ЗІРКОВИЙ  ЧАС

(продовження)

Велися довгі розмови з директором Золочівського Палацу культури. І нарешті їдемо. Будемо виступати. З нами мій Сашко і Мишко Класин. Обіцяли оголосити в церкві і повісити оголошення. Які ж ми були здивовані, коли побачили те оголошення. Там було приблизно таке: «Сьогодні у Палаці культури відбудеться зустріч зі сліпими». Таке, з дозволу сказати, оголошення мене просто-таки шокувало. Ми для них були тільки сліпі! Який там кобзар! Яка там поетеса! Сліпі… Я ладна була негайно їхати додому. Лайош намагався мене заспокоїти:

– Мусимо, Тетянко, виступати, щоб нас бачили, чули і знали. На цей раз ми – просто сліпі. Але ми – поетеса і кобзар, і про це люди мають знати, мають довідатися сьогодні ж.

Людей прийшло небагато, та все ж прийшли… На «зустріч зі сліпими». Переборюю неприємний присмак від того оголошення. Після перших оплесків він потрохи зникає. Лише дошкуляє холод, нестерпний холод у залі. Потім забуваю і про те. Як добре іноді бути сліпою. Я не жартую. Добре, що я не бачила, як по залу пустили скриньку, і для нас почали збирати гроші. Якби я те побачила, то напевно б так натхненно не виступала. Зараз би мене це так не шокувало. А тоді… Ми ще до такого не звикли. А з нами ж були молоді хлопці. Як вони це сприймуть? Та про це я думала потім, а під час концерту я того не знала і спокійно довела до кінця нашу програму. Глядачі висловлювали своє захоплення, а ми всі були як загіпнотизовані, якісь ніби пригнічені і принижені. Потім сиділи за столом, і з нами був Теодор Кукуруза. Я подарувала йому касету з своїми піснями. Не без остраху подарувала: а як сприйме? Були теплі слова, але нас вони якось не гріли. Нас хвалили, нами захоплювалися, але отой неприємний присмак так і залишився. Поразка? Ні, Лайоша не так легко було вибити з сідла.

– Ти, Тетянко, не хвилюйся. Головне – люди нас почули, прийняли. А що такі недолугі були організатори – то це вже не наша вина. Але я вже не хотіла більше ні виступів, ні слави, ні заробітків. Я хотіла додому.

Цей виступ я пережила важко. Ми – сліпі – і тим сказано все. Слава Богу, що таких виступів у нас більше не було. Нам дуже хотілося, ну, просто-таки мріялося побувати в Києві. І не просто собі побувати, бо в Києві ми бували і раніше, а виступити зі своєю програмою. Це було складно: десь треба було жити, щось їсти та й гроші на проїзд. Адже ми тоді виступали безкоштовно, лише за продаж книжок, перепрошую, книжки, моєї єдиної маленької поетичної збірочки  «Виклик долі». Теж мені поетеса! Мріялося, що колись вийде і наступна збірка, вірші з котрої я вже читала на своїх виступах. Нас приймали, моя збірочка продавалася, так що з наших виступів ми мали сякий-такий дохід. Це і був наш заробіток. Лише, коли Лайош виступав з кобзарознавцем Б.Жеплинським, то іноді заробляв якусь дещицю. Ми раді були й тому. Поза тим у нас з Лайошем була ще й робота. А наші концерти – це більше для душі, ніж для заробітку. Я працювала у своїй заочній школі, а Лайош – в капелі бандуристів «Карпати». У нас вдома панувало емоційне піднесення, постійно звучала музика: то баян, то бандура, то «мінусівка» до моїх пісень. Ми були окрилені успіхом і, здавалося, нам більше нічого не треба. Та іноді таки закрадалася підступна думка, що не кепсько було б хоч трохи щось заробити. Та вже, як є… Та іноді бувало так, що книжки не продавалися, і тоді ми не мали зовсім ніякого заробітку. Що ж, бувало й таке. Тоді ставало трохи образливо. Я ніколи не була матеріалісткою, але ж безкоштовно можна виступати іноді, так би мовити, для задоволення. А то ж концерти почастішали. Ми брали з собою, окрім свого Сашка, ще Мишка або Пачу – це вже були чужі діти, їм би годилося щось-таки заплатити, хоча вони жертовно з нами їздили без оплати: мабуть-таки любили нас чи наші виступи.

– Що ж це виходить, Лойошку? Ми з тобою даємо годинний концерт лише для того, щоб люди купили мою книжку. А іноді не продасться жодна. І почуваєш себе тоді принизливо, як опльований.

– Тетянко, перестань. От ніколи не думав, що ти така заробітчанка. Ми виступаємо, щоб люди нас чули і знали. Хіба тобі мало оплесків, квітів, а іноді й людських сліз?

– Чесно кажучи, сліз я б не хотіла. А оплески і квіти…Це добре. Тоді давай просто виступати без продажу книжок. Щоб не було отого принизливого почуття: ми перед вами виступимо, а ви купіть книжку, ну, хоч одненьку. А глядач послухає нас, повернеться та й піде геть, скаже хіба що:

– Ай да ребята! Ай да молодцы!

– Ну, так буває не часто. Не часто ми виступаємо перед таким глядачем.

– Але ж буває.

– Тетянко, це в тебе просто якась депресія. Все добре. І глядач нас приймає, і книжки все-таки продаються. І мусимо їх продавати. Бо що ж ми з ними робитимемо? Не віддавати в книгарню, щоб вони там лежали. От поїдемо в Київ – і настрій в тебе покращає.

– В Київ… Було б добре. Але ти собі уявляєш, скільки треба коштів? Нас поїде четверо. Проїзд, готель, харчування.

– Не хвилюйся. Кошти знайдуться. А «чумаки» вже давно просять зустріч з нами зробити.

І я забула про той гнітючий настрій, що чомусь наліг на мене. «Чумаки!» Це ж тільки подумати! Це той прекрасний хор! Як вони співають! Декотрі пісні я не могла слухати без сліз. Є серед них і молоді, і статечні, похилого віку, але всі закохані в пісню. Вони приїжджали колись у Львів. Тоді була зустріч «чумаків» з капелою «Карпати». А ще ми з ними були на виставці у Броніслава Литвина. Невже тепер вони хочуть зустрічі з нами?

– Вони вже вчать твої вірші.

– Вірші? Навіщо?

– Щоб на вечорі читати. Броніслав сміється. Він каже, що вчать вірші ті, котрі не вчили їх ще з шкільної парти. Отак.

– Боже мій! А де планується ця зустріч?

– В Будинку вчителя.

– І ти серйозно думаєш їхати?

– Якнайсерйозніше. От тільки… От тільки спонсора знайду, щоб фінансував нам цю поїздку.

– А як не знайдеш?

– Тетянко, ти знову? Перестань, благаю тебе, знайду. І ти знаєш, що знайду. Просто навіщось породжуєш якісь сумніви. Не треба, не заваджай мені.

– Не буду. Але ж все-таки може б ти спершу знайшов би тих спонсорів, а тоді вже б і планував.

Лайош починає сердитися. – Я ж сказав: припини. Кошти будуть, і ми поїдемо в Київ, «Чумаки» готуються. Це ж не робиться в один день.

І ми почали готуватися до поїздки в Київ. А Лайош все кудись ходив, був неговіркий і заклопотаний, не дуже хотів мені щось розповідати, щоб не зурочила або не заразила його своїми вічними сумнівами і скептицизмом. Я сміялася:

– Я що, відьма якась чи що?

– Ну, відьма чи не відьма, а прийде час – тоді розкажу.

Та от Лайош прийшов веселий і усміхнений.

– Є! – Ще з порога радісно заявив він.

– Що є?

– Кошти є на поїздку.