Дихнув вітрець, сів вечір біля мене.

І раптом матіола ожила.

Війнула пахом, ніжним, незбагненним,

Неначе нареченою була.

Зашепотіло листя щось натхненне,

Озвалась пісня на краю села.

Мені здалось, ти знову біля мене,

А я, мов нареченою була.

У тихім плесі місячного неба

Чиясь самотня зірка пропливла…

Не треба світу і скарбів не треба,

Аби я нареченою була.

І вітерець гарячим поцілунком

Торкнувся розпашілої щоки.

Забилось серце пристрасно і лунко,

А вечір приховав мої роки.

 

 

СТЕЖКИ МОГО ДИТИНСТВА

Чомусь вже так виходить, що з минулих років виринає найяскравіший спогад – спогад дитинства. Особливо, коли ти вже належиш до людей похилого віку. Цей спогад гріє душу, воскрешає всіх рідних, кого давно вже нема на світі. Дитячий спогад… Ілюстрація до твого життя.

Пригадується… Я тоді була ще зовсім мала і навіть не підозрювала, що живу у казці. Я жила у казці цілий день, хіба що поверталася в реальність на короткий час, коли треба було йти до хати, щось їсти і пити. Хто я була в тій казці? Не знаю. Може, принцесою, а може попелюшкою. Тим я ще особливо не журилася.

Був літній сонячний день. Таких днів у моєму дитинстві було багато. Але чомусь згадався саме той день.

Мама поставила дерев’яну балію з водою. Вода нагрілася на сонці, і я могла хлюпатися в тій воді, скільки хотіла. Прийшла Ліда, моя товаришка.

– Ну, вилазь вже.

– А чого?

– Підемо в поле.

– А що там в полі?

– Там саме кашка зацвіла. Нарвемо. Та й блават. Вінки сплетемо.

– О, добре, я зараз.

Накидаю сукенчину – та й готова. А що мені? Виходить мама.

– Що? Накупалася? Чи може змерзла?

– Ні, не змерзла. Ми з Лідою в поле йдемо.

– В поле? А чого?

– Там кашка зацвіла. І блават. Правда, Лідю?

– Тільки дивися, дитино. Її треба вести за руку. Вона не бачить.

– Я знаю, – каже цілком по-дорослому Ліда.

– Та Ліда знає,- запевнила я свою маму. А потім згадала:

– Мамо, мамо, а коли я купалася, то до мене качка приходила.

– А чого ж вона хотіла, та качка?

– Не знаю.

– А може вона води хотіла?

– То хай би пила. Хто їй не давав?

– Вона, певно, тебе боялася.

– А чого мене боятися? Я ж не вовк і не лисиця. Чи вона думала, що я її зловлю?

– Може й так.

Я сміюся голосно, аж кури полохаються.

– А може та качка просто хотіла зі мною привітатися?

– Може, – каже мама і посміхається.

– Ну, Лідю, ходімо вже, – приспішую свою товаришку.

– Тільки ще зайдемо до мене, я каченя візьму.

– Каченя? А навіщо каченя?

– Воно у нас одненьке. Знаєш, як йому сумно?

– А воно в полі не втече?

– Ні, не втече. Я його зловлю. Воно ще зовсім маленьке. Воно там буде пастися і йому не буде сумно.

– А як ти його понесеш?

– А в кошичку.

І ми йдемо. Світ такий широкий і прекрасний. Пилюга на дорозі тепла і м’яка. Вона гріє і лоскоче босі ноги. Бо кому б спало на думку взуватися влітку? Навіть, якби й було в що…

– Агов, півню, – гукаю я, –  і до мене озиваються півні ледве не зі всього села.

– Агов, песику, де ти?

І ліниво озиваються собаки. Бо їм жарко і не хочеться гавкати. Та й потреби такої нема, собаки це розуміють.

– Агов, котики, – гукаю, – де ви?

А коти мовчать. Я розчарована.

– Та вони десь сплять у холодочку, – заспокоює мене Ліда, – бачиш, як душно?

А в полі – справдешній рай. Десь перепілка підпадьомкає. А що вже жайвори – то так і снують свою срібну пісню від неба до землі. А сонце гріє, а вітерець повіває, а коники сюрчать – і в раю, мабуть, такого нема. Пускаємо каченя пастися, а самі заходжуємося коло квіток, а потім плетемо вінки.

– Мені найбільше подобається вінок з блавату, – кажу я. У нас в селі і досі волошки чомусь називають блаватом.

– А давай ще й мачок вплетемо. Він такий гарний, – каже Ліда.

– Він гарний, то правда, але дуже швидко облітає.

– Так. Але я собі його таки вплету.

– То вплети. А я не буду.

За вінками ми на якийсь час забуваємо про каченя.

– Лідю, а де каченя? Щось його не чути.

– Ой, – зойкнула Ліда і кинулася його шукати.

– І куди воно могло подітися?

Товаришка моя ледве не плаче. Я також. Нарешті вона знаходить його неподалік від нас. Воно сиділо собі тихенько в квітках.

– Як тобі не соромно? – каже Ліда до свого каченяти. – Більше я тебе з собою не візьму. Будеш тоді знати. Ох, і набила б я тебе. Але ж ти таке маленьке.

Нарешті ми вже збираємося додому.

– Зараз, – каже Ліда. – Я ще тільки доплету вінок для твоєї  ляльки.

– Ой, а я про неї і не подумала, – кажу я присоромлено.

– А я подумала. Уявляєш, як їй буде образливо, коли у тебе буде вінок, а у неї – ні.

І нарешті ми таки вже йдемо. Босі, у вінках, у Лідиному кошичку попискує каченя, у небі співає жайвір, десь підпадьомкає перепілка.

– Я буду принцесою, – кажу я, – а ти ким?

– А я… Не знаю, але ти, певно, не можеш бути принцесою.

– Чому? Бо я сліпа?

– Ні, не тому. Сліпа – то дурниці. Тому, що ти боса. Хіба ж бувають босі принцеси?

Я задумуюся. І мені на якусь мить стає шкода бідних принцес, котрі не знають, як це добре ходити босоніж. Нарешті я знаходжу вихід.

– Послухай, я ж принцеса! Мені можна все. Тоді хто мені може заборонити ходити босою? От захотіла – та й роззулася.

– Ну, не знаю. Може й так. Добре, ти будеш принцесою, – нарешті поблажливо погоджується Ліда.

– А ти ким будеш?

– Не знаю. Я ще не придумала.

– Будь попелюшкою.

– Ні, не хочу попелюшкою. Я буду жінкою прокурора.

– Прокурора? Якого прокурора?

– А колись до нас приїжджав один наш знайомий прокурор з жінкою. Вона така гарна, в такій блискущій сукенці, на шиї – золотий ланцюжок, у вухах кульчики, а на пальцях багато перснів.

Мені чомусь стає шкода Ліду. І себе шкода. Ну як я тоді буду принцесою, коли Ліда буде жінкою прокурора?

– Послухай, Лідо, а як вона, ну, та жінка прокурора, корову доїть, коли в неї на пальцях стільки перснів? Корові ж болить. Корова і вдарити може, і молоко вибити.

Ліда сміється.

– Що ти! У тієї прокурорші нема корови.

– Як нема? Зовсім? А як же ж вона тоді?..

– Вона живе у місті. А в місті корів не буває.

– Тоді й ти житимеш у місті, коли будеш жінкою прокурора?

– Мабуть, що так.

– Послухай, Лідю, нащо тобі той прокурор здався? Він, напевно, старий і сердитий.

– Ні, не старий. А що сердитий – то, мабуть, так.

– То навіщо він тобі? Будь краще чаклункою.

– Чаклункою? Тоді я оберну принцесу на зелену жабу.

– Ні, не обертай мене на жабу. Бр! Ти будь доброю чаклункою.

– А що я зможу начаклувати?

– Ну… Начаклуй хоча б вишень. Я так хочу вишень.

– А навіщо їх чаклувати? От прийдемо додому, то я піду в садок та й нарву.

– Ти нарви, але нехай буде так, що ти нібито їх начаклувала.

– Е, ні, це буде не по-справжньому. А я так не хочу. Я хочу бути справжньою чаклункою. О, я придумала! Я краще зачаклую свого діда, щоб він купив мені магазинську ляльку.

– Ну, це можна. А ще знаєш що? Зачаклуй мого  Степана, щоб він не пустував.

– Ні, Степана я чаклувати не буду. Ще наб’є.

– А як же ж він тебе наб’є, якщо ти – чаклунка.

– Ну, не знаю. Ні, Степана я чаклувати не буду.

– А хочеш, я тобі про Степана один секрет розкажу?

– Розкажи. Я дуже люблю секрети.

– А ти нікому не розкажеш?

– Ні.

– Забожися.

– Їй-бо, не розкажу.

– А мій Степан до твоєї цьоці Храсими за грушками лазив.

– Ет, такий секрет! Нехай лазить. Тих грушок знаєш скільки вродило? Хоч би скільки лазив, всіх не обнесе. Але ті грушки не дуже добрі. А от в Уляни Михтодової – ото грушки! Солодкі, як мед. Тільки там собака.

– Та! Собака! Мій Степан жодного собаки не боїться.

– Е, той кусається.

– То й що? Кине йому кусок хліба чи якогось пирога – і собака вже не вкусить. Мій Степан кому хочеш голову заморочить, не те, що собаці.

Ми вже підходили до моєї хати, коли почули пронизливий голос Лідиної баби Мартошки.

– Лідю-у! – гукала вона.

– Зараз іду, – тихо відповідала Ліда, наче баба Мартошка могла її почути. Ліда й так вже збиралася йти додому, бо її каченя хотіло вже пити і спати. А я пішла приміряти волошковий вінок своїй ляльці.

А ще пригадую… Якось мене мама в поле взяла просо полоти. Ясна річ, просо я не полола. Полола мама і Ніна. А я сиділа на межі, бавилася, слухала, як коники в просі сюрчать, як десь далеко перепілка підпадьомкає, та ще з вітром розмовляла.

– Вітре, вітре, скажи, де моя доля ночує.

Сама б такого не придумала. Десь, видно, від старших дівчат почула та й собі спиталася.

– Шу, шу, шу, – шумів вітер. Польовий вітер не так шумить, як вітер у селі.

– Та що ж ти все шумиш та й шумиш? Скажи мені, де моя доля ночує.

Не каже вітер. Шумить та й шумиить. Зате мама озвалася.

– З ким ти, доцю, там розмовляєш?

– З вітром.

– О! А про що ж ти з ним розмовляєш?

– Та питаю його, де моя доля ночує. А він не каже. Все шумить та й шумить.

– Твоя доля ще маленька, така, як ти. То де ж їй ночувати? Вдома ночує.

– Ні, мамо. Моя доля відразу дорослою народилася. Це тільки я ще маленька.

– А звідки ти знаєш?

– Ну… Я так думаю. Не може доля бути маленькою.

– Тоді вона хитрунка.

– А чому?

– Бо тоді чому вона тебе не бавила? Не знаєш? От і я не знаю. Все Ніна бавила тебе. Та ще часом Степан. Ну добре. Я пішла вже далеко. То я тебе не почую.

Як всякій полільниці, мені належав полудень. На полудень у мене був хліб з маслом, скибочка до скибочки складалася, і пляшка молока. Полудень королівський. Вже б може час його з’їсти, доки мама ще далеко не відійшла. Воно начебто ще рано. Але ж їсти у полі – це зовсім не те, що вдома. І я гукаю:

– Мамо, а де мій полудень?

– В кошику. Зараз дам.