Клопоти, клопоти. Робота, книжки і концерти. За тими клопотами і проблемами аж тепер нарешті зібралася написати листа Миколі Мушинці. Мусить вибачати мені пан академік.

 

«Вітаємо вас і вашу родину, шановний пане Миколо.

Дякуємо, що не забули за нас. А ще велике вам спасибі за добрі слова про мої книжки і за рекомендацію у спілку письменників. Я з неї обов’язково скористаюся, тільки Спілка наша практично зараз не збирається, бо приміщення не опалюється вже 4 роки. Будемо чекати до тепла.

В нашій родині, як годиться, відбулися зміни: ми женили Сашка і він вже має маленьку донечку. А у нас з Лайошем – праця, цікава, важка і натхненна. А ще віримо, що вона таки потрібна. Не пригадую, чи писала вам, що ми тепер маємо ще й концертну ліру, і привели до порядку маленьку старосвітську кобзу. Тепер на концерти їздимо машиною: наймаємо, звичайно, і веземо дітям дві бандури і ліру. Бо ліру не тільки дітям, а й вчителям не завжди доводилося бачити. Всіх концертів у Лайоша – і зі мною, і без мене – вже більше 800.

Здали до друку книжечку казок «Ходімо зі мною у казку», а також книжечку оповідань чи новел – «Тернова доля». Дуже вже мені хотілося донести її до людей. А ще будемо віддавати до друку отаку собі міні-книжечку ліричних віршів «Любові не зречусь». Якщо все це нам вдасться, – а вдасться, якщо вже Лайош взявся, – то я буду щаслива. Думаю, що зараз велику книжку робити не доцільно. І собівартість її буде висока, і люди поспішають, то не кожний візьметься за велику книжку. Хоча й заманливо зібрати, скажімо, разом свою поезію. Але це так, з області фантастики.

І нарешті вийшла крапковим шрифтом книжка «Іду до вас». Це вибране: вірші і навіть Лайошеві три пісні з нотами. Ця книжка вийшла дуже малим накладом і її розіслали в бібліотеки для сліпих. Це добре, бо не кожен незрячий має можливість прочитати те, що написано для зрячих.

Отак і живемо. Скаржитися і нарікати на долю не маємо часу. Та й чого на неї нарікати? Вона у нас не така вже й кепська.

Пора набирати вже на комп’ютері «В той широкий світ». Але страшно, бо книжка об’ємна і потребує великих коштів. Подумуємо: чи не придбати нам сякий-такий комп’ютер – то, може, дешевше буде. Але це теж поки що з області фантастики.

Я, пане Миколо, ніколи не забуваю, що за прозу я взялася з вашої легкої руки. Згадуємо з вдячністю і вас, і пані Магду, і ваших синів, і всіх тих, хто долучився до видання «Стежки від воріт».

Планувалось зробити презентацію збірки «У вітру на крилі» в Тернополі, та в червні пішов від нас Ігор Герета, а без нього, що це вже буде за презентація? Та й попрощалися з тією думкою.

Однак життя триває і мусимо жити. Світ широкий і прекрасний, а в ньому багато цікавих і небайдужих людей. Бувайте здорові. Кланяємося вам низенько.

Ваші – Лайош і Тетяна».

 

СЛІД ВІД БРУДНИХ ЧОБІТ

Дзвонить телефон. Довго і пронизливо дзвонить. Нехай собі. Я не хочу знімати трубку. Мені сьогодні сумно, прикро, і взагалі я не маю ніякого настрою з кимось розмовляти. Чомусь нахлинули спогади. Згадався дім… А телефон все дзвонить.

«Ось зараз включиться автовідповідач» – думаю, але трубку вперто не знімаю. І автовідповідач включається. Він говорить Лайошевим голосом:

– Працює автовідповідач Тетяни і Лайоша. Після сигналу залиште своє повідомлення. Дякую.

Але додзвонювач (це слово я почерпнула з радіо) не захотів розмовляти з автовідповідачем. І правильно. А що з ним розмовляти? А визначник номер не визначив (недосконалість нової техніки чи нашої телефонної системи). І я тепер не знаю, хто мені телефонував. Тепер буду думати. Так мені і  треба. Треба було зняти трубку. Набираю телефон Сашка. Ні, це не він. А хто ж тоді? Якась дуристика. І чому я не зняла трубку? Ну, все, годі про це думати. Уявімо, що мене не було вдома. Могло ж таке бути. Цілком. Але ж я була! Ну то й що з того? Пізно. Годі. І чого я депресую, хтось би спитав? Із-за тих п’яних розмов? Дурниці якісь! Лайош з того тільки посміявся. А в мене на душі… Ну… Ніби хтось в неї заліз з брудними чобітьми… Ну, добре, нехай не про душу. Невже для таких ницих людей ще й душу відкривати? Звісно, не варта. Але уявіть собі, скажімо… Лакований паркет, а на ньому – слід від брудних чобіт. Теж не добре. Бо тих, хто не розуміє, що брудні чоботи треба скидати… Таких людей не можна пускати на чистий паркет, не те, що в душу… Ет, досить тих розумувань. Вони нічого не дають. І навіть не приносять полегкості. Просто вчора я була на «Струмочку», а зі мною заговорили хлопці з капели «Карпати», що були добряче-таки на підпитку. Дурні розмови були.  Бо що розумного може сказати той, хто, як кажуть, лика не в’яже? І чого я тепер сама себе гризу? З тих п’яних балачок хіба що посміятися, як Лайош. Капеляни просто ніяк не можуть пережити, що Лайош без них не пропав, а таки вибився в люди і чогось досягнув. «Жаба» живуча. Це такий звір, що іноді декого душить. А як інакше зрозуміти ті немудрі розмови і ставлення до Лайоша? Ет, досить про те… А все-таки… Чому мені так прикро?..

І згадалася інша капела. Та, колишня, котра не мала заробітної плати, а за так, за щире слово, їздила по містах і селах, несучи простим людям українську пісню. То була капела, котру організував Юрій Данилів. І тріо дівчат: Оля, Люся і я, що їздили з тією капелою – сором’язливі, зовсім сліпі, без поводиря. Як ми слухали за сценою наших хлопців, кожен віддих, кожен нюанс, як переживали, аби їм все вдалося. А як вони співали! Скільки почуттів вкладали в свою пісню. Пригадую… Коли співали

«Де ж ви, хлопці-запорожці,

Сини вольной волі?

Чом не йдете визволяти

Нас з тяжкой неволі?»

Мені хотілося встати. І, мабуть, не тільки мені. Потім ту пісню їм таки співати заборонили. Ці спогади ще більше роз’ятрюють душу. Це була та сама капела «Карпати» – і зовсім вже не та. Та Бог з ними, з тими людьми в брудних чоботях, що готові залізти зі своїм болотом не тільки на лакований паркет, але й в душу. Та цур їм! Тільки чому ж мені так прикро? І досі прикро… Я розумію, капеляни не можуть мені простити, що я написала «Слід Сінгалевича», що написала про Юрка Даниліва і ту колишню капелу. Я знаю, відверто про ту книжку в капелі ніхто не говорить, але ж дехто її тихцем таки прочитав. Хтось з цікавості, а хтось, аби потім щось дошкульне кинути мені у вічі, а надто позаочі. Овва… Вони забувають, що мене вже важко чимось вразити або здивувати. А от спитав би хтось: чого вони сердяться? Через що? Хіба ж не Юрко Данилів організував ансамбль бандуристів? Так, потім прийшов Дмитро Котко, відомий, у славі, котрий відбув уже Сибір. Так, прийшов Дмитро Котко, але ж він прийшов, почувши, як хлопці співають. Хіба ж не так?

– Юрко Данилів таким не був. Це ти своїм пером домалювала його, – дорікали мені недоброзичливці.

– А що я подала не так, як було? У чому я хоч на йоту збрехала?

– Ну… Не знаю. Але Юрко був не такий.

– А яким він був? Ну яким?

– Не знаю.

– Але ж ти знав його?

– Та… Знав… Ні, книжка взагалі-то нормальна. А головне – правильна.

– А ти ж кажеш, що…

– Та ні. Це я так… Дурне сказав.

А цього дня, як показилися. Щось там у капелі, певно, було, якась забава. П’яні хлопці бродили по нашому будинку культури, жартували з «Струмчанками», а до мене чіплялися з серйозними розмовами. Спершу мене оточила одна група. Їх я добре знала, бо ж були з нашого товариства, а дехто вчився в нашій таки львівській школі для сліпих. Йшлося про текст пісні, який я написала для капели. Та пісня вже співалася, і про неї склалося добре враження. Але хлопцям хотілося… А втім, звідки я знаю, чого їм хотілося?

– Таня, ти щось таке придумала про Івана Швайку, що хлопці ніяк не можуть вивчити. Запам’ятати не можуть.

Я засміялася.

– А це вже проблема хлопців. Моя справа була написати. А вже ваша – вчити.

Я все ще ті розмови сприймала за жарт. Коли ж хлопці, бачу, до мене пред’являють претензії цілком серйозно. Ну, я спокійна, доки спокійна, але якщо вже я накручуся… Словом, мене розбирала злість.

– Почекайте. В чому справа? Так, я написала про Івана Швайку. Між іншим, я і не думала про нього писати. Славко попросив, бо у нього вже була готова мелодія. І тему він мені задав: вибори отамана. І гурти там мали перегукуватися. Я не хотіла за таке братися, але мене Лайош умовив. Якби не Лайош, то я б і не писала. Красюк же відмовився, а я написала.

– Так це ти на готову мелодію?

– А ви ж як думали!

– Та ми ж не знали.

Але мене вже годі було спинити. Я вже завелася.

– Ви мені вибачте, хлопці, але ви…

І тут я докинула не зовсім пристойне слово.

– Мені що, капела гонорар заплатила? Я вам написала текст. Композиція звучить і має успіх, а ви, п’яні рила, замість того, щоб подякувати, ще до мене з претензіями?

– Та ні, ми тобі вдячні. Ти нас не так зрозуміла. Ми просто хотіли сказати…

– Що ви хотіли сказати, те ви вже сказали. Все дуже просто: ви безболісно викидаєте цей текст і знаходите якогось дурня, щоб написав вам інший, – от і все. І нехай капела більше ніколи ні за чим до мене не звертається. Так Славкові і передайте.

Хлопці відійшли. Я кипіла. А тут мене оточила друга група. Тут вже були і зрячі. Я їх також знала, але через «ви». Ті вже не могли пережити, що ми зійшлися з Лайошем і що нам щось-таки вдається у цьому житті. Спершу говорили, що Лайош піднявся завдяки мені, потім стверджували, що я піднялася завдяки Лайошу. А нарешті той, що вдавав з себе великого артиста, сказав:

– Ви – велика українська письменниця, відома на всю Україну! І ви продалися мадярам!

Тут я вже стала голосно сміятися, навіть моя злість кудись поділася, бо це вже було таке, що не трималося ніякої купи.

– Ми, українці… Висококультурна нація, – і п’яно хитнувся. Я вже глузувала відверто.

– Ви, висококультурний, подивіться на себе в дзверкало. Та я свого Лайоша не проміняла б на жодного з вас, п’яндили! Аби ви хоч соту частину зробили для нашого мистецтва з того, що робить Лайош.

Та що їм казати? Завтра вони того й не згадають. Але чому така агресія? Чому? В чому тут криється причина? Невже в тому, що Лайош пішов з капели і не став жебраком? Ми нікому не перейшли дорогу. Ой, світе, світе!..

Лайош посміявся – та й забув, а я от мучуся тепер… Люди мистецтва! А я колись думала, що… Та це вже не має значення, що я думала колись. Я вже давно так не думаю. У світі ще стільки бруду… Не можна пускати людей у брудних чоботях на чистий лакований паркет, навіть, якщо вони вважають себе артистами. І якщо ще задзвонить телефон, я неодмінно зніму трубку.