І дочекалися. «Шлях до покаяння» – книжка оповідань і повістей – також вийшла. Я їй дуже зраділа. Але, коли пан Мирослав взяв буса і привіз нам з друкарні всі наші книжки, коли хлопці підняли їх на наш 4 поверх, отут ми зрозуміли, що наша трикімнатна квартира стала перенаселена книжками. Ними була забита спальня і кабінет, вони лежали і на переході з кабінету до залу.
– Так… Треба їх якось продавати. Якнайскорше. Тільки як?
Лайош був заклопотаний, як ніколи.
– Нема реалізатора. А де ти його візьмеш?
– У нас, Лойошку, нема такого досвіду. І так добре, що тобі якось досі вдавалося казки продавати.
– Це дуже нелегко. Дякувати треба вчителям, що погодилися безкорисливо нам допомагати.
– Не всі допомагали.
– Не всі, звісно. А що зробиш? Це добра воля кожного. Але ж багато учителів доклали чимало зусиль, аби нам допомогти. Маємо про те пам’ятати.
– А ми й пам’ятаємо. Якби ті книжки не продавалися, то ми б і видавати їх не могли. А куди їх дівати?
– Ой, Тетянко, що ми будемо робити з тими книжками? Ти хоч усвідомлюєш, що все це – твої книжки?
– Я дуже горда, Лойошку, що я – володарка всього того багатства, всіх тих стосів книжок. Це ж прекрасно. Тільки от, якби ви, діду, все це продали.
Сміємося. Це і справді добре, що стільки написано, стільки видано. Ще б лишень помічника Лайошу. Та де ти його візьмеш? Проблема часу.
– Найбільше переживаю за «Шлях до покаяння». Така книжка! Таке текстове наповнення! Але ж ніхто про те не знає. А коли люди не знають, то як вони ту книжку купуватимуть? Рекламувати треба.
– А як ти її рекламуватимеш? Це ж не вірші, а повісті та оповідання.
– Однак якось треба.
– Не вмію, Лойошку.
– Треба вчитися. Бо інакше книжки так і лежатимуть мертвим вантажем. А вони мають йти до людей. І справа тут не тільки в грошах.
– Хіба ж я проти? Ну, поживемо – то й побачимо. А може й буде книжка продаватися. Чого зарання журитися? Радіти треба, що книжка вийшла. Нова книжка! І, здається, таки непогана. А ми до неї, як до небажаної дитини. Ми ж самі її хотіли.
– Та звичайно хотіли. Але ж от… Що тепер робити з тими книжками?
– От, діду, якби ви їх всі продали.
Сміємося і веселішаємо.
– Ти ж бачиш, Лойошку, що навіть видавництва мають зі збутом книжок ту ж проблему. Хоч у них можливості більші, ніж у нас.
– Ну, у нас теж можливості є – це наші концерти. Ми стоїми ближче до людей. Просто наші люди не готові купувати дорогу книжку, нехай навіть з гарною поліграфією. Людям потрібна дешева книжка. Звичайно, вона мусить мати добрий вигляд, але мусить бути за ціною доступною для покупця. Так що ми робимо правильно. Але ми ще й на своїх концертах рекламуємо наші книжки.
– Поезію.
– Так, поезію. Тому проза продається гірше. Чому не йде «Тернова доля»? Книжка дешева, а не йде. Чому? Бо не рекламується.
– Але все-таки попри поезію купують і казки. Хоч вони також не рекламуються.
– Казки – так. А от оповідання і повісті… Їх треба рекламувати.
– Ну, спробуємо. Тільки тішмося вже нарешті, що вийшла нова книжка. А то вона на нас образиться.
– Та ж тішимося, Тетянко.
– Ти ж сам задумав її видати.
– Та звичайно. Все, що ти пишеш, має виходити.
– І виходить, Лойошку. Я й сама не перестаю дивуватися, як це тобі вдається, але ж книжки виходять – і це прекрасно. Дякуймо Богу і тішмося.
– Тільки поки що мусимо з виданням нових книжок трохи почекати, бо нікуди буде їх класти.
– А поезія? А «Казки в кошику»?
– Не знаю, Тетянко. Ні, поетичну збірку ще треба якось видати. Віршів набралося вже достатньо. Треба видати.
– А щойно тільки ти мені казав, що…
– Мало чого я казав. Я ж сам хочу, щоб ті книжки виходили.
– Ну, якщо ти хочеш, Лойошку, то вони неодмінно вийдуть.
– А про кошти тобі і байдуже?
– Та не зовсім байдуже. Але я у всьому покладаюся на тебе.
– Дякую.
Сміємося обоє.
А от недавно ми одержали гарного листа від нашої дорогої Варвари Соколовської – голубки сивої, вірної дружини славного кобзаря, бандурника і священика Миколи Сарми-Соколовського. Ми надіслали їй «Таїну» і «Шлях до покаяння». Хочеться тут привести її лист. Ось що вона пише.
«26 квітня 2007 року.
Христос Воскрес!
Дорога моя Тетяночко! Дуже дякую за книжки. Уже прочитала майже всю прозу. Дивуюся, дивуюся! Гарно написано! Багата, колоритна мова. Багато слів – новоутворених тобою. До поезії ще не дійшла. Та з твоїм поетичним словом я знайома – маю кілька збірок, тобою подарованих. Тішуся твоїми успіхами в творчості. Дай, Боже милосердний, тобі ще багато літ дарувати людям насолоду від спілкування з тобою! Бо твоя творчість – це ти сама. Колись нам писав Михайло Баран:
«Тетянка – це львівське диво». Я щаслива, що маю можливість з тобою спілкуватися. Молю Бога, аби був милостивий до тебе і твоєї родини! Зичу усім вам здоров’я, гараздів! Хай ще співається! Легкого тобі пера!
Завжди ваша В.С.».
ПОДАРУНОК
Квітень 2007 року випав для мене якийсь такий… І сумний, і радісний водночас. І я не могла ніяк всього того сумістити разом. Від того ставало мені прикро. Цього року Великдень випав на 8-е квітня. А 7-го ж Благовіщення – свято велике і шановане. Так-от, на це світле свято припала така сумна подія – померла Марійка Марусина, або Міняйло, моя інтернатська товаришка. Вона хворіла, але якось ніхто не сподівався, що вона так швидко відійде. Марійка ніяк не хотіла лягати в лікарню.
– Знаєш, Таню, боюся чомусь тієї лікарні.
– А може, треба, Марусю. Там тебе обстежать. А так що? Ліки приймаєш навмання.
Якось її таки умовили. Обстеження показало, що в неї пухлина в мозку. І велика. Треба було робити операцію. Гарантії лікарі не давали: п’ятдесят на п’ятдесят. Діти мусили погодитися: була хоч якась надія. Після операції ще пожила, але була в комі. З того уже не вийшла, до тями не прийшла. Робилося страшно: була – і вже нема. Це вже таки, як сказав один з наших: «б’є по нашому квадрату». По ньому вже давно б’є. Скількох вже моїх однокласників нема: і Люсі, і Ніни, і Валентина, і, здається, що й Вихопня. А тепер от вже нема і Марійки…
А в Білозірку однак треба було їхати. Великдень. Нас там чекали. Пропустити нагоду зустрітися зі своїми сестрами я не могла, бо вони вже в поважному віці.
Їхала з нами Аліна з дітьми. Діти на диво нормально перенесли дорогу, а я за те найбільше переживала.
Великдень! Це свято я найбільше любила. Різдво також. Але на Різдво холодно, зима. А на Великдень вже справжнє пробудження до життя всього сущого. Та цього року Великдень для мене був захмарений. Зустріч з сестрами, гостина… А мені час від часу наче хмарка затьмарює чоло. Маруся! Моя товаришка. Вона лежить десь там… І так робиться маркітно, що й не чуєш, про що говорять довкола. Щебечуть діти, щось розказуть сестри. Христос Воскрес! Смертю смерть подолав. Воїстину Воскрес! Кругом радість, дзвони дзвонять. А Марусі вже нема. А вона так любила, коли ми збиралися гуртом.
– От захворіла, – казала вона. – А скоро вже до Тані на день народження йти. І як я піду?
Так, Марусю, скоро 22 квітня. Тільки ти вже не прийдеш, ніколи не прийдеш. І не поспіваєш з нами. Лежиш десь там, холодна і німа… Нас було чотири з інтернату, що ще трималися купки: Оля Николин, Оля Бодьо, Марійка і я. Примкнули до нас Веня і Лайош. Це була така собі родина, а може й більше, ніж родина. Готові були завжди прийти одна одній на допомогу. А от Марусі вже ніхто не зможе допомогти.
Її ховали у вівторок, на третій день Великодня. Місце вона вже собі мала, біля Славка. Без сумніву, діти зроблять пам’ятник. Але що це? Це, мабуть, таки для живих. Її нема… Священик з дяком славлять Христа – день сьогодні такий. Це зрозуміло. Але ж якось це треба не так. А як треба? Та хіба ж я знаю? Це вони мають знати. Священик і дяк.
Радуйтеся всі ви нині,
Бог дав щастя всій родині,
Бог дав радість нам з небес…
Того таки можна було б і не співати. Бо яка там радість? Мене запевняють, що це правильно, що це так має бути, що я не права. Зрештою, може й так. Хіба ж я знаю? Прости нам, Марусечко. І їм прости, бо так має бути… Поховали, помолилися, поплакали, пом’янули, – все як годиться, як має бути. Хоча поминки – це щось таке… Мабуть, ще від язичництва. Але так прийнято, так має бути. Родина – це зрозуміло. Друзі – це також… Але прийшли ті, з котрими покійна і не спілкувалася, і навіть ті, що колись за щось її судили, злословили. Чого прийшли? Хто знає. Може, щоб подивитися, як воно буде, та й далі злословити? Може. Прости їм, Господи, бо не відають, що творять. А може й відають…
Ми з Марійкою зналися майже 56 років. Ділилися скибкою хліба, а в інтернаті в ті роки це було дуже важливо, сиділи за одною партою, разом працювали, жили в гуртожитку, місяць відстані було між нашими весіллями. Потім в кожної було своє життя: хтось жив краще, хтось гірше, але зустрічалися. І от… Мої дорогі дівчата, як ми досі себе називаємо, бачите, до чого воно йдеться? А ви часом уникаєте спільних зустрічей, шукаючи для того найменший привід. Давайте зустрічатися. Дай нам, Боже, веселішої нагоди.
А завтра в мене презентація моєї великої книжки казок. У видавництві. Це така гарна подія, це свято. А як святкувати, коли тут таке?.. Тут стільки смутку. І в душі також. І переносити ніяк. Отже, треба перевтілюватись, бо життя триває. А вийде? Мусить вийти, бо в житті так вже є: сумне і веселе поруч.
А ще треба було готуватися до свого дня народження. Дівчата не прийдуть, бо ще під враженням того, що сталося. Відійшла наша Маруся, відійшла від своєї родини, від нашого гурту.
Не зважимось збиратися без тебе,
Бо нас вже стало менше на одну.
На нас за щось розгнівалося небо,
А от за що – я так і не збагну.
Одна одній ми кривди не робили
І дружбу берегли, як Божий дар.
Разом росли, сміялись і любили…
Якраз через місяць день народження у Лайоша. Отоді і зберемося. Але ж діти однак прийдуть. Вони молоді, їм того не поясниш. Треба хоч щось придумати. Хоч якийсь обід. Випала саме неділя. Ми з Сашком пораємося біля столу. Лайош вже зробив, що міг, і тепер відпочиває. До мене багато дзвінків, багато привітань. Сашко сміється:
– Ти, мамо, сиди вже на пуфику і приймай телефонні дзвінки.
І ще один дзвінок. Дзвонить Галя Марусина.
– Тьотя Таня, яка ваша адреса?
Кажу адресу.
– Ми через півгодини будемо.
Ошелешено кладу трубку.
– Що таке, мамо? Хто це дзвонив?
– Галя. Марусина.
Дивується і Сашко. Вже чекаємо аж доки не приходить Галя.
– Я вас вітаю, тьотя Таня.
– Дякую, Галю.
Я розумію, що їй не до привітань. І все ж таки…
– На Вербну неділю ми брали маму додому. Ну, щоб помити і щоб дома побула. 2 квітня мама дала мені гроші, щоб я купила вам подарунок.
– Купи, – каже, – подушечки на канапу. Такі, як ми купували тьоті Олі. І пошивки купи. Такі самі.
Так, то правда, колись ми були у Буренків. Щось святкували. І Маруся біля мене сиділа.
– От які гарні, Олю, в тебе подушечки, – похвалила я.
– Це мені Маруся подарувала.
– Правда, Марійко?
– Правда. Як хочеш, то я й тобі такі подарую. Не буду ламати собі голову над подарунком.
І засміялися тоді обидві. А вона й запам’ятала. І не забула про те у важкій своїй хворобі. 2 квітня… А вже 3 -го вона пішла на операцію, щоб потім перейти в інший світ.
– Дякую тобі, дитино.
Ми стояли обидві зі сльозами на очах.
– Це була остання мамина воля і я не могла її не вчинити.
Такого подарунка, мабуть, не одержував ніхто. Подарунок від мертвої товаришки. Дякую тобі, Марусю. Мир душі твоїй… Життя триває. І ти ще довго будеш у тому житті.
І пригадалося… Двоє дівчаток, дві дівочки, невеличкі і худенькі, з кісками – тоді в школі так було заведено – бігали по своємо інтернату, достоту схожі одна на одну.
– Як сестри, – казали про нас. Скрізь були разом: і в шкільних коридорах, і в шкільному саду, і в шкільній спальні наші ліжка поруч стояли, і в одній тумбочці разом триймали свої нехитрі пожитки. Хтось з нас обов’язково приїжджав до школи раніше, щоб зайняти останню парту в класі, і вже сидіти нам за тією партою до кінця навчального року. Я вже десь про те писала, але не можу не згадати ще раз.
А потім разом пішли в щітковий цех на роботу. Одна з нас (Марійка) важила 42 кг, а друга (я) – 43 кг. Одна з нас (Марійка) носила взуття 32 розмір, а друга (я) – 33. Жили разом в гуртожитській кімнаті. Всім ділилися: і шматком хліба, і немудрими дівочими секретами. В кожної життя склалося по-своєму. Мене закинуло на другий кінець Львова, відірвавши від мого товариства, та дороги наші однак перетиналися, і там, на перетині тих життєвих доріг, стояли ми. І так було 55 років. А тепер її нема. І вже більше ніколи не буде. Житиме в своїх дітях, внуках, правнуках, яких вона вже ніколи не попестить, не візьме на руки. Могла б ще пожити. А чому б не могла? 65 – це ще не така старість. Та не ми відмірюємо життя. Хтось там угорі краще знає, кому скільки відміряти…
Колись замолоду мені ворожили ворожки (хто з нас в молодості таким не забавлявся?) а потім пророкували асторологи, що я буду жити недовго. Я не дуже вірила в те ворожіння і в те пророкування. Хто з молодих вірить у щось кепське? А тепер?.. Часом задумаєшся, а потім махнеш рукою: звідки хтось може те знати? От візьме Бог та й на перекір тим ворожкам та асторологам продовжить мені віку, а ще здоров’я трохи додасть, аби я ще написала те, що задумала, і те, що ще задумаю. А чого ж? Все в Божій волі. А в нашій що? Хіба що благати Бога, аби простив нам наші гріхи, скоєні по нашій волі чи нашій глупоті, чи мимовільно. Нехай вже буде так, як визначить нам Бог. На тому і станемо, бо від нас нічого не залежить.
А ще пошли, Господи, царство небесне нашим близьким і далеким, рідним і чужим. І прости нам провини наші перед тобою, Отче наш, і перед ними, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого…