Моя зоря спогади

На звернення Михайла Барана не можна було не відгукнутися. І в Палаці Мистецтв відбулося грандіозне свято. Громадськість святкувала дев’яносторіччя о.Миколи Сарми-Соколовського. Зійшлися і з’їхалися кобзарі, кобзарознавці і побратими Сарми-Соколовського, були й такі, що відбували разом з ним сибірські табори. Не було лише того, для кого лунали сьогодні всі ті добрі слова, що линули з глибини людських сердець, схвильовані і трепетні. Виступав і кобзар Микола Будник, котрий вже, очевидно, був не зовсім здоровий. Звучала на тому святі і наша «Дума про Сарму-Соколовського». Її прийняли оваціями.

А невдовзі я одержала лист. Тільки подумати! Від самого Сарми-Соколовського.

 

«Дорогий славний кобзарю, пане Лайоше і ти, поетесо Тетяно – ніжне ладо моєї кобзарської душі, Христос Воскрес!

Я вашою приязню та любов’ю до мене і особливо присвяченою мені думою, вражений до солодких сліз. А разом зі мною моя дружина Варвара. Шкодую, що вже на кінцевій зупинці, а мені ще хочеться пожити для вас, кобзарю і поетесо. Ви для мене – справжнє диво у наш шалений час. На великий жаль, я, крім паралічу, ще втрачаю зір, і вже не читаю, ні не друкую. Все це робить за мене дружина. Вже років п’ять на стіні німує моя бандура, як шпаківня-пустка, в якій відлунює вже не мій голос, а лише старечий кашель. Однак я, як кобзар козацького гарту, ще віршую і навіть пишу прозу. Дарую вам, славне подружжя, книжку моїх поезій «Коріння пам’яті». Хай вона вам розповість про мене та про прожите мною життя. Чим я жив і живу зараз. Сподіваюся, що ця книжка в якійсь мірі вам надасть ще більшої творчої наснаги та любові до України. Бажаю вам обом здоров’я міцного та ясної непов’янної мислі! Не зважаючи на мій патріарший вік, я до землі уклоняюся милому подружжю. Якщо хочете промовити до нас слово, телефонуйте. Коло телефону завжди дружина. Щиро ваш

Кобзар о.Микола Сарма-Соколовський».

 

Я ходила піднесена і окрилена. Добре, що наша з Лайошем дума зігріла кобзарську душу. Жаль, дуже жаль, що ми так далеко. І роз’єднує нас не тільки відстань, а й час. А час, як відомо, на місці не стоїть і працює не на нас.

Яка багата наша земля. Які люди жмвуть на ній: талановиті і міцні духом. Треба, щоб про них знали. Особливо молоді. Від того ми маємо стати дужчими і непохтитнимим у своїй національній свідомості.

 

«Привіт зі Львова!

Наші найщиріші вітання і уклін низенький, до самої землі, панотче і лицарю духу. А також кланяємося низенько вам, пані Варваро, ми обоє з моїм чоловіком кобзарем Лайошем. Пише вам ота Тетяна Фролова. Не маю слів, щоб виказати щиру подяку за вашу книжку і за те, що ви про мене не забули. Після вашого попереднього листа я ходила окрилена і щаслива. Хотіла і не сміла вас потурбувати листом чи телефонним дзвінком, все боялася потривожити вас. А тепер-от зважилася. Ми з чоловіком Лайошем Молнаром (він у мене угорець) виконуємо в своїх концертах оту думу, що про вас, а перед тим розповідаємо, хто такий отой Сарма-Соколовський. І будемо робити все для того, щоб про вас знали.

А ще чули ми, що допікають вам і не дають спокою всякі хвороби. Що ж… Є люди, котрі по суті своїй борці. Ви належите до таких. Судилося вам, видно, не припиняти боротьбу все своє життя. І нехай допомагає вам все те добре, що у вас є. А його чимало. Дав вам Бог розумну і світлу голову, вірну дружину і нас, ваших щирих прихильників і шанувальників. Ми любимо вас і схиляємося перед вашим минулим і теперішнім. Не коріться ж своїм хворобам, як не корилися ви всьому, що вам у житті випало.

Вітаємо вас і вашу дружину з Різдвом Христовим і з Новим тисячоліттям, і нехай Бог опікується вами.

А ще хотіла б я, щоб ви благословили мене на життя і творчість, скільки там мені Бог відміряв. Хилю перед вами голову і цілую вашу святу бандуру.

Тетяна Фролова».

 

«Привіт зі Львова!

Низький уклін вам, пане Миколо, і вам, дорога пані Варваро.

Отримали вашого листа і щиро дякуємо вам, що знайшли часинку, щоб нам написати. Дякуємо вам за прекрасні вірші, котрі і справді добре мають лягти на музику. Думаю, що незабаром ми їх заспіваємо.

Життя у нас проходить у буднях та клопотах, але часом будні переходять у свята, і вже стирається між ними межа. Це тоді, коли вдається натрапити на людей (дорослих чи дітей), котрі розуміють нас і наше мистецтво. Ми не хочемо, щоб нас жаліли, щоб дивилися на нас, як на двох сліпих, а хочемо щоб бачили в нас кобзаря і поетесу. І можемо похвалитися, це нам вдається. Але все ж іноді натикаєшся на глуху стіну (переконана, це залежить від роботи вчителів і виховання батьків). Тоді почуваєш себе кепсько, тоді здається, що працюємо ми намарно. Та на щастя таке буває не часто. А в основі своїй нас сприймають добре.

От нещодавно ми виступали в ліцеї міста Золочева. Одна дівчина, учениця того ліцею, написала відгук у нашу «книгу відгуків», котрий нас схвилював до глибини душі. Ось що вона написала:

«Дивно! Інколи дивишся в очі зрячій людині – не бачиш нічогісінько. А ви сліпі, але в ваших очах є все: і сум, і радість, і любов. Можна бачити всю глибину душі крізь ледь прикриті повіки…

Я полюбила вашу любов…

Я не боялась дивитися вам в очі, а це вже означає, що ваші очі справжні, найзрячіші в світі.

Дякую Вам, дійсно дякую.

Ви сказали, що якщо після Вашого візиту залишиться хоча б одна схвильована душа, то ви приїхали не марно…

То ж знайте, ви приїжджали не марно…

Вдячна ліцеїстка Золочівського економічного ліцею…

Творіть добро і надалі…

Омельчук Люба

26.02.2001р»

Пишу про те вам не для похвальби, але ж для того, аби ви знали, що живе і житиме кобзарське мистецтво і не буде йому кінця.

Якщо вийдуть у світ ваші новели, це буде прекрасно, адже так важко самотужки щось видати. А треба, конче треба, аби читалися ваші твори.

Чи не пробували ви якісь слухові апарати? Воно і те правда, що не кожен їх може витримувати.

Хай Господь посилає здоров’я вам і вашій дружині. І так хочеться, аби вам було добре. Ми бажаємо вам здоров’я, добра і хороших людей довкола вас. Не виснажуйте себе непосильною працею, та по можливості пмшіть, бо це конче треба.

Бувайте здорові. З повагою – ваші Тетяна і Лайош.»

Всі, хто знав Сарму-Соколовського або чув про нього, зі смутком сприйняли звістку про його смерть. Це неминуче для кожного, хто народився. Однак спокійно поставитися до такої втрати не міг ніхто. Я відгукнулася віршем. І нехай цей вірш ляже вінком на його могилу. І нехай пам’ять про отця Миколу Сарму-Соколовського живе в нащадках.

На вічну пам’ять Миколі Сармі-Соколовському

Голови схилили побратими,

Смерті і життя збагнувши суть…

Йшли разом дорогами крутими,

А сьогодні вже його несуть.

І дороги ті були тернисті,

І по них ішов він, як по лезу,

Та зберіг і помисли він чисті,

Свою пісню і свою поезію.

Отче Сармо-Соколовський,

Що ти намислив, наш голубе?

Осиротіла бандура,

Струни стікають слізьми.

Як же, скажи, нам без тебе?..

Пісне і слово, молю тебе:

Ти залишися із нами,

Неба торкнувшись крильми.

Батьку Сармо-Соколовський,

Ти ж так любив свою землю.

Чом же від нас ти полинув

В кращі надхмарні світи?

Слово лишив нам і пісню.

Це таїна незбагненна,

Бог її тільки лиш знає.

Знаєш від нині і ти…

Отче наш, славний кобзарю,

Біль наш не має межі…

Сиза голубко Варваро,

З вами ми всі не чужі.

Знаю, розійдуться друзі,

З вами залишиться біль…

Ви були гордою музою

В славній його боротьбі.

Мужня і ніжна, як квітка,

Як ви любили життя.

Сиза і вірна лебідко,

Шана вам і співчуття.

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eight + 11 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.