Скрипить сніг. Слизько. Це знову зима. І я вже котрий рік вирішую і не можу вирішити проблему: кому б цю зиму подарувати. Зима в цьому році залягла міцно і, здається, надовго. Я так і не придумала, кому б її подарувати, то мушу з нею якось сама… Вона мені вже встигла набриднути. Слизько і мороз до 20 градусів. Холодно. Цей холод просто паралізує мої думки. Так, чого доброго, ми на Різдво і в Білозірку не поїдемо. А я вже зовсім налаштувалася. От приїде мій Льоня з С’єра-Леоне, то спробую підбити його, аби машиною гайнути в Білозірку. Спробую. Але все буде залежати від дороги, тобто від зими. І кому б її все-таки подарувати, оту зиму?..

Чомусь цього року я переношу її дуже важко. Старію чи що… А може, і в минулі роки так самісінько було, просто я вже встигла забути. Якось багато доводиться ходити і їздити по тій зимі, по тих снігах, що так міцно залягли на цій землі, видать, надовго залягли.

Незабаром Новий рік, 2003. Будемо удвох з Лайошем. Без Сашка. Сашко вже зустрічатиме Новий рік зі своєю новою родиною. Та й з Аліною. Аліні тепер не до великих забав: чекає дитину. Вже десь скоро. Аби все добре було.

А скільки ж тих Нових років  зустрічала я сама. Ні, не сама – малі діти спали у своїх ліжечках. Вони собі спали, а я сиділа, самотня і безпорадна. Чомусь у свята я була особливо самотня і особливо безпорадна. Будні ставили свої проблеми, які конче треба було вирішувати. А свята… Що ж, свята також ставили свої проблеми, котрі я врешті-решт таки вирішила: вийшла заміж за Лайоша. А тоді… Молода була і самотня, зі святом наодинці. Але кожен Новий рік мав свою принаду, свою загадку. Завжди було цікаво: що ж він принесе.

 

Рік Новий приходить непомітно,

Зустрічай його – не зустрічай.

Декому всміхається привітно,

Декому приносить лиш печаль.

І ніколи наперед не скаже,

Що він там кому приготував:

Кожен день по вузлику розв’яже

Й викладе, бодай не викладав.

Щиро я за всіх його попрошу,

Тільки лиш він стане на межі:

«Виклади, мій друже, лиш хороше,

А погане знову зав’яжи».

 

І приносе всяке в перемішку… Скільки ж їх, тих років спливло… А для багатьох моїх друзів і рідних вони вже назавжди спинилися… Таке життя… Колись спиняться і для мене. І нічого тут не вдієш. І зовсім я не хочу спокою ні на цьому, ні на тому світі. І навіщо, коли людина вмирає, зупиняють годинники? Це неправильно. Час не зупиняється. От треба буде сказати, щоб мені в труну поклали «розмовляючий» годинник з новими батарейками, щоб на довше вистачило. І щоб кожну годину той годинник час говорив, і щоб о шостій ранку півень кукурікав, – будильник. Та хіба ж покладуть? Не покладуть. Скажуть – не годиться… Ото дурне в голову лізе. У всяку голову всяке й лізе. А в тім, чому дурне? Діло житейське… От на селі до всього того ставляться значно спокійніше. Певно тому, що віра в Бога у них сильніша. Ні, я до смерті ніколи не зможу ставитися спокійно. Але що ми можемо? Ми перед нею просто безсилі. Подовж, Господи, нашого віку. Бо вже як я шалено люблю ту землю, те земне суєтне життя, що ніякий рай, здається, не замінив би мені земних принад. Грішу, Господи. Така я вже є, грішниця. Такою ти створив мене, Боже, а вже потім я й сама доклала свою лепту… Та що вже?..

Однак треба думати про щось веселіше… Ну… Хоча б про наступний концерт і про те, що мій Льоня скоро приїде. Каже, що не хоче зустрічати Новий рік з пальмами. Що ж, резонно. І добре, що приїде. Я завжди радію, коли він приїжджає. Мені здається, що, коли він у Львові, з ним нічого поганого не може трапитися. Пам’ятаю, колись для мене найкращою миттєвістю були ті ночі, коли мої діти спали біля мене. Тоді я знала, що з ними нічого не станеться. Та ті часи вже давно минули, і кожен з моїх синів живе своїм життям, своїми проблемами. Виросли мої діти. Це добре, а водночас трохи сумно.

 

Вже повиростали мої соколи

Й полетіли з рідного гнізда.

Де ви, мої діти? Чи високо ви?

Мати вас чекає, вигляда.

Заверніть додому на часиночку

Із своїх натомлених доріг,

Мамину непрохану сльозиночку

Ви візьміть, як вічний оберіг.

Хай насниться колискова мамина

І дитинство, світле і трудне,

Там у синім небі за туманами

Не забудьте, діточки, мене.

Теплими мінорними акордами

Молодість в минуле відпливла.

Як хотіла, щоб були ви гордими

І нікому не чинили зла.

Мріяла, щоб виросли ви дужими,

Щоб було з роси вам і з води,

Щоб ніколи не були байдужими

До людського болю і біди.

І молитва буде хай високою,

Бог почує і прийме її.

Стануть на сторожі миру й спокою

Три сини, три соколи мої.