Книжка друкувалася, а ми її чекали.

І ось нарешті вона  вийшла. Ця подія, і для нас з Лайошем немала, відбулася перед самим новим роком, 30-го грудня. До нас саме приїхав Лайошів племінник Льоня – син сестри Етели. От вони з Лайошем пішли в друкарню і принесли поки що 100 книжок. Ось вона! Нетерпілося вже потримати її в руках. Тішимося. Розумію, що без Лайоша жодної книжки не було б. Це його велика праця. Віддаю йому належне, хоч не вмію як слід висловити ці емоції. Та Лайош мене розуміє і без слів.

Свято. Підлили книжку. Сашко сказав:

• Щоб до тебе, мамо, рими приходили.

Я аж здивувалася від його слів. Вже зовсім дорослий стає мій Сашко. А розум однак дитячий. Я дуже рада, що книжка вийшла. Але Лайош радіє якось по-своєму – аж гарно за ним спостерігати.

Лайош подзвонив Олександру Пестову. Хоче, щоб інформація прозвучала по радіо. Пестов відгукнувся. Захотів, щоб я щось на радіо сказала.

Почали дарувати книжки. З сусіда Володі почали, з того, що тепер живе на Марининій хаті. Дарувати завжди приємно. Так що завтра треба йти на радіо. Ну і Лайош! Це ж треба!..

Пішли на радіо. Записалася. Подарували книжки Марті Кінасевич і Романні Панчак. Романна дуже мила. Згадали Щербину.

Потім ми пішли до Бориса Машталярчука, він же один із спонсорів. Занесли йому книжки. Він був розчулений. Навіть розцілував мене.

Після шостої години інформація прозвучала по львівському радіо. Наш Пестов дуже оперативний. Це ж тільки подумати – 31-е грудня, передноворіччя. Лайош записав. Як в нього на все сил стає?

Лайош супроводжував мою книжку аж до самого її виходу в світ. А потім передав мені в руки, бережно і гордо, як передають у пологовому будинку новонароджене дитя. Тепер могли  привітати одне одного і порадіти разом. Новий 1999 рік будемо зустрічати з новою книжкою.

 

Пан академік обіцяв приїхати на презентацію моєї третьої поетичної збірки «Солоспів». Але, чесно кажучи, я в те не дуже вірила. Бо ж хіба в нього проблем нема?.. Та й хто я зрештою така?.. А тут ще непогідь випала… Справжнє стихійне лихо. Був лютий. І він конче хотів довести, що господар на цій землі. Позасипав дороги снігом, скував кригою.

– Не приїде, – казала я Лайошу. Але десь таки ворушилася думка чи маленька надія:

– А може… Але ж така негода…

І якою ж великою була наша радість, коли Микола Мушинка таки приїхав. І не сам, а з своєю дружиною Магдою. На таку увагу я аж ніяк не могла розраховувати. Було аж трохи незручно, моя книжечка була надто скромним доробком. Але почувалася я надзвичайно щасливою.

 

«Стежка від воріт» була написана на одному диханні. Мабуть тому, що довго виношувалася. А ще тому, що все це було таким близьким і рідним. І от вона написана. І віддрукована. І коли Микола Мушинка приїхав на презентацію «Солоспіву», я дала йому рукопис, просто, щоб він прочитав і сказав своє розумне слово. Це для мене було дуже важливо.

Презентація «Солоспіву» відбувалася в Палаці культури ім.Гната Хоткевича. Я вміла тільки переживати. А Лайош займався всім: і домовлявся за зал, і організував мені виступ на Львівському радіо, котрий мав бути ніби рекламою і водночас запрошенням… Словом, він продумав все. Комусь дзвонив, про щось домовлявся… Я навіть не могла всього того збагнути.

– Розумієш, Тетянко, – пояснював мені Лайош. – Неодмінно має бути музика. Без музики – то не те. Жива музика мусить бути. Так думав і казав мій невтомний Лайош. А оскільки ми заплатити музикантам не могли, то треба було шукати ентузіастів. І такі знайшлися.

Боже мій, а ще ж треба подумати, як прибрати сцену, як добре озвучити, щоб не було ніяких несподіванок. За модератора був у нас артист театру ім.М.Заньковецької Григорій Шумейко. А я все тільки переживала. У мене це добре виходило. А що, коли раптом… Ніхто не прийде… Лайош не сумнівався:

-Ти думаєш, у тебе мало шанувальників? Бути такого не може, щоб не прийшли. Ми ж виступаємо, нас знають…

Це була правда, нас знали. Але я однак переживала – вдача вже у мене така. І коли зал почав заповнюватися людьми, коли я тримала в руках перший букет квітів, тоді зрозуміла: все має бути добре. І десь на денці ворушилася тепла хвиля вдячності Лайошу, моєму чоловікові, що десь там скромно сидів осторонь в той час, коли я сиділа за столом на прибраній сцені. Без Лайоша не було б ні презентації, ні жодної моєї книжки. Я це розуміла і про це ніколи не забувала ні на одну хвилиночку.

І ось тут, з цієї сцени академік Мушинка дає високу оцінку моїй творчості, моєму «Солоспіву» і моїй книжці, що є лише в рукописі – «Стежка від воріт».

«Пару днів тому я одержав від Тетяни рукопис нової збірки. Вона називається «Стежка від воріт». Це прекрасна збірка її прози. Тут вона описала своє дитинство. Ми з дружиною захоплювались. То не є проза – то є поетична автобіографія пані Тетяни, її погляди на світ. Я би був дуже радий, щоб оця поетична проза вперше появилася тут, в незалежній  Україні, і лише потім десь за кордоном».

Микола Мушинка пророкував моїй книжці велике майбутнє. Він навіть визначив їй місце в світовій літературі. Це високий аванс, пане академіку, і я Вам за нього вдячна…

І нарешті біля мене мій Лайош. Це йому по праву належать сьогодні всі оплески і всі квіти. І я це знаю. А він сидить обіч мене і чекає, поки я закінчу говорити. І тоді він заграє на своїй бандурі, і ми заспіваємо удвох нашу спільно створену пісню, що найпершою увійшла в наше життя, – «Ти поклич».

Оплески, оплески, квіти. Я приймаю їх не по праву, бо всі вони належать Лайошу.

Ансамбль «Струмочок» співає мої пісні, співає «Многая літа». Теплі слова, слова… Журналісти, телебачення, інтерв’ю… Чи думала я, що колись доживу до такого? Дожила. Дякую Богу, долі і своєму чоловікові. Чи може він – це і є моя доля? Може… Того люди не знають і не можуть знати. Це знає тільки Бог.

Як на мене, то свято вдалося. Не втомлюся повторювати, що все організував Лайош. Я перед ним в неоплатному боргу. Але такі борги, певно, тому й називаються неоплатними, що їх ніхто і ніколи не оплачує. Так що вибачай, мій Лойошку. Та менше з тим…

На презентації було аж два телебачення. Вже не знаю, чия це була ініціатива. Вів програму Григорій Шумейко. Він і вірші читав. І добре читав. А ще читала його дружина Ірина і Наталя Лісова. Ми вже самі запросили дещо почитати Романну Панчак. Ах, як вона читала. І моя Буренчиха читала. Бо як же безе неї? А ще читала маленька Аліна – внучка Жені Бідзінської. Їй ще немає п’яти років, а читала дуже гарно. І головне: не боялася ні сцени, ні залу, ні мікрофону. Мали слово і ми з Лайошем. Ми були схвильовані, ми були творчі –  і все нам вдалося. Оплески, оплески, квіти…

Переживала за фуршет. Та всі допомогли – і море-моренне канапок було зроблено. За столом назбиралося більше п’ятдесяти осіб. Правда, не зовсім ті, кого я хотіла, та це вже дрібниці. Головне те, що люди хотіли бути у мене за столом. Тут було дуже поважне товариство: Мушинка з дружиною Магдою, Богдан Жеплинський з дружиною та донькою, Борис Машталярчук, Михайло Баран та Ірина Цельняк. Були і мої друзі: Марійка Марусина, Оля з Венею і мій дорогий «Струмочок»… Говорилося багато добрих слів – і це гріло душу, бо в основі своїй це були щирі слова, а не щирі я просто відмітала і не зважала на них. І була приязнь між людьми – дав би Бог, щоб все було щиро і надовго…

 

Відшуміла презентація «Солоспіву». Така невеличка книжечка, а наробила стільки галасу. Лише тепер можу вже нарешті про неї щось осмислити і написати. Хочеться трошки розповісти про резонанс від презентації. Розмов було багато – і це зрозуміло. Судили-рядили. Хвалили, бо гудити відверто ніхто б не зважився, якби й хотів. Якось не випадало. Борис Машталярчук написав велику і гарну статтю, щиру і проникливу. І помістив аж 12 фотографій. Він там на сцені найбільше фотографував. Я пам’ятаю про те, пане Борисе. І в «Високому замку» гарна фотографія була.

Після того, як нас показали по телебаченню, мені подзвонила Марія Василівна, колишній і суворий зауч нашої школи, і сказала:

• Таня, яка ти гарна! Така велична! Ну хто тебе навчив так гарно кланятися? Ти зовсім, як Анна Кареніна!

І ще багато гарних слів. Бідна Марія Василівна! Постаріла. І все це не зовсім так або ж зовсім не так, бо гарною я не була ніколи, навіть в своїй молодості, а надто вже тепер… Яка там вже краса у моєму віці? Окрім того, я вже мала застуду, а в залі було  так холодно, що я вже, напевно, виглядала синюшною.

Подзвонила Оля Джура. Цю молоду особу ми знаємо давно. Дякувала за те, що ми її запросили на презентацію. Сказала багато гарного про збірку і про нас з Лайошем. Це приємно, бо щиро. Одначе дуже добре, що я не честолюбива.

Одержали лист від Миколи Мушинки. Теплий і добрий лист. А ще газету «Наше життя», що виходить в Словаччині. Там про презентацію «Солоспіву». Та щиро так написано. Все це окрилює і надихає. Хочеться працювати чи, радше, творити.

Пряшів, 5 березня 1999 року

Дорога пані Тетяно і пане Лайошу!

Ми є дуже раді, що мали змогу побувати на презентації Вашої книжки, бо з такою щирістю, з якою було прийнято Ваш «Солоспів» зустрічаєшся не часто. Я написав вже статтю про цю визначну подію, яку буде опубліковано в нашій газеті «Нове життя», а може і у варшавському «Нашому слові» та якійсь тернопільській газеті.

Повертаючись із Львова ми зупинилися в Ужгороді. Там мене окупувало телебачення і в телестудії записали зі мною дві телепередачі, одну на півгодини. Переночували ми у наших добрих друзів на їх дачі на Земплинській Шираві біля міста Михайлівці у Словаччині. Там ми відзначили мій день народження, який припав на 20 лютого, тобто у переддень Вашої презентації, яку вважаю подарунком до мого свята.

Магда вже почала переписувати Вашу «Стежку від воріт». Постараємось видати її, хоч і в нас це – нелегка справа. Все менше і менше людей, які читають книжки, а ще менше тих, які їх купують. Ця справа не ліпша і у Вас, хоч там суспільне українське населення, а в нас вже виростає генерація, яка навіть азбуки не знає.

Дуже прошу якнайскоріше надіслати мені кілька фотографій до Вашої книжки, зокрема з Вашого дитинства: хату, як би був, то і вид на Білозірку, Вас у найменшому віці і пізніших етапах, тата, маму, сестер, братів, якщо є, то сімейну фотографію, фото із шкільного періоду, із школи для сліпих, роботи, університету, з друзями, обов’язково хору «Струмочок» з його керівником Вовком, фото з першого подружжя, Ваших дітей (сімейне), з весілля з Лайошем, його як бандуриста і т.п. Одним словом виберіть колективно те, що вважаєте найкращим, а ми тут з того, що надішлете, зробимо остаточний вибір. Всі фотографії Вам повернемо назад після їх використання.

Якщо про презентацію були статті у пресі України, надішліть мені хоча би їх ксерокопії.

Я є дуже завантажений, але видання «Стежки» хотів би довести до кінця. За другу і третю частину рукопису автобіографії я не беруся. Це повинна зробити Україна і я вірю, що Ви там спонсорів знайдете. Не забудьте на задній частині фотографії написати її зміст. Тут Ваші сини стануть у пригоді.

Я післязавтра виїжджаю на наукову конференцію до Ужгорода, а на дальший тиждень вибираємося з Магдою на десять днів до Праги, Олоуца, Вишкова. Буду читати лекції і працювати в архівах.

Праці багато, але я є радий, що Магда мені допомагає не гірше, ніж Ваш Лайош.

Свій день народження вдома я буду відзначати лише сьогодні. Приїдуть сини, невістки, онуки, свати. Будуть тости, побажання, пісні, жарти. Як завжди. Радість бачити всіх близьких вкупі.

Кінчаю, бо через годину маю сидіти в радіостудії.

З глибоким поважанням. Пані Тетяну щиро вітаю з її днем народження, який вона відзначатиме наступного місяця. Щастя і здоров’я Вам на многая і благая літа!

Ваші Магда і Микола Мушинка.