Моя зоря спогади

На щастя чи на жаль я не честолюбива. Це добре чи зле? А хто його зна. Але так вже є.  Хоча в школі, пригадую, мені подобалося, коли мене хвалили. А хвалили мене, мушу зізнатися, досить часто. Та це було дуже давно. Так давно, що я вже встигла про те забути.

Коли працювала на підприємстві, теж хвалили: ще б пак! Працювала і вчилася, добра робітниця (хоча, якщо чесно, робітниця я була слабка – давалася взнаки перенесена в дитинстві хвороба), співала в ансамблі, писала вірші, робила радіогазету, була нагороджена знаком „Переможця соціалістичного змагання”. Отак! А Ви думали!.. Але чомусь мене не вабила кар’єра громадського діяча, я від того якось відштовхувалася. Хоча ходити в передовиках було вигідно: іноді перепадала якась премія.

До газетної метушні я охолола дуже швидко. Бувало, що й не читала тих статей, що іноді про мене з’являлися. А зараз? Що ж зараз, коли через багато років, на схилі літ, раптом виявилося, що я – поетеса, письменниця? Зараз я також не люблю газетної метушні, але деякі статті  все ж визнаю: Ігор Герета написав в свій час „Поетеса з-під білих зір”, статті М.Мушинки, М.Неврлого. А на загал  літературна критика мене не помічає чи ігнорує, що зрештою одне і теж. Може тому, що я не член Спілки письменників. Це добре чи зле – не знаю. Чи я хочу, щоб мене хвалили? Ні, однозначно. Чи хочу, щоб мене сварили? Також ні: це могло б убити мою творчість.

Моїх книжок мало в бібліотеках. Вони у людей. Це добре чи зле? Не знаю. Мабуть, добре. Бо кожний, хто придбав мою книжку, її неодмінно прочитає, а може ще й запропонує прочитати своїм знайомим.

Чого я не хотіла б?..  Не хотіла б, аби, коли мене вже не буде, мої недоброзичливці прикидалися моїми друзями. Нехай все буде на своїх місцях.

Чого я хочу в житті?.. Щоб мої діти і внуки були здорові і щасливі. І чужі також. Щоб не розчарувався і не зневірився в мені мій Лайош. Хочу, щоб голос і пісня не полишали мене до кінця днів моїх. Хотіла б трохи коштів, аби щось видавалося. Хоча й Лайош і так старається. Хочу, аби вийшло в світ все, що мною уже написано, і те, що, надіюсь, ще буде написано. Я розумію, що хочу дуже багато, але торгуватися ні з ким, з долею не поторгуєшся.

Чи думаю я, що після мене мене пам’ятатимуть? Надій мало. Іноді вражає: стільки талановитих  людей (художників, письменників, вчених), про котрих ми нічого або майже нічого не знаємо. Втім, є ще надія: завжди знаходяться ентузіасти, котрі мають бажання „відкопати” щось цікаве і оригінальне. На них і сподіваюся.

Якщо моє ім’я  не загубиться десь між сторінками нашої багатої літератури, то хочеться мені, щоб поряд зі мною було ім’я Лайоша Молнара, угорця, що став українським кобзарем, мого чоловіка і побратима. І це буде справедливо, бо кожна сторінка моїх творів дбайливо переписана на чистовик його руками (крапковим шрифтом, звичайно). Без його праці, кропіткої і наполегливої, не вийшла б жодна моя книжка. Це він шукає спонсорів, клопочеться всіма видавничими справами. Мій чоловік – найбільший шанувальник моєї творчості. Що ж, життя триває.

 

 

ЗАЧИН

Благослови мене, Боже, почати нову книжку життя мого. Це не вигадка, не фантастика, це спів мого серця, душі моєї, що пролунав на схилі моїх літ потужно і сильно, віддаючи людям мою душу, моє серце, плин мого життя. Прости мені, доле моя, що інколи нарікала на тебе, що гнівно кинула тобі свій виклик. Тепер, на схилі днів своїх, я можу сказати тобі: „Дякую, моя доле, що наділила ти мене ніжним і люблячим серцем, піснею, римою, що подарувала мені любов, трудну, зі сльозами та стражданнями, що наділила мене трьома синами. Дякую тобі, моя доле, що дала ти мені на схилі моїх  літ так зблизька почути і збагнути дзвін бандури. І, нарешті, може, хоч це і страшно, дякую тобі, моя стражденна доле, за те, що я сліпа…”  Не жахайтеся – мені й самій страшно від моїх слів. Так, страшно. Бо хіба можна добровільно зректися білого світу? Можна. Іноді можна. Адже зрікаються його ченці, приймаючи постриг, щоб краще пізнати Бога. Ні, ні! Я не черниця, не монахиня. Я звичайна грішна жінка землі своєї. І світу я зреклася не по своїй волі – так Бог мені велів… Чи доля… Не знаю… Я – сліпа… Світ без світла… Хіба ж це не відречення? Але, ще раз кажу, воля це не моя. Бо добровільно піти на це, мабуть, неможливо…  Принаймні я б не змогла. Очевидно, на це здатні лише сильні  натури, а я – слабка жінка, хоча… Хто це знає, в чому наша сила і в чому слабкість…

Зоре моя, чи ти десь є? Десь там, на небі… Я не бачу тебе… Адже кажуть, що в кожної людини є своя зоря. Тоді у мене також має бути. Але я її не бачу. То хіба ж це не зречення? Але, певно, якби не була я сліпою, то багато чого не знала б і не розуміла б. Скажімо, співу пташок… Чи повіву вітру, чи шелесту трав…  Я зовсім не хочу сказати, що зрячі люди всього того не чують і не розуміють, але зорове сприйняття світу не дає їм можливості на тому зосередитися. Люди, позбавлені зору, все це розуміють глибше і тонше…

Я чую подих землі, я чую музику зір. І там десь, високо в небі, звучить мелодія моєї зорі, білої-білої… І теплої. Бо моя зоря не може бути холодною. Не може… Зоре моя, я чую тебе. І, допоки я живу, чутиму твою мелодію, твій владний поклик… Бо так мені нарекла доля. Чи Бог. Чути мелодію зорі – це не підвладне звичайним людям. А мені підвладне, бо я – поетеса. Тепер я це напевно знаю – моя зоря шепнула мені про це. Чи заспівала… Не змовкай, зоре моя. І я колись неодмінно побачу тебе. Я це знаю, я в це вірю.

 

В ПОЛОНІ СПОГАДІВ

Всі розходяться у справах. Я залишаюся сама. Коли вставала з ліжка, то була думка: „От всі розійдуться, тоді я ляжу і ще трохи посплю”, бо ж уночі казку писала і декілька віршів вдалися. Але тепер… Починаю готувати обід. Кухню я люблю. Тільки зле, що вода у нас подається за графіком: лови до дев’ятої, набирай, куди тільки зможеш, бо потім з’явиться лише о шостій. Співаю собі щось та й куховарю. Аж тут задзвонив  телефон. Він завжди дзвонить невчасно. Але я його люблю. Це чи не найрозумніший винахід людства. Правда, стільки часу забирають ті телефонні розмови. Та без спілкування я б пропала. А телефон все дзвонить. Знімаю трубку.

– Алло!

– Це вам дзвонить вчителька Марія Іванівна. Я чула, так мені говорили компетентні  люди, що, коли ви з чоловіком виступаєте, то після вас залишається дуже добре біополе.

Я розгубилася. Ну вже ті люди! Екстрасенсом я не почувалася, але… Хтозна…  Сміюся. Кажу у трубку:

– Я не знаю… Відносно біополя. Але виступити з чоловіком у вашій школі ми зможемо.

Домовились. Число буде узгоджувати Лайош. Він все пам’ятає, що і на коли домовлено, а я або щось забуду, або неодмінно переплутаю. Цифри для мене не існують. Я ніяк їх не  можу запам’ятати. Або вони плутаються, або так і вискакують з моєї пам’яті. Можливо саме тому я в свій час не пішла вчитися на історичний факультет, а на рідну українську філологію. Але й тут  все, що зв’язане з датами, для мене завжди було неприйнятним. А Лайош – ходячий календар, енциклопедія, довідник. А я лише дивуюся.

І пригадався чомусь мені той далекий день, певніше, вечір, коли Лайош вперше подзвонив мені. Хоча цей день був не таким вже й далеким. Ми живемо в парі всього четвертий рік. Але за цей час прошуміло стільки подій, звісно, не світового масштабу, а наших, особистих, стільки зроблено, стільки написано, переспівано, що чомусь здається, що ми з Лайошем живемо удвох уже довго-довго… Але я хотіла про той спогад… Згадувати мені зараз не заваджає ніхто, бо вдома я сама. А надворі шаленіє птаство, хлюпає з неба ясна блакить, як людське добро з чистого серця. Птахи славлять і Бога, і день, і ту ясну блакить, і мій спогад. І, здається, в цей час ні в кого не могло бути горя і смутку. На землі мала панувати лише радість і любов, бо на світі так безневинно шаленіло птаство. Отож згадую…

Мені чомусь завжди здавалося, що телефон, отой самий телефон, дзвонить кожного разу по-різному: іноді тривожно, іноді хвилююче, іноді заклично, часом радісно аж з виляском, а часом гнівно чи грізно. Ви смієтеся? Я також. І нічого поганого в тому не бачу, бо й сама розумію, що це дурниці, що все це вигадка, моя фантазія, але… А  може й тому, так, так, саме тому, я і пишу свої казки, такі дивні казки, не схожі на інші.  Отож мені все-таки здається, що телефон кожного разу дзвонить по-іншому. Я не можу спекатися тієї думки. Я не дивачка, я також розумію, що все це залежить від мого настрою, від мого стану, але однак мені здається, що телефон дзвонить кожного разу по-іншому. А ви не смійтеся, не переконуйте мене, що це не так, а краще вслухайтеся…

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten − three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.