Була осінь. Ми з Сашком приїхали в Білозірку на роковини з дня смерті моєї сестри Марусі. Пішли до церкви, на цвинтар, а потім вже до хати на обід. Правильно зробила Галя, що до року не дала продати хату. Роковини в кафе – це немудро. А в хаті… Виглядало так, наче й справді до Марусі в гості прийшли. З хати все повиносили і назад ставити більше не будуть. Все. Марусиної хати для нас більше нема. Тут ми вже більше не будемо ночувати.

Спершу думали ставити столи надворі, тобто в садку. Так було б вільніше. Та пішов дощ – і треба було сідати в хаті. Нічого не поробиш. Осінь.

Співав церковний хор. І де вони таких пісень навчилися? Чи може це вже творчість місцевих композиторів і поетів?

Сидимо ми за столами.

Матір Божа перед нами.

Посідали ми за столи.

Ісус Христос з хлібом стоїть.

Стіл був багатий. Всього було досить наготовано. І смачно. Допомагали сусідки і Надина невістка.

Мимобіжно бачила всіх. Але толком ні з ким не розмовляла: не до того було.

Ночували у Наді. Надина невістка нас дуже добре приймала. А вже із сестрою наговорилися досхочу. Треба цінувати кожну таку можливість. Сестра згадувала, як ходили, дівчатами бувши, до Почаєва. Пішки ходили. Коли вже назад верталися, дехто за своїми прочанами коней висилав. А наш батько коней шкодував. То мусили дівчата пішки йти, бо ніхто не хотів їх на свій віз взяти: Гилько своїх коней має. А шкодує – то нехай дівки пішки йдуть.

– Не раз і намерзлися, і намоклися, – згадує Надя. – На нічліг до людей просилися. А було й таке, що не хотіли пустити. Всяко було.

– І платили ви за той нічліг? – питаю.

– Ні, не платили ніколи. Хіба що в самому Почаєві. Там жиди брали на ніч. То жидам платили. Пам’ятаю, у Вишнівцях якось зупинилися, то я нашу тополю побачила. Висока-висока. І рівна, як свічка. Чудно мені було, що так далеко її видно.

А ще про дитинство згадували.

– Я ляльками бавитися не любила, – розказувала Надя. – Я була найстарша, то всіх дітей вибавила. Так мені діти набридли, що й ляльок не хотілося.

В ті часи на селі рано діти дорослішали. До роботи братися треба було. Ще змалечку у кожної дитини були свої обов’язки. А може це було не так вже й зле?

Згадали й про коноплі. Їх сіяла кожна господиня. Згадали й про те, скільки то жінкам з тими коноплями роботи було.

– Що тепер жінкам? Машинка пере, викручує. І на річку зі шматтям не треба йти. Можна й телевізор дивитися. Жінки шалайдикують. Колись, бувало, що та лямпа? Скільки там від неї того світла було? Бликала собі. А ми і шили, і вишивали. А тепер і лямпи файно світяться, і вишивати ніхто не хоче.

А невістка свариться з моєю сестрою, а з своєю свекрухою, котрій пішов вже дев’яностий рік.

– Ви тільки уявіть собі, тьотя Таня. Ми з Петром їдемо в поле, а мама йдуть на город біля хати. Тут у нас є трошки буряків. То вони, з паличкою, по маленько, вирвуть один бурячок і несуть на купку, потім другий… А якби так впали? Що тоді? Отак і лежали б, аж доки ми б не прийшли. Хіба ж так можна? Мама все собі роботи шукають.

– Шукаю, дитино, – виправдовується сестра. – А ти думаєш, легко отак сидіти і чекати смерті? А головне – не знаєш, коли вона прийде: чи через годину, чи через місяць.

– Ти, Надю, за своє життя ой як наробилася. Не так за жінку, як за доброго хлопа. Не гріх і відпочити, – кажу я.

– Та коли ж набридає, голубко. Так набридає. І нащо таке життя, як людина не має сил?

– Не нарікай, Надю. Ти, слава Богу, не лежиш лежма, маєш добру пам’ять і світлу голову, прекрасно все чуєш. Не кожен таке в старості має. Це немало. Цінуй те, що маєш.

– Ціную, Таню. Але ж дуже тяжко старій людині, котра нездужає вже робити.

Отак ми говорили, говорили, а до вікна підкрадалася осінь, щоб підслухати, про що ми з сестрою розмовляємо. А ми… Згадали пісні. Бо як їх не згадати? Пісня в нашій родині не залежувалася. І заспівали ми з сестрою отієї давньої, колишньої, котру і зараз подекуди співають. Хоч  зрідка, та все ж співають.

Запрягайте, хлопці, коні,

Коні воронії,

Та й поїдем доганяти

Літа молодії.

Пам’ятала ту журливу пісню ще з дитинства, а тому підхопила її, наче у дитинство своє повернулася.

Прожите життя… Ще людина живе, а вже журиться за тим життям, що вислизає воно і лине кудись за обрії. Кожного разу прощаємося з сестрою, як назавше. Я теж уже немолода. Сімдесятий. Ніхто того не знає, коли кому судилося… Ну й думки обсідають. Такі вже хмарні. Після роковин чи що? Чи це ти, осене, смуток навіюєш? Не треба, люба. Старість і так не мед. Не треба, осене, бо більше не напишу про тебе жодного вірша. Будеш тоді знати. Мовчить осінь, не озивається. А, власне, чому не озивається? О, почули? Озвалася! Щось гупнуло у садку. Останнє яблуко. Це для мене. Спасибі, осене. Я тебе люблю. Таку сумну, тривожну і манливу, та все ж люблю.

 

Я погрузла в паперах, і мені здається, що я з них вже ніколи не виберуся. А вибиратися конче треба. Щось пишеться, щось переписується, щось набирається на комп’ютері, а щось просто лежить. Не встигаю. Я нічого не встигаю. А час приспішує, підганяє, бо його попереду все менше. Вже давно повиростали діти. Підростають внуки, а там гляди – і правнуки заколишуться. А я все пишу та й пишу. І ще й досі не знаю, чи треба воно комусь те писання. Пишеться – то й пишеться. Хоча двадцять першому століттю мабуть не до того. А може колись? Може. На те й сподіваюся. Сподіваюся і пишу, доки пишеться. А там – як буде.

Минають весни, кують зозулі, щебечуть соловейки. Це нам тільки здається, що світ змінився. Це ми, люди, змінилися. А світ по суті своїй не міняється. Правда, ми, люди, псуємо його, як тільки можемо. І гріха не боїмося. А кажемо – екологія. І слово ж таке придумали. Розумне слово, що ним покриваємо свої не дуже порядні вчинки. Та скільки б я не мудрувала, а світ буде такий, який він є – гріховний і спокусливий. І скорше зміниться на гірше, ніж на краще. Однак я його люблю, бо в ньому стільки краси, стільки птаства, стільки квіту і зеленого листу, що аж страшно, що тим світом керують невігласи, котрі нічого того не бачать і ні про що таке не думають. А я думаю. Та що з того? З мене погана захисниця. Якщо й напишу якусь поезію, то світові з того мало користі. І світу байдуже, зовсім байдуже, як я його сприймаю. А як світ сприймає мене? А ніяк. Бо що я для світу? Навіть не піщинка, а манюсінька порошинка, котра нічого не може змінити, ні на що не може вплинути. Живе собі світ і живу собі я у тому світі.

Раптом обізвався смуток. Такий сильний, як вічність. А може й приходить той смуток до нас із вічності? Тому й не можемо ми того смутку ні затамувати, ні розраяти: і пече він нас, і в’ялить. А може це вічність від нас чогось потребує? Може. Якби тільки нам знати, чого вона від нас хоче. Може, нашої молитви? Може. Спробуймо. І я молюся. Ревно, щиро, не дотримуючись канонів молитви. Молюся своїми словами, як, мабуть, молилися до прабогів мої пращури, язичники, яких потім навернув князь Володимир у християнство. Ми віримо в єдиного Бога, творця неба і землі, каємося перед ним у всіх своїх гріхах, та певно, щось з тієї прадавньої віри зосталося в нашій підсвідомості, в нашій крові, в наших генах, бо чому ж тоді?: та я вже про те писала. І ніхто на це питання не дає відповіді. Ніхто. І я не знаю.

 

Я розумію пращурів,

Що поклонялися сонцю,

Що поклонялися вітру

І вірили в силу дощу.

З богами сваритися нащо їм?

Вони боялися грому,

Вони не корились нікому

Й любилися досхочу.

Я вірю в єдиного Бога.

Давно нас хрестив Володимир.

І стала вода Дніпрова,

Неначе новий Іордан.

Та часом така тривога

Охоплює грішну душу,

Що я коритися мушу

Прадавнім своїм дідам.

Не відкупитися грішми

Від того прадавнього поклику,

І я почуваю язичництво

У тілі своїм і крові.

Люби мене, світе грішний,

Такою, якою створив мене,

Бо я не сама по собі,

А сила твоєї любові.

І хочеться, так мені хочеться

Молитися сонцю і вітру,

Боятися грізного грому

І вірити в силу дощу.

Я вірю в єдиного Бога –

Творця неосяжного світу,

Та все ж я в душі язичниця,

Хоч я про те і мовчу.

 

Може це гріх? Може. Що ж, нехай карає мене наш великий Бог за те, що мої предки колись були язичниками. Моєї вини в тім нема. Це не відступ від віри. Це – голос моїх предків, або голос вічності.

Спішу записати все, що думаю, все, що почуваю. Спішу, бо не знаю, скільки ще маю часу тут, на землі, перед тим, як я сама піду у вічність, отака, як є, з усіма своїми почуттями і помислами, праведними і грішними.