Моя зоря спогади

В голову лізуть дурні вірші. Чому дурні? В дурну голову дурне лізе. А треба б щось розумне і добре. А якщо вже ні, то не треба ніякого. З тим прагматичним і жорстоким світом я не в змозі боротися. Та й хто б то міг? Або він тебе задавить, або… Ставай поетом – і будеш вищим за ринкові будні. Хоча й без них не можна. Бо як тоді вийдуть твоїх книжки? А ніяк. От бачиш, знову тебе переміг той прагматичний світ. Вже вкотре переміг. І все-таки стань поетом, якщо вже не можеш торгувати на базарі. Так краще. І то нічого, що в голову лізуть дурні вірші. Нічого, прийдуть і розумні, мусять прийти.

Отак розмірковувала сама з собою на одинці. Пусте розмірковування. А може й не пусте… Бо, що там не кажіть, а поезія ще має вплив на людей. На людей і на їхню долю… І доки живе поезія, доти житимуть і поети. Як же добре, що і я нарешті можу бути причетна, можу належати до тієї когорти. І то нічого, що я так і не стала членом Спілки письменників. Я однак поетеса, і тепер ніхто вже не може того заперечити. Ніхто! Навіть найгрізніші і найсуворіші критики. Бо мою поезію люблять і читають в народі.

1111111111111111 продовжти читати

Я ще й досі ношу косу: ніяк не насмілюся обрізати. І все зринає пісня:

Ой, не ріж косу,

Бо хорошая.

Яка вже там хороша. І сивина береться… А різати шкода. Зачіски не роблю. Принципово: як коса, то нехай вже буде коса. Коли викладаю її на голові, то все згадую, як тішилася колись моєю косою моя мама і викладала мені її «по-дівоцьки». І хочеться заплестися так, як колись: в чотири кіски. Ото б дива було б. Тепер так не ходять. А що, треба буде спробувати. Ще ж не забула. Та що це вже за коса! Сміх один. Хіба ж такими були мої коси в юності? Ба, навіть після першої дитини… Та що там коси! Хто про них згадуватиме? Тут життя іде шкереберть. Та що вже шкодувати за тим, чого нема?..

Цікаво мені знати, як сприймають мене глядачі. Та якось вже сприймають. Але ж чесно ніхто не скаже. Іноді таки хочеться побачити себе в дзеркалі. Ото вже марна затія: не дано. Та, зрештою, воно й добре, бо хто знає, може, якби побачила себе в дзеркалі, то пішла б нарешті зі сцени. А так… Стою на сцені, проста, як істина, сліпа, без косметики, іноді з ледь підфарбованими губами. Нехай виглядає так, що це мій імідж. Ну й слів усяких понапридумували. Та вже що?.. Імідж – то й імідж. Нехай і так.

 

Люди… Людські долі і серця. Після наших виступів вони якось розкриваються, стають наче близькими. І скільки їх не було в нашому житті, адже концертів проведено вже біля двох тисяч, вони не залишають нас байдужими. Свої концерти ми не просто проводимо, ми їх творимо. Мені хочеться відкрити глядачам свої найновіші вірші, бо на той час вони мені здаються найкращими. Потім мене запитують:

– А в якій збірці цей вірш?

А він ще ні в якій збірці. Він, може, ще й не передрукований з крапкового шрифту.

Люди після концерту піднімаються на сцену – це традиція. Єднання з глядачами, тепле і щире. Ні, цього не можна передати. Тоді дуже хочеться жити. І не просто жити, а творити щось добре на землі чи, принаймні, на сцені.

В нашому залі байдужих не буває. А може вони просто не приходять на наші концерти. Ось підійшов поляк. Він схвильований. Він просить дозволу нас сфотографувати, щоб повезти цю фотографію у Польщу, а там розповісти про нас своїй дружині, що втратила зір, коли їй виповнилося 40 років. Вона колись жила у Львові, а тепер доручила йому побувати у рідних місцях, все сфотографувати, щоб потім розповісти їй. А тепер до його розповіді долучимося ще й ми. Люди і долі… Вони ніколи не були байдужими.

Ось підходить жінка з Одеси і просить написати їй автограф шрифтом Брайля. Яких тільки прохань не буває. А ще слова, добрі і щирі, а іноді просто дивовижні.

– Ви знаєте, коли у мене болить голова, я читаю ваші вірші – і головний біль проходить. Дякую вам.

– Що ви! Я не екстрасенс, я – поетеса.

Це слово я вимовляю дуже несміливо. Ні, я просто жінка, що пише вірші. Дякую вам!..

Підходить жінка і тихо шепоче до вуха:

– Дякую вам. Ви допомогли мені вижити.

Я не знаю, що у тієї жінки, але хай їй таланить.

 

– Скажіть… А ви професійна письменниця!

– Професійна? Це як?

– Ну… Ви член Спілки письменників?

– Ах, ви ось про що… Ні.

– Ви й не пробували в Спілку чи… Пробачте.

– Ні, не пробувала. А що?

– Ну… Тоді б ви були професійною письменницею.

– І ви гадаєте, я б тоді стала краще писати? Ні, я нічого не маю проти Спілки письменників, може й колись спробую стати членом тієї спілки, але… Я думаю, що письменник – це не фах, не професія.

А то якось я і справді почула по радіо про одну людину приблизно таке:

«За фахом – філолог, пише докторську дисертацію. Має два романи. Але письменниця вона не професійна».

– Як це? – хотіла запитати я. Та питати було ні в кого. А якщо завтра ця жінка стане членом Спілки письменників, то вона відразу стане професійною письменницею? Абсурд якийсь. Але ці клопоти мені до голови приходять мимобіжно. Не думаю, що це має суттєве значення. Я так гадаю: якщо ти добре пишеш, то ти – письменник, а якщо зле – то ні, навіть тоді, коли ти член Спілки письменників. Не хочу бути комусь підзвітною, не хочу ніяких рамок, статутів. А втім, я не зарікаюся. Може я колись стану членом Спілки письменників. Якщо мене приймуть. І тоді вже я долучуся до творчого гурту і, напевно, тоді вже я стану професійною письменницею.

 

– Таню, де ти?

– Я тут!

Це мама кличе мене. А я в коноплях. Мене й не видно з тих конопель. Я беру коноплі і аж подих терпне від того густого конопляного духу.

– Кидай, доцю, та й ходімо обідати.

– Я не хочу їсти.

– Е, ні, їсти треба. Вже пора. Ти вже заробила свій обід.

Мама сміється, і я також сміюся.

– Зараз. Я тільки горстку доберу.

Мама допомагає мені добрати горстку, бере мене за руку і ми йдемо до хати, де чекає на нас гарячий борщ, затовчений салом з часником, а ще неодмінно каша…

Тепер конопель не сіють: наркомани… А шкода. Від того ми щось втрачаємо. Ми вже багато чого втратили. Набуваючи європейської сутності, втрачаємо щось своє, національне. Може це й не так важливо, що зараз майже ніхто не знає, що таке молоко з макогона, що таке кваша, і як її треба запарювати. Щось втрачаємо. І, як на мене, кожна дрібничка важлива, бо все це – наше, національне, споконвічне.

Снуються спогади… Мамо, мамо, а я ж думала, що ви будете завжди. Я ж не вірила вам, коли ви казали:

– От умру я, доню…

І мої діти в таке не вірять. А колись-таки все це неминуче настає. І що ж ми лишаємо по собі? Що передаємо у спадок? Ні, не багатства, не скарби, бо все це – тлін. А от високе, духовне… Мусимо про те думати… Ви скрушно хитаєте головою. Я також. На жаоь… Не все перебирають від нас наші діти. Ой, не все. Отак і розгублюємо потрохи на шляхах світової толоки… Від покоління до покоління. Від того прикро. Треба щось робити. А що? От ми з чоловіком щось робимо. Що можемо. Але цього так мало. Вкрай мало… Хоч щось… Не свої діти, то нехай хоч чужі… Підберуть ту крихту від того споконвічного спадку. А може… Якби то… Інколи ми з Лайошем виступаємо з концертами перед своїми ж так людьми. Рідше це буває в клубі, частіше в нашій бібліотеці на Січових стрільців. Це можуть бути презентації моїх книжок або просто наші з Лайошем творчі вечори. Приходять шанувальники нашої творчості, любителі поезії або просто люди, котрим набридло сидіти вдома. Інколи приходила і Корнєєва Марія Василівна. Колись вона була заучем в нашій школі сліпих. Сувора була. Від її грізного голосу стіни дрижали. І непереливки було тому, кого викликала вона до себе в кабінет. Її боялися більше, ніж директора – тихого і лагідного Йосипа Михайловича. Я дуже здивувалася, коли вперше зустріла Марію Василівну на наших бібліотечних посиденьках. Постаріла наша Марія Василівна. Постаріла і полагіднішала. А якось на одному з моїх творчих вечорів вона сказала:

– У мене в душі так пусто, аж гулко…

Якось не по собі стало  від тих її слів. Життя у неї не дуже добре склалося. Всяких колізій зазнала вона у своєму житті.

А тепер-от надходить старість, Марія Василівна втрачає зір, катастрофічно сліпне. Скільки ж то років пропрацювала вона з сліпими дітьми. Молоденькими прийшли разом з Клавдією Івановною.  Так і працювали все своє життя. Марія Василівна викладала російську літературу. Кажуть, добра вчителька була. Я не мала такого щастя вчитися в неї, але ті, що вчилися, гарно її згадують. Та мені якось страшно від тих її слів: «Пусто, аж гулко».

Нехай старість – я розумію, але, щоб так… Чомусь їй була близька моя поезія. Мир вам, мої вчителі. Нехай Господь заплатить вам сторицею за те тепло, що віддавали ви сліпим дітям. Ваші учні вас пам’ятають – і це вже добре. Людська пам’ять – то найвище і найціннніше.

Вже не знаю, чи залишають наші з Лайошем виступи, мої вірші сліди в душах людей. А от люди, цікаві зустрічі залишають свій слід в наших серцях, а часом породжують натхнення для подальшої творчості.

Якось ми з Лайошем зайшли по справах у нашу кредитову спілку. А там гості – пан Джек з Калгарі з перекладачкою. Вони з руху волонтерів, що на той час був такий модний. Я й сама до ладу не знаю, що це за рух такий, але я зрозуміла, що волонтери готові нам, інвалідам, допомагати. Як саме – не знаю. Матеріально – ні. Психологічно? Може. Але ж у них там за кордоном зовсім інша психологія того ж таки інваліда. Психологію нашого інваліда мабуть, не можуть збагнути закордонні волонтери. Наміри у них добрі – ми це цінуємо. А які кошти тратить зарубіжна спільнота на всі ті, так мені здається, зовсім марні потуги. Наміри може й добрі, а користі… Не знаю, це моє суб’єктивне судження. Та зараз не про те. Зараз про пана Джека, професора з Калгарі. Він написав книжку про роботу з інвалідами. Я не знаю, що це за книжка, але, мабуть, якась методологічна. Пана Джека зацікавили ми з Лайошем. Я подарувала йому свої збірки, а він вніс на мою кредитну книжку 50 гривень. Я вирішила, що вірш «Яблуко» можна йому перекласти. Та він захотів, щоб я спершу прочитала без перекладу, щоб почути чи відчути мелодику вірша, інтонаційний порух. Потім вже перекладачка таки переклала йому цей вірш. Пан Джек – людина високоінтелектуальна. З ним було приємно спілкуватися навіть без знання мови, через перекладачку. Хоч він у себе на батьківщині займався безпосередньо інвалідами, ми з Лайошем, по-моєму, для нього були спражнім відкриттям. Жінки потім казали, що пан Джек дивився на мене з захопленням.

Сиділи разом досить довго. Жваво спілкувалися через перекладачку, жартували. Говорили і про мою наступну збірку, про брак коштів. Тоді пан Джек сказав:

«Якщо книжка потрібна, то гроші колись одного дня впадуть просто з даху».

Відрадно було б в таке повірити, та ми з Лайошем добре знаємо, що нам з даху нічого не впаде.

Так вже якось вийшло, що наші шляхи з паном Джеком ще раз перетнулися. Це була приємна зустріч вже знайомих людей. Цього разу пан Джек привіз мені переклад кількох моїх віршів англійською мовою. Їх переклала жінка, що була родом з України. І це надало тому перекладу особливої ваги. Пан Джек сказав:

– Зараз перекладачка перекладе ті вірші на українську мову. Якщо автор їх пізнає, значить все впорядку, переклад добрий.

Переклад і справді був добрий. Його не гріх було комусь і показати._______

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.