ДВІ ПАРАЛЕЛІ (продовження)
Самісінький початок літа
Літо. Самісінький початок літа. Температура, як люблять казати наші синоптики, комфортна. Тепло і не спекотно. Сиджу біля відчиненого вікна. Працюємо з друкаркою Ірою і їмо морозиво, яке нам щойно приніс Лайош. За вікном, десь зовсім близько, замаскувавшись у листі, співає шпак. Він десь зовсім близенько, але Іра його не бачить. Це мій шпак. Чому мій? А так просто. Бо мені дуже хочеться мати свого власного шпака. Мені хочеться вірити, що він співає для мене. Звичайно, це не так, бо шпаки не належать нікому. Шпаки співають для всіх. Але мені так хочеться. Мене огортає спокій, отой щасливий спокій, коли в родині все гаразд, коли нема ніяких сварок, коли ні про що не треба думати і переживати. І я кажу Ірі:
– Як добре! Як у раю!
Іра сміється.
– А що? – не здаюся я. – Хіба ж не так? Співає шпак, довкола спокій, ми собі працюємо, не голодно, мир на землі. І навіть те морозиво… Чом не рай? Чого ще людині треба?
Іра сміється. А я ще думаю, хоча про те й не кажу Ірі:
«Ну і що з того, що я стара? Ще, слава Богу, хвороби мене не обсіли, і я можу ще і писати, і кудись поїхати, якщо треба, навіть машина у нас є, дякуючи Льоні».
З досвіду знаю, що не можна так думати, а тим паче говорити про те в голос, не можна так одверто і не обачно тішитися життям, а головне – своїми здобутками, бо доля – це така химерна пані: підслухає – а потім… І подумки кажу долі:
– Ні, доле, не принось нам вже більше ніякого лиха. Хіба ще мало натерпілися ми з Лайошем? Хіба ще мало? Нас життя по голівці не гладило. Та й кого воно гладило? Хіба того, хто жив, пропиваючи (перефразовую з російської мови: припеваючи) мамині гроші. Та й чи то вже таке велике щастя? Не віднімай, доле, у нас того, що ми маємо.
Продовжую розмірковувати в голос:
– І що тій людині треба? Багатство, гроші, комусь робити пакості, грабувати, вбивати! Господи! Навіщо? Адже світ такий прекрасний. Особливо, коли співає шпак…
Сама не знаю, що це на мене найшло. Може тому, що я у відпустці? Може. А ще концертів поменшало. Бо, коли повертаєшся додому така втомлена, що навіть їсти не хочеться, тільки спати, тоді такі ідилічні розмірковування не йдуть до голови. Солодка втома і солодкий сон…
А за вікном сміються діти. І цей дитячий сміх я також схильна вважати частинкою маленького раю. Незабаром Аліна народить другу дитину. Аби щасливо. Кажуть, 12 серпня. Нібито, буде хлопчик. Я не дуже в ті передбачення вірю. Як колись казали: коли час прийде, тоді й вродить. Або: що Бог дасть, те й буде. Менше б заглядали, куди не слід, – то краще було б. Але що поробиш? Досягнення науки. Від них не можна відмахнутися. Особливо, якщо на тому наполягають лікарі, а ще: коли за те треба платити гроші. Чийсь заробіток – це справа дуже суттєва.
А за вікном співає шпак, сміються діти. Приходить Лайош. Він сідає біля нас і теж їсть своє морозиво. Лайош також частинка мого ідилічного світу. Без нього я була б самотня. І не було б у мене ні книжок, ні Іри, і в комп’ютері не було б потреби, і ще багато чого не було б… Але я про те не кажу нічого, тільки думаю. Думаю і насолоджуюся своїм тихим маленьким раєм.
Пластикові вікна – це добре: вони повністю ізолюють безперервний гуркіт машин на вулиці. Це в нашій спальні. Але ж вони ізолюють мене від шпака, від горобців, від дитячого гамору. Це у залі, на кухні і в моєму кабінеті. Коли ті вікна ставили, майстер сказав:
– Пані, ви не будете зовсім чути шуму вулиці.
– А горобці? Як я буду жити без горобців, – спитала я цілком серйозно. Про шпака я ще тоді не знала. А майстер той, був, мабуть, без почуття гумору. Він цілком серйозно сказав:
– Та, пані, не можуть же вікна відсіювати одні звуки і пропускати інші.
Розумію, що не можуть. І все-таки… Лайош сміється:
– Коли захочеш слухати горобців, відчиниш собі вікно та й слухатимеш.
Так і роблю. Відчиняю вікно – і слухаю… Шпака. І горобців також. Тільки зозулі я цього року не чула. Нема її чомусь тут. А там, на старій хаті, я її чула. Кожного року чула. А тут нема… Я все ще сумую за колишньою хатою і Сашко сумує. Дивно. Ще ось недавно казав:
– Був у нашому будинку. Сумно так. Аж на серці щось робиться. Не раз проїжджав – і нічого. І тут зайшов…
Дорослішає Сашко і стає багато в чому схожий на мене. Не дуже з того тішуся, бо зайва емоційність в житті шкодить. Але десь і рада: мій син не бездушний, не черствий. Хоча такі люди дуже чутливі до людської бездушності, до підлості. Ці риси може навіть не передаються генетично. Вони набуваються, переймаються при постійному спілкуванні. Однак журюся: як же він буде у житті без мене, мій Сашко? Безалаберний, лінькуватий, емоційний? Отак воно завжди: сумне і веселе. Все поряд. Ростуть наші діти, а ми старіємо. А діти ростуть, і наші, і чужі. Ось і Пача вже жениться на своїй Марічці. Нарешті жениться. Криву долю має хлопець. Хоча й здібний. І руки у нього ростуть звідти, звідки треба, а от… Не складається чомусь. Аби в житті у молодих все було гаразд. Хоча, чесно кажучи, на таке розраховувати важко. Не завжди Пача такий, як треба. Та вже що тут вдієш? Аби тільки від свого батька не успадкував того, чого не слід, – надмірного пиятства. При мені хлопець ріс, і я завжди переймалася його бідами. Тепер він давно вже віддалився від нас, а я ніяк не можу відірвати його від серця. Та й він, певно, не раз і не два згадує ті роки. Мусить згадувати.
Пача прийшов просити нас на весілля. Я сама. Ми можемо говорити вільно. Він трохи знічений, не знає, як почати.
– Як кажуть, просили тато, просили мама… Тато, на жаль, не попросить…
– Дякую. Але я не знаю…
– Як це «не знаю»? Ви моя хресна, ви мусите бути.
– Пача, перестань. Яка я тобі хресна? Я ж тебе так і не охрестила. Хоча, бачить Бог, дуже хотіла.
– Я знаю.
– Ти пригадуєш?.. Я батькам твоїм говорила:
«Давайте ж таки охрестимо вашого Сашка. Я сама все зроблю. І хрестини також. Скромні, звісно. А хіба ж нам треба пишності?»
А вони що? Пам’ятаєш?
«Потім, тільки не зараз…».
як я могла без батьків? Хоча, мабуть, треба було…
– А ми з Марічкою прийшли до церкви, вона попросила священика і він тут-таки мене й охрестив. Але я думав про вас, і ви однак моя хресна.
– Так не буває. Хресна – це коли вона дитину в хрест вводить.
– Ви відмовляєтеся?
– Та ні. Як я можу від тебе відмовитися? Хоча ти…
– Я знаю. Свиня. Не треба нічого казати.
Я даю йому щигля і сміюся. Хіба я можу на нього довго сердитися? І як я вирву його з свого серця, коли він одного разу назвав мене мамою? Було це давно, ще коли він був підлітком.
І раптом стало сумно. Згадався Мишко. Мишко Класин. Його нема… Може б також женився. Йому тоді було вісімнадцять, коли чиясь жорстока рука обірвала його життя. Зітхаю, але про те не кажу нічого. А що казати? Не до сумних спогадів, коли тебе запрошують на весілля. Пача дуже змінився. Однак він трохи-таки мій. Ні, може, щось і проросло, взято від нашої родини. Це і його батьки визнавали. А батька вже нема… Не дожив до весілля свого єдиного сина. Всього чотири місяці не дожив… А 3 червня виповнилося б 30 років від весілля Пачиних батьків. У Пачі весілля 4 червня. Треба ж так.
– А не рано? Ще надто мало часу пройшло після смерті твого батька.
– Ну… Так склалися обставини. Знаєте, як воно буває… Треба женитися.
Знову сумне і веселе поряд – дві паралелі… З роси і з води, молодята.
Ми старіємо. Найбільше помічаємо те по тому, як ростуть наші і чужі діти. Коли вони доростають до пори весіль, тоді розумієш, що надходить старість. І хмариться чоло. Але що тут зарадиш? Анічогогісінько. Мене рятує те, що я сліпа, що не бачу дзеркала. Інакше б… А що інакше? Нічого. Бо на те ради нема.
Колись я з жахом думала, що життя закінчиться тоді, коли мене вже не хвилюватиме доторк чоловічої руки. А ще тоді, коли на мене скажуть «бабуся». Ну, про доторк чоловічої руки… Я б не сказала, що він мене вже не хвилює. А от з бабусею довелося змиритися. Та життя, як з’ясувалося, на тому не закінчується. В житті відкриваються все нові та й нові грані. Ти вже мудріша і спокійніша. З висоти своїх літ і свого досвіду можеш… Та чи це комусь треба? Отже, знову сумніви. А сумніви – це зле. Та без них не буває. Принаймні, у мене. Я ніколи не була самовпевнена. От якби ще трохи здоров’я і сил. Сили тануть. А міцного здоров’я в мене не було ніколи. Оце і є старість. Не хочемо з нею миритися, її визнавати, але мусимо. Лайош в свої п’ятдесят ще того так не помічає, а я… Що не кажіть, а сьомий десяток. Декого з товаришок вже нема. Ну, нічого. Життя триває. І чого це мене на такі сумні роздуми потягнуло? Ще поживемо. Доки Бог нам дозволить. Тепер у мене нове гасло: доки я співаю, доки ще щось пишеться, доти я й живу.
І все-таки літо це прекрасно, хто б там що не казав, і навіть Лайош. Бо він впевнений, що найкраща пора року – зима, зі снігом та морозами. Бр! Аж згадувати лячно. Ні вже! Ніжуся під літом. Я у відпустці, то дозволяю собі трохи розслабитися. І все-таки у відпустці – краще, ніж на пенсії, або, як кажуть, на заслуженому відпочинку, хоч, може, той відпочинок не кожен заслуговує. Отже – відпустка! Та однак нікуди я не їду. Про море вже не йдеться – і це сумно аж за край. Та цього року, на жаль, я не поїду навіть в свою Білозірку. Аліна в лікарні. Ми трохи перелякалися, думали, що будуть передчасні пологи. Та поки що лежить на підтримці. Сашко розривається між нами й Аліною. Ми – це його робота і заробіток, Аліну ж він любить – вона його дружина і мати його дітей. Лікарня – це не курорт. Треба і їсти завезти, і ліків купити, і аналізи десь погубили, а вони, між іншим, платні. А є ще Юля – втіха і заморока. Словом, клопоти, клопоти.
А я занурилася у книжки. Читаю Купера. Всі п’ять книжок про індійців, починаючи від «Звіробоя» і мушу визнати, маю з того величезне задоволення. Зовсім, як у дитинстві, не боюся у тому зізнатися. Як на мене, то вже краще читати про індійців, ніж дивитися сучасні немудрі серіали. Але то вже справа смаку. А що ж муза? А вона, вочевидь, теж у відпустці. Подалася кудись. І, думаю, не на Парнас і не на Канари, а куди-небудь в Карпати. Бігає десь там наввипередки з мавками. Потім повернеться і все мені розкаже. Така вже вона, моя муза, особлива, не схожа на інших. Певно, такою і має бути.
Те, що я у відпустці, зовсім не означає, що без мене обходяться організовані Лайошем концерти. Нічого подібного. Тут не може бути ні відпустки, ні «заслуженого відпочинку». Тут гасло тільки одне: працюй, доки ноги носять, доки мозок здатний усвідомлювати, доки голос не підводить. Ну, за таку ласку долі лиш дякувати треба.
Зараз пишеться небагато. Сама себе підганяю, спонукаю до праці, чи пак, до творчості, бо роки летять і треба ще так багато встигнути. Бо хто те знає, скільки тих років залишилося. Те знає один лише Бог. На нього вся моя надія. Треба серйозно братися за книжку «В той широкий світ». Коштів нема, однак треба братися, бо можна і не встигнути, а було б жаль, бо книжка вже написана. Треба набирати на комп’ютері. Подвійна робота. Друкували колись на машинці. Якби раніше був комп’ютер, тоді б… Та що його розмірковувати? Однак треба починати. Це робота довга і клопітка. І як моя Іра з тим впорається? А зараз поки що приводимо до порядку поезію і казки, – словом, завершуємо поточну роботу. Ще б годилося щоденник упорядкувати, та, певно, мусить він ще почекати. Ось таке коло моїх проблем. То ще не всі проблеми, але, так би мовити, найголовніші. І добре, що вони є, і що вони саме такі. Про житейські проблеми я писати не хочу. Вони майже такі, як у всіх, з деяким відхиленням.
Співає шпак, кричать стрижі.
– Тетянко, вставай. Надворі вже білий день.
Це Лайош. Він встає раненько і мені поспати не дає.
– Лойошку, дай ще поспати. Я у відпустці, – пробую захищатися я.
– Ніяких відпусток. Чоловік хоче снідати, а від того відпустки нема.
Я знаю, що нема, а все-таки…
– Ти знову у ночі не спала?
– Не спала, – сонно зізнаюся я.
– Читала своїх індійців?
– Читала.
– Ну от… А тепер важко встати.
– Але я ще щось трохи писала, – це має служити виправданням.
– Однак вставай.
Зітхаю і встаю. Нагодую Лайоша і знову ляжу спати. А що? Все інше почекає. Але, доки готую сніданок, трохи розколисуюся і, хто знає, може й не ляжу спати, а знову буду читати Фенімора Купера. Хоч трохи. А все решта – потім. Я ж таки у відпустці. І я маю це відчути.
Дві паралелі… Творчість і життєві проблеми. Вони проходять поряд…