Ішов відважний гайовий

До лісу темного.

Назустріч му дівчинонька.

Яка ж вона прекрасная!

Він взяв її за рученьку,

До лісу проводив…

Ах, серце так і рветься, так і зливається з піснею. Тато мій не витримує. Встає і виходить до нас, бо він теж над усе любить пісню, хоч вже й немолодий. Та до чого тут вік? Пісня об’єднує всіх. Тепер вона міняє свій характер: звучить то весело, то зовсім сумно.

Коби я був полтавський соцький,

Багато б див я наробив.

По берегу ходили б свині,

А я б все галушки варив.

– Або отієї…

І батько починає гінко, потужно. Ту пісню знають не всі. Співаємо ми з батьком та ще Ніна. О, та пісень багато знає. Та й голос має неабиякий.

Ой, чого ж я сьогодні сумую?

Про козацькую долю згадав

І про славу свою незабутню,

Що колись, мов той сокіл, літав.

Боронив я свою Україну,

Захищав від проклятих татар.

Тоді слава про мене лунала,

І боявся мене яничар.

А тепер все прошло, все минуло,

Чорна хмара кругом облягла,

І на горе синам України

Лиха доля у гості прийшла.

Плачуть, плачуть козацькії діти,

Плачуть, плачуть  ліси і поля,

А ще плачуть рожевії квіти,

Що Вкраїна в неволю пішла.

Всі розуміють, що такої пісні співати не можна, але ніхто не може відмовитися її заспівати, бо вона звучить вражаюче, бо вона прийшла з якоїсь глибини і потаємності. То пісня національного болю і певності в собі. Такої пісні нема ні у французів, ні в німців, ні в якого іншого народу, бо то українська пісня.

А спогади снуються, снуються. Дещо вже призабулося.

– Це означає, що спогади минаються і стають тінню, ідуть в небуття, так самісько, як люди. І людей жаль, і спогадів. Бо це частинка нашого життя. А що життя? Воно витікає з людини разом з її хворобами, як сік із зрубаного дерева.

Ой, Горинь, Горинь,

Ти сумно-сумно котиш хвилі.

Вернись, вернися,

Вернись назад, коханий мій.

А Горинь все котить та й котить сумні  свої хвилі, а коханий не вертається і вже ніколи не повернеться, бо він став тінню спогадів.

Спішила осінь крізь літо, спішило життя крізь молодість і крізь старість, щоб добігти до свого кінця. І я спішила. Куди? Щоб стати тінню спогадів.

– А хіба спогади мають тінь?

– Мають. Так самісько, як люди.

– Ого! А я й не знала.

– Тепер знаєш.

І мама хилить свою сиву голову.  Мама теж прийшла до мене з моїх спогадів.

– Мамо, я хочу стати маленькою. Щоб ви завинули мене в свою теплу хустку. Ні, трохи більшою. Щоб ви по-дівоцьки виклали мої довгі чорні коси.

– Ні вже, доцю. Тепер ти вже викладай по-дівоцьки коси своїй внучці, бо доньки тобі Бог не дав. А мене вже нема. Давно нема. Ти знаєш. Я стала тінню твоїх спогадів.

– Чому тінню, мамо?

– Бо спогади теж відходять у небуття. Як люди. Не плач, доцю, не плач, Таню. Чого ти плачеш?

– Бо у мене болить збитий колись палець.

– Цить, не плач. Він вже загоївся. Пам’ятаєш? Ти приклала подорожник – і палець перестав боліти.

– А живіт?

– Я ж казала тобі: не їж зелених яблук, а ти… Пройде, дитино. Все колись відболить. Тільки сльози зостануться. Всі не виплачеш, бо їх багато. Вони випадуть росами. Колись і ти відійдеш, моя дитино. Відболиш і станеш тінню спогадів.

– Чому тінню, мамо?

– Бо спогади також ідуть в небуття, так самісько, як люди.

– А вічна пам’ять? Співають же, мамо.

– Це люди собі придумали, щоб не так сумно було, моя дитино. На землі нема нічого вічного. І пам’яті вічної нема. Вічність там, куди ми відходимо. Чи ти пам’ятаєш свого діда і бабу?

– Ні. Я їх не знала.

– От бачиш. Вони минулися. Минемося і ми. Нічого тут не зробиш. Не нами закладено.

– Це сумно, мамо.

– А ти просто собі живи. Не думай про сумне. Радій кожній квіточці, кожній травинці, дитячому сміху і дитячим пустощам радій, і грому, і дощу, і сонечку, бо все це – життя. Нехай воно славиться і святиться.

– А ви, мамо?

– А я… Я вже стала тінню твоїх спогадів.

І я засинаю. Поринаю у сон, як у теплу колиску, а наді мною звучить колискова пісня матері, тиха і голублива, наче долинає з далекого дитинства. А вранці прокидаюся – і радію і вітру, і сонцю, і холодній росі. Гей, луни стоголосі, озвіться до мене голосом пісень, переспіваних колись. Гей, садочку мій занедбаний, обізвися до мене голосами моїх батьків. Агов, дитинство моє босоноге, озвися до мене хоч плачем, хоч співом. Тиша. Мовчать луни, мовчить батьківський садок, не озивається дитинство, лише огортає душу теплим спогадом. Сокочуть і кудкудакають кури, співає півень і падають, падають яблука. Як славно! Як чудесно! Та ще десь далеко вивільга висвистує, вимовляє: «я ще не обідав». Вивільга! Скільки ж то їх було колись… Перемовлялися між собою, відгукувалися на мою пісню. І співали тоді вже ми разом: я і вивільги. Коли це було? Гай-гай! І не згадати. Згадати можна, а повернути – ні…

 

Мабуть, молоді, виховані в сучасному прагматичному світі, дивляться на нас, старших, як на диваків. Бо ми, старші, якісь не такі. Ми якось по-іншому дивимося на світ. Звичайно, всякі є і між нами, і між молодими, та все-таки… Зміна поколінь. Скажімо, я ніколи не молитимусь до банкноти – нехай це буде чи долар, чи євро, чи й наша гривня, а може люди ще щось придумають. Не молитимусь – і край. Бо молитися треба тільки до Бога. Навіть тоді, якщо у кожного Бог свій. І просити у Бога не багатства, а здоров’я і щастя, собі і своїм ближнім. А ще молитися треба за померлих. Оце і все. Бо всі скарби наші нічого не варті. Вони не роблять нас ні кращими, ні добрішими, ні щасливими. То може й добре, що ми тих скарбів не маємо. Звичайно, багатим живеться легше. А може це нам так тільки здається? Бо коли людина має грошей неміряно і нелічено, тоді її бажання переростають у спокусу, розпусту і безум. І така людина вже не може зупинитися. Де вже там думати про меценатство чи якісь речі, що можуть принести користь державі? Такі люди думають тільки про те, що може дати прибуток. Ні, я проти бідності. Нехай людина має всього в міру. І грошей також. Але нехай вона (людина) ніколи не молиться до банкноти.

 

Якось запитала мене моя знайома:

– Скажіть… А нас може покарати космос?

Питання було доволі несподіване і… Дивне.

– Космос? Не знаю. А втім… Думаю, що може.

– А за що?

– За що? Та хоча б за те, що ми не живемо за законами всесвіту.

– А які закони всесвіту?

– Ну, думаю, що не можна робити багато чого з того, що ми робимо. Не можна, скажімо, засмічувати нашу планету, а ми засмічуємо. А ми рукотворимо на ній Чорнобилі, забруднюємо її моря і ріки. А наша земля – це частинка всесвіту. А космос? Скільки навколо землі крутиться всякого металобрухту – залишки супутників, космічних кораблів та ще всякого. Ми ж про те не думаємо. І взагалі, мені так здається, що думаємо ми зовсім мало і зовсім не про те. Та що ми? Вчені мають думати.

– А хіба вони  не думають?

– Ні, чому ж… Мабуть, думають. Тільки часто, як я вже сказала, зовсім не про те. Вони захищають розумні дисертації, кандидатські, докторські, вони видивляються в потужні телескопи і сперечаються, чи є життя на інших планетах. А про дії землян в космосі? А що ж тут цікавого? Ця тема зовсім не дисертабельна. Тому… Тому думаю, що космос може нас покарати. Має таке право. І колись, будьте певні, він це зробить.

– І що нам робити, щоб космос нас не покарав?

– Виправляти наші помилки, не робити нових помилок і найперше – творити добро на землі.

– А це має причетність до всесвіту?

– Думаю, що має. Бо всесвіт – це гармонія. Так має бути.

– А що ми, прості пересічні люди, маємо у цій ситуації робити?

– Все те ж: творити добро і боротись зі злом. А чому це раптом вас так зацікавило?

– Не знаю. Справді не знаю. Раптом чомусь так подумалося.

А чому подумалося так звичайній пересічній людині, далекій від наукових дисертацій? Того не знаю і я. А може це і є нам сигнали з далекого космосу, з необ’ємного всесвіту. Думай, людино, думай, міркуй, бо ти сама погубиш себе або тебе поглине всесвіт. Я дуже далека від наукових сентенцій, і, напевне мислення моє примітивне, але ж я також причетна до всесвіту, як і та моя знайома. Ми з нею так і не прийшли до якогось висновку. Але ж маємо думати всі разом. І гальмую сама себе:

– Гей, Тетяно, тебе знову занесло? Знову на філософію потягнуло? Облиш. Приземляйся. Тут у нас на землі стільки проблем, що й космосу не треба. Та знаю, знаю про наші земні проблеми, але й про  космос забувати не треба, бо колись йому терпець увірветься і тоді він і справді може нас покарати. Не смійтеся з мене і не вважайте мене дивачкою. Все це дуже серйозно.