Листопад… Чи щасливий?.. Ет, вигадки все. Щасливими бувають не місяці, а люди. 11-го листопада. Сьогодні нарешті ми з Лайошем розписуємось. Зовсім буденно. З новою сукнею сусідка шевкиня, як завжди, підвела – таки не пошила. Нічого, зійде і в старій. У ЗАГСі нас троє – ми з Лайошем і Сашко – наш свідок і поводир. Сама процедура тривала недовго і пройшла без всяких урочистостей, зовсім буденно і формально.

Вдома випили шампанське – і все. Завтра прийдуть мої дівчата і діти – то й посидимо. Бо «молода» щойно тільки закачає рукави і візьметься готувати щось до столу, а «молодий» буде їй допомагати, бо свято вони собі мають влаштувати самі, як і, між іншим, свої будні. От і все. Я вийшла заміж. Буденно і просто. Сказано – формальність. Та головне не в тому, не в папірці, а в нас самих. Дай же нам, Боже, щоб все у нас добре було. Чомусь думаю, що так і буде. Зоре моя вечірняя, світи нам, двом сліпим людям. І це нічого, що не побачимо ми твого світла очима – ми побачимо його нашими серцями, ми почуємо твою музику, твоє тихе звучання.

 

ЗІРКОВИЙ ЧАС

Лайошу бракувало часу. В нього завжди було море проблем, котрі він неодмінно хотів вирішити негайно, сьогодні, ну, в крайньому випадку, завтра. Він нічого не любив відкладати, був людиною дії, активної і невідкладної. Ходив на роботу в капелу, їздив іноді з капелою на виступи, але не був задоволений ні своєю роботою, ні принципами, за котрими працювала капела. Мріяв про самостійну діяльність, щоб не залежати ні від кого. Мріяв нести людям кобзарське мистецтво, співати українську пісню, щоб повернути, відродити або просто нагадати її людям, бо дехто, здається, почав забувати, якого він роду, захоплюючись іноземними хітами та російською попсою. Навіть те, що співалося українською мовою, було таке далеке від українських традицій, від того, що було притаманне здавна українській пісні, що вирізняло її з-поміж інших пісень, було таке до болю рідне тим, хто любив українську пісню, мову та й саму Україну. Звичайно, нам іноді дорікали, що ми вже старші і такі несучасні. Та ми були проти того, що, коли  ти молодший, то маєш захоплюватись піснями, в яких  немає ні змісту, ні мелодії, як-от: «Бум-бум! Все в нас є, але чогось немає…».

Та що міг кобзар? Він міг тільки співати. Одні його сприймали, інші – ні. Ті «інші» казали, що їм нецікаво слухати кобзаря  і  що це вже застаріле. Та хіба може застаріти народна пісня? Але телебачення робило свою злу справу, бо те, що воно показувало, було зовсім далеке від української пісні, українських традицій і всього людського взагалі. З екранів зникли навіть ті українські спектаклі, що йшли в радянські часи. В кожному фільмі – вбивства і насилля, секс і порнографія. Нас поступово, невпинно і методично привчали до смерті і крові. Тепер вже мало хто із сучасних школярів плакатиме, коли Герасим топитиме свого собаку Му-Му, як плакала колись я. Треба було кричати криком, та ніхто не кричав. Іноді декотрі щось пробували говорити, та на них  дивилися як на диваків. Іноді з ними навіть погоджувалися, але нічого не мінялося: кожного дня на екранах телевізорів були все ті ж іншомовні фільми-бойовики. Наші діти, та й подекуди ми самі, поступово тупіли, байдужіли, ставали жорстокими і черствими, звикали до розпусти, крові і смерті. Все менше місця в тому житті було для поезії і кобзарського мистецтва.

– Треба щось робити, Тетянко, – казав Лайош.

– Та що ми можемо?

– Треба йти до людей, в школи, до дітей. Треба виступати  перед  ними.

– Та хіба можемо ми протидіяти тій масовій звереднілості?

– Можемо і мусимо. Та й не одні ми врешті-решт. Дивися, он брати Гривули, молоді, але взяли до рук бандури. Та й не тільки вони. А Оксана Герасименко, а Володимир Дичак із своїм «Дзвіночком» та «Галичанкою», а Михайло Баран із своїми синами… Та ж нас багато, тільки треба активізуватися. Я мушу долучитися до загальної справи, приєднатися до тих людей. Я мушу виступати як кобзар – це моє покликання.

– Так ти ж виступаєш.

– Мало, дуже мало виступаю. Концерти-лекції з паном Жеплинським – це вже щось, але цього мало, вкрай мало.

– А капела? Хіба ти вважаєш, що капела не популяризує українську пісню?

– Так, звичайно, капела багато робить. Але такому великому колективу в наш час все важче організовувати виступи, та ще й платні, та ще й, щоб забезпечити людям зарплату. Та я  відчуваю, що мушу виступати сам. Бути безособовим учасником масового дійства – того мені не достатньо. Самостійно я можу зробити значно більше і для себе, і для людей. Але зовсім сам виступати я не можу: мені потрібен ще хтось. Ну, по-перше, щоб трохи бачив, а по-друге, щоб перемежовувати пісні, ну, скажімо, віршами чи що… От де мені взяти когось такого?..

– Не знаю, Лойошку.

Бо я й справді не знала. Про себе я тоді не думала. Бо куди вже мені?.. Колись я мріяла про сцену, про аматорську, звичайно, але про ту свою мрію я соромилася навіть комусь сказати. Я вірила, що в мистецтво мали йти люди особливі, високі духом і красиві. Та й зовнішність… Я знала, що не маю особливої вроди, мене в цьому колись переконали і я з тим змирилася, а для сцени… Словом, заховала я ту мрію на самісіньке дно, у прискринок душі – та й усе. Добре, що ще з «Струмочком» співала. Та й то вже пора було йти зі сцени. Так, що там не кажіть, та молодь в ансамбль йти не спішила, і я все ще виходила на сцену, відтягуючи своє розставання із «Струмочком». А пора вже, давно пора. Та все якось страшно залишатися наодинці із старістю.

 

Вперше ми з Лайошем спробували виступити  на  людях  в Будинку вчителя у травні 1995 року. Ми щойно недавно познайомилися, та Лайош вже встиг написати на мої вірші дві пісні – «Ти поклич» і «Мамині пороги». Нам дуже нетерпеливилося показати ті пісні людям. Цього разу ми мали всього один номер, співали пісню «Мамині пороги». Але після виступу до нас підійшли з ансамблю «Криниці любові» – був такий учительський ансамбль. Їм сподобався наш виступ і наша пісня. Домовились про творчу зустріч. А далі був той вихід в люди, більш солідний, більш грунтовний, про котрий я вже писала, – творчий вечір в нашому клубі.

Я вже зараз не пригадую, як виник задум виступити в 11-ій школі. Здається, до того спричинилося знайомство Лайоша з Орестом Обухівським  – вчителем тієї школи. Пригадую… Ми дуже поспішали. Цей день у нас був не звичайний: ми з Лайошем занесли заяву до ЗАГСу. А тепер спішили на зустріч з паном Обухівським, щоб стати перед учнями 11-ої школи із своєю концертною програмою. Вперше. Я ще не знала, як мала себе вести на сцені. Мої вірші читалися між Лайошевими піснями, і я ніяк не могла придумати, чи маю йти зі сцени, чи залишатися біля Лайоша, доки він співатиме. Ходити увесь час по сцені для мене було складно. Значить, треба залишатися на місці. На цьому виступі я просто сиділа біля Лайоша на стільці, на колінах тримала свої вірші і почувалася досить незручно, дискомфортно. Однак діти і вчителі нас прийняли добре – для них це було щось нове і не зовсім звичайне. Після виступу до нас підійшла вчителька української мови Любомира Климівна з мікрофоном. Вона чомусь подумала, що ми з Києва. Все це було нове і цікаве не тільки для учнів і вчителів, а й для нас самих, бо це був наш дебют. Наші виступи до цього дня – це була часткова участь у концертах. Але ніщо, ніяка участь в загальному концерті не могла дорівнятися до ось такого нашого виступу. Щоб отак самим стати перед учнями… Це було вперше. І, здається, нам це вдалося. Що ж, могли самі собі поаплодувати і побажати щасливої дороги на мистецькій ниві. Ми починали свій шлях. Пізно? Можливо. Краще пізно, ніж ніколи – банально? Може. Ми не профі? Так, не профі. Хоча Лайош – професійний кобзар. Правда, йому бракує досвіду, треба подолати страх перед сценою. Виступати самому – це зовсім не те, що виступати в колективі, навіть дуже поважному. Що ж… Ми обоє сліпі? Так. Не сценічні? Можливо. Не маємо свого продюсера? Не маємо. Заробітків – також. Популярності? Поки що – ні. Поки що… Що рухало нами? Любов до мистецтва? І не тільки. Ми мали що сказати людям, і хотіли, щоб нас почули. Ваші оплески! На сцену виходять кобзар Лайош Молнар і поетеса Тетяна Фролова! Поетеса, котра ще не має жодної поетичної збірки.

 

А потім були Андріївські вечорниці з варениками і пампушками, з ворожіннями і піснями. Все в тій же 11-ій школі. І в гості до учнів прийшов кобзар Лайош Молнар, ну, і  я – скромна поетеса, що на цей час ще не мала жодної книжки. То яка ж вона тоді поетеса?.. І все ж… Поетеса, бо тут звучали її вірші. І все це було якесь чудне і трохи нереальне. Бо в мої роки бавитися такими речами якось не випадало. Бавитися – ні, а якщо серйозно?.. Треба подумати. Нас приймали. Щиро і відверто. Особливо діти. А їх не одуриш…  Нам аплодували, щиро і здивовано. І ми самі не могли зрозуміти, як нам, двом сліпим людям, вдавалося тримати цілий зал дітей, зацікавити їх так, щоб вони сиділи тихенько і слухали. Дивувалися і самі вчителі. Вони також того не могли до кінця збагнути.

 

А потім був Київ. Нас запросили на виставку художника Броніслава Литвина. Влаcне, запросили Лайоша, а він взяв з собою мене з Сашком. Броніслав Литвин – цікава особистість. Найперше те, що він співає в хорі «Чумаки». І голос у нього молодий і розгонистий, хоча років пан Броніслав має вже не жменю навіть, а таки добру пригорщу. Здавна малював, та лише тепер, на схилі літ мала відбутися виставка його картин. А що кобзар? О, це було чудово. Він сидів собі і грав, доповнюючи прекрасні українські пейзажі, картини людського побуту, живі і вічні образи, що оживали на картинах Броніслава Литвина. Отут ми вперше і потрапили на телеекран. І нас бачили у Львові і в далекій Ізмайлівці, де жили Лайошеві родичі. Бачили, слухали і дивувалися, як це ми туди потрапили. А ми стояли і співали удвох під бандуру:

 

Ти поклич мене, тільки поклич,

Я піду, не спитавши куди,

У сніги чи у буряну ніч,

У п’янкі у вишневі сади, –

Ти поклич мене, тільки поклич…

Одні дивувалися і раділи за нас, другі дивувалися і сичали від злості. Що поробиш! У нас, у людей, таке буває. На жаль… Співав хор «Чумаки». Ах, як же вони співали! Природно і просто. Хотілося слухати і плакати, жити і любити і свій край, і ці пісні, і всіх отих чумаків – сивовусих і зовсім молодих. Серед пісень співали і пісню Броніслава Литвина на слова Тараса Шевченка «Нащо мені женитися?» Лайош також взяв її до свого репертуару. Було дивно, що Литвини – і Броніслав, і його дружина Галя – якось так відразу нас прийняли, ніби ми з ними були вже давно знайомі або й рідні.

Назавтра ми вже мали їхати. Ми їхали до рідні Лайоша, до його батьків та сестер. Литвини нас провели на вокзал, тепло і щиро наділивши нас харчами на дорогу. А ще я дивувалася, що в Литвина за вікном жила синичка. Він для неї справжню хатку спорудив, піклувався про свою синичку і мав від того втіху. Потім, вже значно пізніше, народився вірш, присвячений Броніславу Литвину.

Синичка стукнула в вікно:

«Доброго ранку, Броніславе!»

Вам все одно? Ні, не все одно,

Схід чи зеніт це вашої слави.

І слава прийшла: «Ти мене не чекав?»

Горда така, голова у короні.

«Ні… Я просто жив, працював…

І весь світ тримав у своїй долоні…

Ти прийшла… То ж сідай і нумо удвох!

Бачиш, скільки на нас ще чекає роботи!»

А вона здивувалась: «Помагай тобі Бог!

Але ж я – твоя слава! Без мене ж бо хто ти?»

Засміявся Литвин: «Я художник – і квит!

І з тобою й без тебе – художник і тільки.

І якщо мій здобуток не визнає світ,

Не ображусь на нього я аніскільки!».