Посиділи з хлопцями, пом’янули. І все. І нема його більше, Фелікса, моєї першої любові. Пухом тобі земля, мій друже. Жаль, що ліг ти так далеко. Тобі ближчим був Львів, я знаю. Та яке це тепер мало значення?..  А світ продовжував існувати, як буде існувати і тоді, коли минемося ми. І це добре, і це правильно. Так і має бути…

 

СТАНУ КОБЗАРЕМ

Раптово помер Юліан Вовк. Було це для всіх несподівано. Ще планував зробити свій творчий вечір і запросити Дворського. Не судилося… Отаке воно, життя. Здавалося, що все ще попереду… Написано ним чимало пісень. А скільки обробок. Та все не зібрано, а то й не покладено на папір. Тримав все у голові. Забрав з собою. А пісні?.. Сиротами бродитимуть вони по світу. Бо хто ж їх позбирає? Син Віталій? Ні, не позбирає. Так уже склалося… Поховали Юліана, і син Віталій мав відтепер керувати «Струмочком». Ой, не знаю. Замолодий та й… А втім, це залежало не від мене. Написався вірш «Біля могили плакала любов», що увійшов у «Повінь». У того вірша були прихильники, а були й супротивники. Та це вже така доля у віршів, як у людей… Добре, що байдужих не було. Як то тепер буде?..

Моєму Лайошу все важче ставало суміщати роботу в капелі «Карпати» з його кобзарською діяльністю. Він хотів неодмінно бути учасником всіх тих заходів, що проводилися у кобзарському світі Львова та й не тільки Львова. Богдан Жеплинський кликав його – і доводилося іноді жертвувати капелою. Це викликало незадоволення серед капелян. А може й заздрість. Бо хто ще так міг: взяти бандуру і отак просто заграти все, що хочеться, або просто стати з нею перед людьми на сцені?

– Я піду з капели, – казав мені Лайош. – Робота в капелі мене зв’язує. Тут я не можу проявити себе як особистість. Гуртова робота мене не влаштовує. Я – кобзар.

Я на такі розмови завжди сердилася, бо любила капелу, попри все любила. Правда, мушу зізнатися, що, відколи капела стала професійною, щось в ній зникло… Що? Може, ота фанатична любов до пісні і до бандури? Тепер це була робота. За неї людям платили гроші. І це прекрасно, але… Чим більше хвалили капелу за її професійність, тим менше в ній залишалося того фанатизму, що був властивий для колишньої капели. А може, я не об’єктивна, бо надто вже любила колишню капелу? Може, але я мала багато однодумців. Та капела співала, і співала добре. А я, коли могла, йшла на концерти, а ще була горда, що там співає мій Лайош. І от тепер…

– Піду з капели.

– А жити як ми будемо?

– Не хвилюйся, Тетянко, будемо. Я зароблю.

Я була в трансі.

– Де ж ти заробиш, коли зараз так важко з роботою? Тепер і зрячі без роботи ходять.

– Сказав же: не хвилюйся.

Я сердилася, бо за тими словами не бачила реального підгрунтя. А іноді тихенько плакала, бо часи і справді були важкі. Ну, як ми будемо жити на мою зарплату і ті мізерні пенсії? І мій Сашко ще не влаштований, того теж не можна було не брати до уваги. Це, певно, була найбільша наша з Лайошем суперечка. Я знала, що я його не зупиню і з капели він рано чи пізно піде. Лайош нічим не збирався поступатися, тим паче своїми принципами.

– В капелі є багато такого, з чим я не згідний, – казав Лайош.

– То й що? У мене на роботі також є багато чого такого, з чим я не згідна. То що ж мені тепер? Роботу кидати? Треба, Лойошку, іноді йти на якийсь компроміс.

– А я не можу. Розумієш? Не можу і не хочу. Якщо я не згідний, то як мені йти на компроміс? Це насилля над моєю особистістю.

– Все це добре, все це прекрасно. Але жити як ми будемо?

– А як колись кобзарі жили? Піду кобзарювати.

– Жебрати?

– Тетянко, перестань. Ми вже з тобою колись говорили. Кобзарі ніколи не були жебраками.

– Але зараз не ті часи, не ті люди, не та зрештою епоха. З нас будуть сміятися. Скажуть, що Лайош пішов з капели, щоб жебрати.

– Нехай кажуть.

Я втратила спокій. Та поки що Лайош працював у капелі, їздив на концерти, і я мала десь в глибині душі, на самому денці, маленьку надію, що все це, може, якось минеться. Але ця надія була дуже мізерна, бо я вже трохи знала свого чоловіка. А в капелі вже давно дехто мав на нього зуб, ще тоді, коли Юліан відпускав Лайоша з занять і навіть з концертів, аби він заакомпанував ансамблю або ж виступив з «Струмочком» в парі зі мною. Та Юліан мав не тільки талант, але й владу, і ніхто не смів би йому перечити, навіть директор капели. А тепер… Тепер часи змінилися, порядки в капелі також. Лайош мав те відчути. Він і відчув. Відчув вже давно. Ще тоді, коли мав виступати на фестивалі, присвяченому Юрію Сінгалевичу. Виступала капела, а окремо як кобзар виступав Лайош Молнар. Ще тоді декому це ой, як не сподобалося. Але тоді ще був Юліан. Тепер Юліана не було.

Лайош добре пам’ятав той час, коли він прийшов у капелу, сповнений натхнення і щирої любові до української пісні та й до капели. Повсюди брав з собою магнітофон, щоб записувати концерти. Дехто поблажливо посміхався не тільки нишком, а й в голос: мовляв, блазнює хлопець, бавиться. А він, угорець, щиро радів з кожного такого запису, беріг ці записи як найцінніші свої архіви. В капелі його не розуміли, не хотіли розуміти, не хотіли приймати як кобзаря. Чому? Хто це міг знати?.. Може, лише себе вважали гідними співаками, а може тому, що сліпий…

Та гріла душу думка, що його таки визнавав кобзарознавець Б.Жеплинський – людина, що колись пройшла гарт у далекому Сибіру. Колись там у Сибіру звучали українські бандури, змайстровані власними руками Богдана Жеплинського та його поплічників. Майстрували з того, що мали: замість струн – звірячі жили…  Але звучала українська пісня, дивуючи сибірську тайгу. Пригадує Лайош, як пан Жеплинський вперше прийшов до них в капелу, як пройнявся Лайош великою повагою до цієї людини, як поклав для себе за мету – познайомитися з паном Жеплинським ближче. І зателефонував йому, і вони зустрілися. І свій перший відповідальний виступ Лайош також добре пам’ятав. Він, ще не відомий і мало досвідчений кобзар, виступає перед сивочолими, бувалими в бувальцях ветеранами, з капели бандуристів політехнічного інституту, репресованими колись за українську пісню і українську бандуру. І вони прийняли його, угорця, Лайоша Молнара, що так хотів бути і вже ставав українським кобзарем, прийняли серцем у свою кобзарську спільноту, що офіційно тоді ще не називалася ні Спілкою кобзарів, ні якось по-іншому, ніяк ще не називалася. А з часом журнал «Бандура» вмістив його, Лайоша, фотографію. І хто це знає, може, саме той виступ був першим кроком Лайоша Молнара по кобзарській стежці… Хто знає…

– Ти про що задумався? – виводжу я з задуми свого чоловіка.

– Та так… Пригадую собі…

– Чого це тебе раптом на спогади потягнуло? Ще ніби ранувато, молодий ще.

– Хіба ж справа у віці? Пригадую собі, як до нас в Олександрію приїхав Володимир Вірменич, як соромив він нас, що нема в наших музичних школах бандури. Сама знаєш, тоді все більше баян чутно було… І може саме тоді вперше задумався я: а що ж то за інструмент такий, ота загадкова бандура? А вперше я міг почути живу бандуру зблизька, коли до нас в Олександрію приїхав оркестр народних інструментів Київської філармонії. З тим оркестром приїхав і бандурист Петро Чухрай. Почувши його, я зрозумів, що бандура – це унікальний інструмент. Мені було дуже цікаво роздивитися бандуру, взяти її в руки, самому доторкнутися до її струн. І мені таки пощастило. Відпочиваючи в Боярці, я почув сліпого кобзаря Павла Супруна. Тут я вже таки спромігся підійти після концерту, і той показав мені бандуру – такий цікавий і незвичайний інструмент. У мене з’явилося непереборне бажання навчитися на бандурі грати. Але в Олександрії я про таке не міг і мріяти. Тягнуло на Західну Україну. Тут було зовсім інше життя – і я це знав. Незабаром ми переїхали в Червоноград – і потрапили у зовсім інший світ. Тут я бачив для себе необмежені можливості. Та моя ейфорія швидко минула. Ні, не те… Не минула… Тут і справді вирувало життя, і зовсім недалеко був Львів. Та мені, сліпому, важко було при тодішній системі чогось добитися у тому житті.  Я шукав роботу акомпаніатора, та мене не брали, бо сліпий. Їздив по селах, містах і містечках, готовий був доїжджати на роботу, та довкола – глуха стіна, і я скрізь натикався на неї. З величезним трудом взяли мене на роботу у Соснівку, та й то намагалися ставити палки в колеса. Та краще вже не згадувати… От коли не можна було сказати таку модну тоді фразу, що робота – це свято. Гіркі будні. Але треба було жити.

– А ти ніколи мені про те не розповідав.

– А що тут розповідати? Просто зараз якось до слова прийшлося…  Пригадую Новий 1986 рік. Директриса Будинку культури звеліла мені бути в Новорічну ніч з баяном на майдані в Соснівці. А потім ми з донькою йшли пішки аж до Червонограда. Та цур тим спогадам. Як писав наш Тарас: «І ви, бачу, брути…» І все-таки я був щасливий, що переїхав сюди. Тут ще була Україна, а там, на Сході… Нехай не ображаються на мене жителі Олександрії Кіровоградської, там на той час від України майже нічого не залишилося. А тут попри все була ще й капела «Карпати», в яку я неодмінно хотів потрапити. Мені здавалося, що в тому і був сенс мого життя. Познайомився з Юрієм Данилівим, почув його бандуру, відчув у ньому підтримку і зрозумів, що я зможу. Треба тільки багато працювати. Але праця мене ніколи не лякала. Працювати я вмів. Бентежило те, що не мав своєї бандури. А що без інструменту? Треба ж було повсякденно вчитися.

Я слухала свого чоловіка, і переді мною відкривалася нова і цікава, а головне – не знана мною досі сторінка його життя, трудного становлення Лайоша як особистості, як сильної, вольової натури і кобзаря, кобзаря – це попри все…