«Наші дорогенькі друзі!
Великою і дуже приємною несподіванкою для нас була остання посилка з п’ятнадцятьма примірниками «Казка за казкою» і трьома «Співаю серцем». Читаємо, немов Святе Письмо (найчастіше в ліжку), читаємо і захоплюємось. Буде лектура і для внучат. Я мав виїхати на два місяці в Україну, для чого потрібне було формальне запрошення від Львівського університету. Словацький уряд дав мені стипендію, а Львів запрошення не вислав, отже, не поїду. Шкода. Після Криму ми побували у Польщі, Югославії, Гуцульщині (Коломия, Криворівня, Ясіня), Буковині (Чернівці), а зараз готуємося у Чехію і на конференцію в Ужгород – 17 – ХІ. Микола, Магда 7.11.2000р.»
Потім, колись, через роки вийде у світ ще одна книжка під такю ж назвою – «Казка за казкою». Ця назва якось лягла мені на душу. Це буде велика книжка моїх казок, добре ілюстрована, котру фінансував мій старший син Льоня. Та це буде потім. А зараз ми тішилися найпершою книжкою моїх казок, і, хочу вірити, тішилися нею наші маленькі читачі. І великі також.
ЛАЙОШЕВЕ СВЯТО
Книжка «Моя зоря» виходить якась сумбурна і безсистемна, бо хочеться про все розповісти. А життя у нас з Лайошем таке насичене, що якось не вміщається в одну струнку розповідь. Але вже буде так, як є. Хай вибачить мені прискіпливий читач, але я знову мушу перервати свою розповідь, бо таки вийшла Лайошева нотна збірка «Співаю серцем», і відбулася її презентація. А це для нас з Лайошем чимала подія, бажана і очікувана. Порадійте з нами, розділіть з нами нашу радість. А недоброзичливці?.. А в тім, я думаю, що вони не читатимуть цю книжку. Не тільки не читатимуть, а й не візьмуть її до рук.
Видання цієї нотної збірки чомусь далося Лайошу дуже важко: все якісь перипетії, неув’язки, ніби зурочив хтось. Але ось вона є, ще пахне свіжою фарбою. Це свято. Тепер треба її презентувати.
Грудень, 2000-й рік. Закручується презентація Лайошевої нотної збірки «Співаю серцем». Це має бути щось цікаве і неординарне. Але найперше треба набігатися і напереживатися. От і сьогодні: Лайош з Пачею стягають додому всі продукти. Я не поїхала з ансамблем в Тернопіль – не було з ким їхати: Сашко на роботі, а Пача зайнятий з Лайошем. Прикро, що я не поїхала. Та що поробиш? Уявляю собі, скільки там буде розмов з цього приводу. Таки пора вже мені попрощатися зі «Струмочком». Шкода, дуже шкода, але мушу. Ніяк не можу я суміщати наші з Лайошем виступи з виступами «Струмочка». Але зараз не про те. Зараз про презентацію.
Перенесімося ж у цей день, в день 3-го грудня 2000 року, бо саме тоді відбувалася презентція Лайошевої книжки «Співаю серцем». Нарешті… Сьогодні… Сьогодні презентація. День нашого свята, Лайошевого свята, і величезних хвилювань, щоб все вдалося. Сьогодні ми будемо дарувати ту книжку своїм слухачам. Чому ми? Бо і я якимсь чином причетна до цього свята, бо 18 пісень в цій книжці написано на мої вірші. Разом з Лайошем я переживала кожну сходинку, по котрій та книжка піднімалася, хоча суттєво нічим не могла йому допомогти. І сьогодні звучатимуть пісні, написані Лайошем. Їх співатиме не тільки Лайош і не тільки я. Співатиме Слава Крилошанська, Оксана Герасименко і гості з Калуша. Свято відбувалося в храмі святого Лазаря, що по вулиці Коперника 27, де працює капела «Дударик». Микола Лукич Кацал великодушно дав нам приміщення – і це було прекрасно, бо співати в такому храмі – це насолода і для виконавців, і для слухачів. Це було свято душі, і чомусь мені здається, що не тільки в мене і Лайоша було таке відчуття. А може, я надто емоційна? Може. Але однак свято вдалося, і ніхто того не заперечить, навіть наші недоброзичливці, якщо вони були в залі. Але я не думаю, що вони були. Мені здається, що в цьому храмі була атмосфера добра і спокою, а ще чогось високого і неземного.
Ми з Лайошем були трохи натомлені приготуваннями: треба ж було все продумати, спланувати, і передбачити. І не тільки придбати продукти для фуршету, а й подумати, хто робитиме канапки, котрих мало бути море. Фуршет, звичайно, справа десята, але, якщо вже так заведено, то ми не хотіли в чомусь порушувати загальноприйняті традиції. Та й гості у нас були не тільки зі Львова. Мали подумати і про те. Отже, все мало бути і для душі, і для тіла. Та й спілкування людей за столом якесь ніби розковане і ближче. Отже, ми були втомлені, та коли в кімнату зайшли юнаки з «Дударика» і захотіли прорепетирувати з нами «Ти поклич», і коли ми заспівали в їхньому супроводі, це було щось неповторне. Мій Сашко сказав, що, коли він увійшов і почув цей спів, то йому аж сльози навернулися на очі. Бо це і справді було прекрасно. От коли можна було б сказати:
– Мить, ти прекрасна, зупинись.
Та ніхто того не сказав, бо ніхто не владний спинити час.
Свято тривало. Я не була поруч з Лайошем: він за правом іменинника сидів на уявній сцені, бо сцени як такої тут не було. Сидів за столиком під образами і слухав, як виконувалися його пісні та інструментальні твори. Чи був щасливий – не знаю, не питала. Та, мабуть, був. А я сиділа в залі. Слідкувала за програмою, вносила якісь корективи і дуже переживала, аби все було добре.
Викладач з консерваторії, чи, як тепер називають, з музичної академії, Еміл Кобулей великодушно погодився акомпонувати виконавцям. І це також було прекрасно. Приїхали гості з Калуша: ансамбль «Намисто» і двоє незрячих – юнак і дівчина. Я співала нічний етюд «Небо до землі хилило зорі». Мені він подобається. Акомпонував Еміл Кобулей. В такому добірному товаристві співати було солодко і трохи лячно, тим паче у супроводі такого компетентного піаніста. А ще я читала кілька віршів. Мені дуже хотілося, щоб Лайош був щасливий, і я про це сказала…
Приємним і чи не найдорожчим гостем на святі був Микола Мушинка.
Програму вів Богдан Жеплинський. Кобзарознавець. Кому ж і вести, як не йому? Хочеться подати програму того прекрасного вечора. Отже, пан Жеплинський:
- Шановне панство! Сьогодні ми зібралися з вам на свято – день народження книжки. І не просто книжки, а нотної збірки «Співаю снрцем». Її автор – кобзар-бандурист Лайош Молнар. Привітаймо ж його сьогодні, посвяткуймо всі разом, і хай з нами буде музика.
Звучить твір Лайоша Молнара «В задумі».
Я читаю вірш «Ода музиці».
Звучить твір Л. Молнара «Вальс сі-бемоль-мажор».
Богдан Жеплинський розповідає про Лайоша Молнара, автора книжки, кобзаря-побратима.
Звучить наш дует «Ти поклич» в супроводі бандури та ансамблю капели «Дударик».
Презентанта вітає Микола Кацал.
Відома львівська бандуристка Оксана Герасименко виконує пісні «Трави лягли на спочинок» і «Мамині пороги».
Богдан Жеплинський
- А зараз прошу привітати презентанта гостя з Пряшева, давнього покровителя родини Молнара, академіка Миколу Мушинку.
Потім співає Ярослава Крилошанська, котру знають не лише у Львові, а й за кордоном. Вона виконує: «Не ховай свої весни», «Якби тобі сказала я колись», «Чекай мене».
До пісні запрошуються артисти з Калуша. Вони самі ведуть свою програму. Ансамбль «Намисто» дарує Лайошу дві пісні зі свого репертуару.
Вікторія Яричевська виконала пісні «Матері» і «Ой стрічечка до стрічечки». Віталій Атаман виконав пісню «Місяцю-друже».
Олег Капущак натхненно заспівав пісню «Я ніяк не збагну».
На завершення програми калушани дарують Лайошу ще одну свою пісню.
Презентанта вітає вчителька 11-ї школи Зубицька Любомира Климівна.
Богдан Жеплинськи й зачитує вітальну телеграму від Михайла Барана.
Своє привітання складає Йожеф Шкотняр з угорського товариства ім. Шандора Петефі. Він дарує Лайошу дві пісні. Привітала Лайоша Ольга Козловська з Дублян.
На сцені Ліля Гроапа. Звучать пісні «І коли зорепадом», «Вітер колише зорі», «Осінній вальс».
Лайоша вітає Ольга Джура з капели «Зоряниця». Вона читає власний вірш, присвячений Лайошу.
- На сцені Тетяна Фролова – дружина Лайоша Молнара. Вона прочитає два вірші, присвячені презентанту.
- Тетяна Фролова виконає пісню «Небо до землі хилило зорі».
А далі зал вітає презентанта. Він виконує: «Я стояв під вікном у львів’янки», «Грає гітара», «Почекай, не спіши», «Якби мені лиха».
Звучать слова подяки.
Оплески, овації.
Завершальний акорд – ми з Лайошем виконуємо пісню Ігоря Білозіра «Повір у себе».
Лайоша вітали. Він був щасливим іменинником. Потім Олександр Пестов брав у нас інтерв’ю. Ми фотографувалися. А завтра ми вже маємо виступати в Перемишлянах. Відпружуватися ніколи. Таке-то в нас життя.. ото й добре, що воно таке.