« Вітання щире Вам  зі Львова, дорога Варваро Степанівно!

Низенький уклін Вам  від кобзаря Лайоша Молнара і Тетяни. Була щаслива одержати від Вас звісточку і велике Вам спасибі за всі Ваші добрі слова і за те, що пам’ятаєте про нас.

Ось і весна, дасть Бог, прийде, а з весною, так мені здається, все долається легше. Дуже хочеться, аби  Ви були здорові та дужі і щоб Вас не обсідали ніякі клопоти. Ні, зовсім без клопотів нецікаво. Але дуже хотілося б, щоб ті клопоти були тільки приємні.

Слава Богу, що зима вже добігла кінця. Замолоду ще сяк-так, а тепер я вже зиму не люблю і все журюся, кому б її подарувати. Та кому її, холодну, подаруєш? От і доводиться її якось долати.

Трохи була простудилася, бо часто доводиться виступати в холодних залах. Була зовсім захрипла, та вже, Слава Богу, потрохи минається. А виступати треба, щоб діти не росли безбатченками та яничарами і щоб любили українську пісню.  Всіх зусиль докладаємо до того. А що з того виходить?  Щось може трохи й виходить. Будемо на те надіятися. Бо як же інакше?

Готується до видання збірка поезій «По той бік серця», а ще книжка казок «Казки до сніданку». Якщо книжки вийдуть, тоді Вам неодмінно надішлемо. Бувайте здорові!  Тримайтеся за весну і хай Бог Вам дає сили і наснаги.

Лайош і Тетяна».

 

А зараз, взявши на себе відвагу, хочу подати листи Варвари Степанівни, котрі були написані не мені, а Михайлу Барану та його дружині Софії. Бо так мені здається, що ті листи мають суспільну вагу. Думаю, що ні Михайло Баран, ні його дружина Софія, що вже відійшли від нас, ні Варвара Степанівна на мене за те не образяться. Та все ж я щиро прошу у них вибачення.

 

«11 червня 2002 року.

Дорогенькі мої Зонечко і Михайлику!

Дуже вам обом дякую за трішечки запізнілого листа. Рада була йому. Мило так гарно написав, Михайлику. Зараз я клопочуся пам’ятником о.Миколі. Нарешті узгодили все, що буде на ньому. А там буде таке: на чорній гранітній плиті буде портрет в облачені, контури бандури і на тих контурах будуть слова:

«Завжди бунтую –

Обширу замало.

Але тяжка моя перемога:

Двічі ставав перед трибуналом,

Стану і перед Богом.»

 

Я узгоджувала цей текст з друзями його. Мені самій ці слова найбільше сподобались. В якійсь мірі вони характеризують о.Миколу як поета і людину. Пам’ятник буде готовий до річниці смерті.»

 

«9 серпня 2002р.

Слава Богу милосердному, я трохи бачу і залюбки пишу листи. Мені також не всі відповідають. Таке трапляється. Послала недавно книжки на адресу пана Євгена Дацюка. Там є і для вас підписана. Не всім ще послала, та вишлю ще, кому хотіла це зробить. Книжка вийшла така-сяка, але добре, що хоч така вийшла.

Обіцяють видати нові останні вірші о.Миколи у Львові. Ніби вже і в плані значиться вона. Обіцяють видати в цьому році. Упорядкувати цей друкопис допоміг Микола Мірошниченко з Києва. Приїхав якось і все у мене забрав, а потім зробив з того порядну збірку. Він фахівець, я вдячна, що допоміг. Після того, як пройде роковина, займусь тим матеріалом, що лишився після о.Миколи. Багато творів ще чекають публікації. Може щось і пощастить видати. Отаке тепер моє життя. Дочки мене мої відвідують. Але сама не нудьгую. Роботи багато, та часу обмаль. Стара. Чи встигнути? Ага. Була в нас капела бандуристів підлітків зі Львова. Вони виступали в Дніпропетровську на якомусь концерті. Я їм передала по книжечці «Документальні новели». Гарно виступили. Тепер про лист наших бандуристок. Михайлику, зробіть щось таке, аби вони приїхали у Львів. Вони варті того. Славні, обдаровані співачки. Львів не пошкодує, що запросив їх. Гроші на дорогу їм тут дасть завод. Напишіть або зателефонуйте мені, чи вийде щось із тієї справи. Вони дуже хочуть поїхати. Чекають. Я сказала, що пан Баран усе може. Вірять, чекають.

Обнімаю вас обох. Ваша В.С.»

 

«29 листопада 2002 р.

Слава Ісусу Христу!

Дорогі мої Зонечко і Михайлику! Дякую вам за листи і дзвінки. Це єдине, що приносить мені радість. Родина у мене велика і всі до мене добре ставляться, та живу без о.Миколи, в чорній самотності. Знаю – не я одна так відчуваю, коли втрачаю свою половинку. Та ради цьому нема. Трохи займаюсь архівом о.Миколи. А він величезний. Багато чого може бути надруковане. Та все упирається в ті клять гроші. А без них людина ні на що не здатна. Оце обіцяли мені надрукувати спогади про о.Миколу. Тепер пишу всім, хто знав о.Миколу і хоче щось написати. Вже кілька спогадів прислали. В тому числі Кузьма Хобзей і Євген Дацюк. Тепер я звертаюсь до вас, Михайлику: напишіть щось про нього. Біографії не треба. Хай буде про о.Миколу, як бандуриста і людину. Напишите? Дякую. Надіюся. Бо хто ж, як не ви? Посилаю фото пам’ятника. Він дорогий, але мені допомогли з Канади справжні українці і добрі друзі о.Миколи. Навіть за їх кошт я зробила операцію на око. Тепер запросто пишу, хоч читати не просто. Та і так слава Богу милосердному і добрим людям, бачу білий світ. Щось у наших бандуристок нічого не виходить з відвідин Львова. Кажуть: нема грошей. Брехня. Гроші є, та тільки не для них. Та така ситуація мабуть скрізь на Україні. Надіємося, що поки що. Будуть і кращі часи для нас з вами. Коло мене все нормально. Коло Оксани в Луганську також. Вітають вас обох мої діти і онуки. Передають вітання і наші «Сармівки».

Обнімаю вас обох. Ваша Варвара Степанівна.»

 

«Христос Воскрес!

Вітаємо Вас зі Святим Великоднем, дорога пані Варваро!

Одержали Вашу листівку у Великодну П’ятницю. Зраділо серце, що Ви за нас не забули. Як же Ви там маєтеся? Чи здорові? Що робите?  З ким спілкуєтеся? А ми з чоловіком все концертуємо, все намагаємося нести нашу українську пісню і слово людям. Маємо кобзу, бандуру і ліру, а ще поетичне слово. Часто згадуємо Вас із о.Миколою Сармою-Соколовським. Часом робиться сумно. Вже більше року нема Михайла Барана, що зазнайомив нас.        Пані Софія живе у сина Тараса. Він має свій будинок. Власне, обидва сини мають свої будинки, але пані Софія живе у Тараса. Все ще вишиває, енергійна і повна життя. Ми їй іноді телефонуємо.

Отак проходить життя: від Різдва до Великодня і від Великодня до Різдва. Намагаємося видавати якісь мої книжки – поезію, казки. Це важко, але треба, якщо вже пишеться. Я щаслива, що вже потепліло. Зими я не люблю. Її любить мій чоловік.

Прошу звернути увагу на нашу адресу: у нас адреса змінилася, телефон також. Ми поміняли квартиру на більшу. Тепер я маю свій кабінет і письмовий стіл. Нарешті! Щось трохи пишу, але тільки тоді, коли пишеться. Не заставляю себе. Бо творчість має викликатися натхненням. Ми шануємо Вас, пані Варваро, тримайтеся нам здорові та дужі!

Кланяйтеся від нас могилі отця Сарми-Соколоського.

З щирим привітом та повагою – Лайош і Тетяна.

30 квітня 2005 року»

 

«25 грудня 2007 р.

Хай вам щастить у новому році!

Радісних Різдвяних свят!

Христос Народився!

Славімо Його!

Дорога моя Тетяночко!

Вітаю тебе і родину твою зі світлим святом Різдва Христового і з Новим Роком!

Здоров’я міцного зичу тобі з родиною! Хай не обминає твою оселю радість, добробут і щастя від того, що даруєш творчістю насолоду людям. Бажаю творчого злету!

Тетянко – ти диво з див в Україні. Тішуся, що знаю тебе і твою творчість.

Обнімаю. Люблю, як дочку.

Твоя завжди В.С.

Смачної куті, гучних колядок!»