На звернення Михайла Барана не можна було не відгукнутися. І в Палаці Мистецтв відбулося грандіозне свято. Громадськість святкувала дев’яносторіччя о.Миколи Сарми-Соколовського. Зійшлися і з’їхалися кобзарі, кобзарознавці і побратими Сарми-Соколовського, були й такі, що відбували разом з ним сибірські табори. Не було лише того, для кого лунали сьогодні всі ті добрі слова, що линули з глибини людських сердець, схвильовані і трепетні. Виступав і кобзар Микола Будник, котрий вже, очевидно, був не зовсім здоровий. Звучала на тому святі і наша «Дума про Сарму-Соколовського». Її прийняли оваціями.
А невдовзі я одержала лист. Тільки подумати! Від самого Сарми-Соколовського.
«Дорогий славний кобзарю, пане Лайоше і ти, поетесо Тетяно – ніжне ладо моєї кобзарської душі, Христос Воскрес!
Я вашою приязню та любов’ю до мене і особливо присвяченою мені думою, вражений до солодких сліз. А разом зі мною моя дружина Варвара. Шкодую, що вже на кінцевій зупинці, а мені ще хочеться пожити для вас, кобзарю і поетесо. Ви для мене – справжнє диво у наш шалений час. На великий жаль, я, крім паралічу, ще втрачаю зір, і вже не читаю, ні не друкую. Все це робить за мене дружина. Вже років п’ять на стіні німує моя бандура, як шпаківня-пустка, в якій відлунює вже не мій голос, а лише старечий кашель. Однак я, як кобзар козацького гарту, ще віршую і навіть пишу прозу. Дарую вам, славне подружжя, книжку моїх поезій «Коріння пам’яті». Хай вона вам розповість про мене та про прожите мною життя. Чим я жив і живу зараз. Сподіваюся, що ця книжка в якійсь мірі вам надасть ще більшої творчої наснаги та любові до України. Бажаю вам обом здоров’я міцного та ясної непов’янної мислі! Не зважаючи на мій патріарший вік, я до землі уклоняюся милому подружжю. Якщо хочете промовити до нас слово, телефонуйте. Коло телефону завжди дружина. Щиро ваш
Кобзар о.Микола Сарма-Соколовський».
Я ходила піднесена і окрилена. Добре, що наша з Лайошем дума зігріла кобзарську душу. Жаль, дуже жаль, що ми так далеко. І роз’єднує нас не тільки відстань, а й час. А час, як відомо, на місці не стоїть і працює не на нас.
Яка багата наша земля. Які люди жмвуть на ній: талановиті і міцні духом. Треба, щоб про них знали. Особливо молоді. Від того ми маємо стати дужчими і непохтитнимим у своїй національній свідомості.
«Привіт зі Львова!
Наші найщиріші вітання і уклін низенький, до самої землі, панотче і лицарю духу. А також кланяємося низенько вам, пані Варваро, ми обоє з моїм чоловіком кобзарем Лайошем. Пише вам ота Тетяна Фролова. Не маю слів, щоб виказати щиру подяку за вашу книжку і за те, що ви про мене не забули. Після вашого попереднього листа я ходила окрилена і щаслива. Хотіла і не сміла вас потурбувати листом чи телефонним дзвінком, все боялася потривожити вас. А тепер-от зважилася. Ми з чоловіком Лайошем Молнаром (він у мене угорець) виконуємо в своїх концертах оту думу, що про вас, а перед тим розповідаємо, хто такий отой Сарма-Соколовський. І будемо робити все для того, щоб про вас знали.
А ще чули ми, що допікають вам і не дають спокою всякі хвороби. Що ж… Є люди, котрі по суті своїй борці. Ви належите до таких. Судилося вам, видно, не припиняти боротьбу все своє життя. І нехай допомагає вам все те добре, що у вас є. А його чимало. Дав вам Бог розумну і світлу голову, вірну дружину і нас, ваших щирих прихильників і шанувальників. Ми любимо вас і схиляємося перед вашим минулим і теперішнім. Не коріться ж своїм хворобам, як не корилися ви всьому, що вам у житті випало.
Вітаємо вас і вашу дружину з Різдвом Христовим і з Новим тисячоліттям, і нехай Бог опікується вами.
А ще хотіла б я, щоб ви благословили мене на життя і творчість, скільки там мені Бог відміряв. Хилю перед вами голову і цілую вашу святу бандуру.
Тетяна Фролова».
«Привіт зі Львова!
Низький уклін вам, пане Миколо, і вам, дорога пані Варваро.
Отримали вашого листа і щиро дякуємо вам, що знайшли часинку, щоб нам написати. Дякуємо вам за прекрасні вірші, котрі і справді добре мають лягти на музику. Думаю, що незабаром ми їх заспіваємо.
Життя у нас проходить у буднях та клопотах, але часом будні переходять у свята, і вже стирається між ними межа. Це тоді, коли вдається натрапити на людей (дорослих чи дітей), котрі розуміють нас і наше мистецтво. Ми не хочемо, щоб нас жаліли, щоб дивилися на нас, як на двох сліпих, а хочемо щоб бачили в нас кобзаря і поетесу. І можемо похвалитися, це нам вдається. Але все ж іноді натикаєшся на глуху стіну (переконана, це залежить від роботи вчителів і виховання батьків). Тоді почуваєш себе кепсько, тоді здається, що працюємо ми намарно. Та на щастя таке буває не часто. А в основі своїй нас сприймають добре.
От нещодавно ми виступали в ліцеї міста Золочева. Одна дівчина, учениця того ліцею, написала відгук у нашу «книгу відгуків», котрий нас схвилював до глибини душі. Ось що вона написала:
«Дивно! Інколи дивишся в очі зрячій людині – не бачиш нічогісінько. А ви сліпі, але в ваших очах є все: і сум, і радість, і любов. Можна бачити всю глибину душі крізь ледь прикриті повіки…
Я полюбила вашу любов…
Я не боялась дивитися вам в очі, а це вже означає, що ваші очі справжні, найзрячіші в світі.
Дякую Вам, дійсно дякую.
Ви сказали, що якщо після Вашого візиту залишиться хоча б одна схвильована душа, то ви приїхали не марно…
То ж знайте, ви приїжджали не марно…
Вдячна ліцеїстка Золочівського економічного ліцею…
Творіть добро і надалі…
Омельчук Люба
26.02.2001р»
Пишу про те вам не для похвальби, але ж для того, аби ви знали, що живе і житиме кобзарське мистецтво і не буде йому кінця.
Якщо вийдуть у світ ваші новели, це буде прекрасно, адже так важко самотужки щось видати. А треба, конче треба, аби читалися ваші твори.
Чи не пробували ви якісь слухові апарати? Воно і те правда, що не кожен їх може витримувати.
Хай Господь посилає здоров’я вам і вашій дружині. І так хочеться, аби вам було добре. Ми бажаємо вам здоров’я, добра і хороших людей довкола вас. Не виснажуйте себе непосильною працею, та по можливості пмшіть, бо це конче треба.
Бувайте здорові. З повагою – ваші Тетяна і Лайош.»
Всі, хто знав Сарму-Соколовського або чув про нього, зі смутком сприйняли звістку про його смерть. Це неминуче для кожного, хто народився. Однак спокійно поставитися до такої втрати не міг ніхто. Я відгукнулася віршем. І нехай цей вірш ляже вінком на його могилу. І нехай пам’ять про отця Миколу Сарму-Соколовського живе в нащадках.
На вічну пам’ять Миколі Сармі-Соколовському
Голови схилили побратими,
Смерті і життя збагнувши суть…
Йшли разом дорогами крутими,
А сьогодні вже його несуть.
І дороги ті були тернисті,
І по них ішов він, як по лезу,
Та зберіг і помисли він чисті,
Свою пісню і свою поезію.
Отче Сармо-Соколовський,
Що ти намислив, наш голубе?
Осиротіла бандура,
Струни стікають слізьми.
Як же, скажи, нам без тебе?..
Пісне і слово, молю тебе:
Ти залишися із нами,
Неба торкнувшись крильми.
Батьку Сармо-Соколовський,
Ти ж так любив свою землю.
Чом же від нас ти полинув
В кращі надхмарні світи?
Слово лишив нам і пісню.
Це таїна незбагненна,
Бог її тільки лиш знає.
Знаєш від нині і ти…
Отче наш, славний кобзарю,
Біль наш не має межі…
Сиза голубко Варваро,
З вами ми всі не чужі.
Знаю, розійдуться друзі,
З вами залишиться біль…
Ви були гордою музою
В славній його боротьбі.
Мужня і ніжна, як квітка,
Як ви любили життя.
Сиза і вірна лебідко,
Шана вам і співчуття.