайно, без сумніву.

– Під’єднаємо ще деякі справи.

– А хіба у нас в Києві є ще якісь справи?

– Звичайно, є. Ось, скажімо, нас давно запрошує на свою передачу Галина Бабій.

– А-а, це на передачу «Мистецтво бути жінкою»?

– А чому б нам і справді не взяти участь у цій радіопередачі? Це ж цікаво – виступити в прямому ефірі.

– Ой!

– От ти знову. «Ой!» Треба постійно з людьми спілкуватися. Аякже! Це і реклама, і, якщо хочеш, життя.

– Переконав. Їдемо в Київ. Тільки…

– Про «тільки»… Буду журитися я. Це вже буде мій клопіт. А твій…

Сміємося.

– Ну, про свої клопоти я знаю.

– От і добре, що знаєш. То давай готуватися до поїздки. Це буде цікаво.

 

А зараз звернуся до свого щоденника, бо там, здається, добре розписана наша поїздка до Києва.

 

6 листопада

Поїздили з Сашком по місту і дещо купили з продуктів: і в Київ на презентацію, і нам на дорогу. Завтра вже їдемо. Вантажу збирається казна-скільки. Я наполягала, щоб з нами, крім Сашка, їхав ще якийсь хлопець, бо подорож в метро – це не іграшки, та й для нас не дуже звично. Думали, кого взяти, щоб не алкоголика якогось. А тут несподівано сваха Аліну відпускає, а сама залишається з дітьми. Це, звичайно, добре: нехай хоч трохи Київ подивиться. Але ж Аліна нічого не зможе нести, та їй і не можна. Отак і їдемо.

 

7 листопада

Виїхали увечері. Квитки маємо безкоштовні від львівської залізниці. На вокзал завіз нас Гена. Якось завантажилися. Тепер можна відключитися від всього на світі. Я те й роблю. Дуже люблю їхати в поїзді. Обов’язково вечеряти і пити чай. Без того й подорож – не подорож. А вже потім  лягти і насолоджуватися перестуком коліс. Славно. Тільки їхати нам дуже недовго – одну лише ніч. Та вже що?.. Оля Носовська підказала нам цікаву річ: як з’ясувалося, в Києві таксі можна замовити навіть зі Львова, що ми і зробили. Можу бути спокійна: з таким тягарем не треба буде їхати в метро.

 

8 листопада

Приїхали в Київ. Прохолодно і туман. Добре, що нема ні снігу, ні дощу.

Машина подана вчасно. Їдемо до місця нашого проживання. А це щось на кшталт гуртожитку чи готелю. Це в будинку об’єднаної редакції наших брайлівських журналів. Відає тим Таран. Ніхто нам не робить ніяких скидок. Дорого, але дешевше, ніж у готелі. Влаштовуємось і чекаємо Олю Носовську. З нею вже поїдемо до будинку звукозапису і друку, де і друкується моя книжка «Поклонюся землі». Тут і будемо робити презентацію.

Гостинно зустрічає нас Олена Кірієнко. Це тільки завдяки їй виходить та книжка шрифтом Брайля. Знайомимося з директором. Це старий компартієць, котрий сумує за колишніми маршами і підбадьорюючими піснями (це він під враженням від вчорашніх жовтневих свят у Києві). Ну це таке. Кому чого бракує, то й за тим і сумує. Ми вислухали всю його біографію. Виявляється, він дуже зайнятий і ніяк не зможе бути на нашому концерті. Ну хіба трішки. Ми йому не дуже віримо, але й не дуже сумуємо з такого приводу. Даємо працівникам годинний концерт. Директор досидів майже до кінця, але був дуже діловий: то комусь дзвонив, то робив вигляд, що щось записує.

Після концерту – фуршет. Дещо привезли зі Львова, а дещо докупили тут. Нас приймали дуже щиро. Такого в них ще не було. І Носовській була приділена належна увага. Все було тут гарно. А особливо кіт Чома, котрий важить десь, мабуть, з вісім кілограм. Ще у них є киця Марися з двома дітьми, але їх ми не бачили. В супроводі Носовської їдемо у свій гуртожиток. Вона заїде за нами завтра, і ми поїдемо в Боярку. Там матимемо концерт в школі №1, котрий нам також організувала Оля. Ми з Лайошем вже потомилися і лягаємо відпочивати, а молоді йдуть ще собі гуляти по Києву. Нехай ідуть. А нам вже бракує сил навіть на те, щоб скласти свій одяг. Київ виснажує своїми відстанями.

 

9 листопада

Приходить Оля. Вона нам віддає море часу. От і знову їде з нами на концерт.

До електрички за нами вислали машину. Діти прийшли навіть ті, що не мали бути в школі. Вчителі також виявили велике зацікавлення, це було видно з усього. Нас зустріли зі справжнім великим короваєм на рушнику і пишним букетом троянд. Після концерту добре продавалися книжки, а «Аелітка» розійшлася – аж забракло. Це знову ж таки Оля Носовська так нас розрекламувала. Вона не полінувалася занести заучу 20 моїх книжок, що вона має, і, звичайно, «Аеліту». Книжок і касет забракло, так що Оля мусить щось донести. От дива! Нас нагодували, Оля провела до електрички (нам знову дали машину), і вже без Олі ми їдемо в Київ.

 

10 листопада

Вранці Оля знову прийшла. І як в неї сил вистачає? Ще ж і робота. Словом, прийшла Оля – і ми поїхали на радіо, Хрещатик 26. Тут у нас має бути прямий ефір з Галиною Бабій у передачі «Мистецтво бути жінкою». Якось дивно, але не дуже я хвилювалася. Це на мене не схоже. Сиділа з навушниками перед мікрофоном і розмовляла вільно, ніби в себе за столом. Під час передачі прочитала три вірші: «Лайошу Молнару», «Щоб став добрішим світ», «Зупиніться, огляньтесь». Було трохи дзвінків. Дзвонили переважно сліпі: Перебйонов, що був на той час у Львові, Василь Лящук з Рівного, хтось з Донецької області, Анатолій з Києва, Слава Потеляхіна, старенький з Маріуполя, що втратив зір, і ще якась жінка з Києва. Гарні дзвінки. Було цікаво. Час збіг швидко – і не зогляділися. На кінець була пісня «Наче лебеді білі».

І вже сьогодні ми їдемо до Львова. Веземо з собою коровай і море вражень. А я хотіла б в поїзді всю ніч не спати, аби насолоджуватися перестуком коліс. До побачення, Києве!

 

11 листопада

Прокидаємося в поїзді. Незабаром будемо вже вдома. Ми з Лайошем вітаємо одне одного зі святом. Сьогодні виповнюється 10 років, як ми у шлюбі.

Гена нас не зустрів, бо у Світлани померла мама, і вони щойно повернулися з похорону. Беремо таксі.

І нарешті вдома. Зітхаємо з полегкістю, бо таки вдома найкраще. Аліна і Сашко ідуть до дітей, а ми з Лайошем сідаємо снідати і трохи чаркуємо, бо у нас сьогодні таки свято. Діти прийдуть потім. Були б і Гена зі Світланою, та зараз їм не до свят.

І до самого вечора Лайош буде все розкладати та розвішувати, бо він у всьому любить порядок, щоб все було на своїх місцях. А з мене ще роботи ніякої: мені ще акліматизуватися треба.

 

Все на світі минає і стає спогадом. Відбулася і наша поїздка до Києва, яка теж стане гарним і теплим спогадом. Тільки не минуться мої книжки, книжки, що написані крапками. Дай, Боже, щоб вони не минулися. Ті книжки виходять у світ, ідуть до людей, до тих людей, що позбавлені зору. І вони читають ті книжки. Читають навіть ті, що не люблять читати українською мовою. «Поклонюся землі» ще до кінця не вийшла та й не вийде ще швидко. Третя частина досить об’ємна. А мені вже надходять листи-відгуки. Люди не знають моєї адреси, але всякими способами намагаються, аби їхній лист потрапив до мене. Про мою адресу намагаються довідатися у львів’ян: в бібліотеці, на підприємстві, у школі для сліпих чи просто у знайомих.

І приходять листи, теплі і щирі, і я рада їм. Люди часто розкривають свою душу, котру моя книжка, що називається, зачепила за живе. І це теж добре, бо інколи висловлений біль меншає. Знаю це зі свого гіркого досвіду. Хочеться подати тут лист Петра Шнипіра, що особливо схвилював мене своєю щирістю і теплотою. Думаю, що автор листа не образиться на мене за таку сваволю. З Петром Шнипіром я вчилася в нашій сотій школі, тільки він вчився в старших класах. І, між іншим, чудово читав гуморески. Ось його лист, котрий так схвилював мене.

 

«П.Шнипір. Сліди, Могилів-Подільськ, Вінницька область, 29.01.2006.

Шановна пані Тетяно, люба Тетянко!

Прошу вибачення за те, що відбираю у тебе час на читання цього листа, (а може, його прочитає твій любий чоловік, шановний Лайош, і передасть тобі його зміст), але мені хочеться від щирого серця подякувати за те задоволення, радість, щастя, які я пережив, читаючи (двічі!) твою книжку. Признаюся, що часто я не міг вимовити прочитане (другий раз  читав для дружини) через сльози, сльози жалю, співчуття, розчулення. Дай, Боже, тобі й усім твоїм близьким всього найкращого, щоб ти написала ще не одну книжку, а Лайош зміг добитися видання твоїх майбутніх творів.

Маю я твій магнітоальбом і збірку віршів (звичайно, плоским шрифтом). З твоїх пісень мене найбільше вразила пісня про Чорнобиль і про зорі. Це, як на мене, прекрасно, потрясающе (не підберу українського слова), до сліз  зворушливо. Оповідання «Кудлай» я переклав на есперанто і подарував переклад моєму італійському товаришеві П’єру Луїджі, щирому любителю і захиснику всього живого. А він потім надрукував його в журналі «Італа лигило» і його читали сліпі есперантисти всього світу.

А тепер про твою книгу. Звичайно, краще не скажеш, ніж рецензент із Пряшева. Та спробую висловити свої враження.

Перш за все висловлю захоплення твоїм письменницьким  талантом. Не знаю, мабуть, можна написати краще, але для мене книга чудова! Прекрасна мова, звичайно, розмовна з русизмами, полонізмами, діалектизмами. Ми обоє – подоляни, тому мені зрозумілі рідні слова: п’єц, бинда… А описи сільського побуту, нашого босоногого дитинства… Навіть отого циганського табору і самих тих циган. Колись зайшла до нашої хати циганська дівчина, може, трішки старша від мене 11-12-тирічного. Мама сказала: «Поворожи», а вона: «А що я чорта вродила?» Не знаю, чому це так врізалося в пам’ять. А як гарно описані «Конопляні жнива!» Читаючи, я наче побачив грядку конопель з «ходами» у високій гіллястій матірці на місці вибраної плоскіні… А потім багатопроцесний обробіток тих конопель…

Якось, вже жонатий, брав участь у ньому. Мама намочила коноплі. Прийшла пора їх «викидати». А тут пройшла злива, вода піднялася. Мама просить «викинути» коноплі, бо ж перемокнуть. Не знаю, скільки було тих горсток, але за кожною треба було нирнути, скинути камінь, яким вона була прикладена, витягти кілок, яким була пришпилена до дна, й викинути її на берег… Коли робота скінчилася, мене одягли в зимове (шкільне придане) пальто, валянки й повели додому. Ніяк я не міг зігрітися. Не допомогли ні стакан горілки, ні гаряча страва, мене била пропасниця. Тоді моя дружина роздягла мене, положила в ліжко (оте дерев’яне «корито», набите соломою й покрите веретою), сама лягла позад мене й обняла мене. Лише тоді я зігрівся. Це було понад сорок сім років тому…

А страшний 47-ий рік!.. Якраз у тому році я втратив зір через поранення запалом від гранати, який ми, пасучи, знайшли у лісі.

До львіської школи мене перевели з переповненої київської у сьомий клас. Як прекрасно ти описуєш і школу, і наш сад, і тухольську долину, і буки (до речі, якось я наївся букових горішків і отруївся: відчув запаморочення, боліла голова). Наша медсестра (вона, здається, була учасниця війни) відразу визначила причину мого стану. А ще була у нас лікарка Муза Миколаївна, молода. Коли я захворів скарлатиною (це в 17 років!) вона принесла мені в лікарню передачу: пам’ятаю, яблучне повидло. А потім, коли я повернувся з лікарні, вона поцілувала мене… Це була друга чужа жінка, що поцілувала мене, (першою була Євгенія Андріївна Дахно, яка проводжала нас на вокзалі, коли ми їхали до Львова). Перша дівчина, яку я поцілував (у 21 рік), була моя дружина. Отакий я був тюхтій!

А як прекрасно ти описуєш наших незабутніх учителів!.. Бо й насправді вони були учителями, яких тепер нема. Я певен. Колись на перерві (я працював у торговельному технікумі «брехуном») після якоїсь розповіді про когось із моїх колишніх учителів одна учениця зауважила: «У вас, Петре Івановичу, усі вчителі були гарні».

Так, вони були добрі, мудрі, турботливі… А вихователі?.. Незабутня Антоніна Алойзівна якось здивувала нас. Розмовляла ж вона лише українською, та ще з акцентом. І якось увечері підійшла до вікна й продекламувала російською без акцента:

«… Как эта глупая луна

На этом глупом небосводе…».

Запам’ятав лише цю фразу. Станіслава Андріївна півроку вчила мене грати на фортепіано (я грав в чотири руки зі Славцею Дзвонець і в шість з нею і Толею Таракановим). Люблю «помучити» наше стареньке піаніно, бо грати я так і не навчився. З найкращими почуттями згадую Ізраїля Павловича, Йосипа Михайловича, Наталю Прокопівну, Анну Романівну з її неповторним галицьким акцентом, з її справді глибокою ерудицією, яку ми тоді ще не могли оцінити. Звичайно, пам’ятаю і Ларису Петрівну, в яку теж був закоханий, хоча розумів, що вона далеко не ангел. Якось відповідали Толя А. і я. Толі Лариса Петрівна поставила трійку, мені – п’ятірку. У мене не вистачило мужності зауважити їй це на уроці, але потім, коли ми були удвох, я задав це питання: чому так? Вона відповіла: «Таких так треба вчити». Я промовчав. Потім я чув про історію з Лотікайненом і про те, що Лариса Петрівна змушена була піти зі школи.

Може й несправедливо, але не долюблював Генрієту Юхимівну і я. Ні Марія Василівна, ні Клавдія Іванівна у нас не викладали. Але я їх пам’ятаю.

А наші однокашники, учні… Коли мені сказали, що в бібліотеці є твоя книга, я пригадую: «В її класі я був піонервожатим!» Нікудишній був піонервожатий, як і консорг школи й пізніше консорг на УВП. Словом, нема у мене здібностей організатора, громадського діяча. З вашого класу пам’ятаю Люсю, Марійку й тебе, звичайно, ти вже й тоді була не така, я принаймні тебе виділив. А потім наша зустріч в Одесі під час огляду в автобусі… Ти пригадала, як я читав вірш Олійника «Імператор», спасибі… Й остання наша зустріч у Вінниці… Ти вже не була «девочка в платьице белом»… Фелікса я не пам’ятаю зі школи, зустрів уперше в Євпаторії, а потім ще раз у Миколи Клименка в Києві. Не справив він на мене враження. Галя Маршанська (Коломойцева) живе в Бєлгороді, М.Новачук живе в Могилеві, став дуже богомільним, майже просвітер серед місцевих єговістів. В минулому році помер після довгої хвороби Толя Скорбатюк. Ти згадуєш бравого хлопця Бориса, на рік старшого від тебе. Може це Боря Гамарник? Він був моїм добрим товаришем, жив у сусідньому селі, захворів на рак шлунка і покінчив життя самогубством років 20 тому. Його дружина і син жили в Могилеві.

Прошу вибачити мені за такого довгого й боюся, нудного для вас листа. Ще раз висловлюю своє захоплення мистецьким талантом Тані й організаторським Лайоша. Хай вам щастить завжди. Щиро вдячний.

Петро Шнипір».