Книжка «Поклонюся землі» друкувалася собі, а ми з Лайошем не переставали тішитися, що вона таки вийде, крапками, і що її прочитають люди, позбавлені зору.

А в Лайоша були вже нові задуми. Вони народжувалися в нього, як гриби після дощу.

– Знаєш, Тетянко, що я надумав?

– А що? – Аж зіщулилася від цікавості. Знала, підозрювала, що у Лайоша знову якийсь грандіозний проект.

– Давай зробимо брайлівську книжку за свій кошт. Це будуть твої оповідання і повісті «Шлях до покаяння».

– Це прекрасно. Я – за. Але ти хоч уявляєш собі, скільки та книжка буде коштувати?

– Буде, звичайно. Але ми зробимо мінімальну кількість екземплярів. В бібліотеку, собі, а з п’ять екзеплярів розішлемо по Україні. Розпитаємо, де найбільше шанують брайлівську книжку, туди й пошлемо. Це мало, це дуже мало, але хоч щось.

– Ну… Не знаю. Дуже хотілося б, але…

– От вічно ти мене якось гальмуєш своїми сумнівами. Я ж не буду лізти на пролом. Розпитаємо, як і що, а потім вже…

– Хіба ж я не хочу, щоб мої твори читали брайлісти? Я про те тільки й мріяла. Ще й як хочу, аби всі мої книжки вийшли крапками. Але сам знаєш…

– Та знаю. Ця книжка не принесе нам ніякого прибутку. Словом, збиткова книжка. Але ж треба. А з коштами якось викрутимося.

– Фонд Брайля міг би хоч трохи допомогти.

– Облиш, Тетяно. Сама добре знаєш: ніхто нам не допоможе – ні фонд Брайля, ні всякі інші фонди, котрі нас дуже захищають, та так, що аж нічогісінько для нас не роблять. То як? Ти – за?

– Та я завжди – за.

– Все. Більше не кажи нічого. На тому і зійдемося. Більше ніяких сумнівів і вагань. А далі я починаю вияснювати, розвідувати, домовлятися, підписувати угоду і т.і.

Зітхаю і вже нічого не кажу. Бо те, що я скажу, вже не має ніякого значення. Лайоша вже не зупиниш. Це – як лавина з гір. Добре, що ті оповідання та повісті вже набрані на комп’ютері. А те, що не набране, просто не увійде в ту книжку, – от і все. Ніякого алярму не буде – це вже добре. А що книжка вийде шрифтом Брайля – це теж добре. Будемо надіятися, що нам це якось вдасться, хоча… Ні, ні, не буду про кошти. Якщо вже вирішили, то нехай так і буде. Все. Лайош вже кудись дзвонить. І вже уявляю собі ту книжку і те, як її читають наші читачі. Добре, що тепер і такий варіант можливий. Ми й раніше пробували, але з того нічого не вийшло. Добре, що хоч «Іду до вас» побачила світ. Так це за державний кошт. А за свій… От якби ще й поезію видати, а там і казки… Не тепер. Колись… Мрійниця! Добре, що Лайош не може підслухати тих моїх думок. Ото б сміявся. Ні, не сміявся б, а посміхнувся б. Коли йдеться про мої книжки, Лайош ставиться серйозно. Лайош мене дещо переоцінює, але це вже таке… Тут його не похитнеш і не переконаєш. Але книжки, написані крапками, – це чудово. І серце в мене зайшлося у якомусь гарному передчутті. Припускаю й таке, що мою книжку сприймуть не всі. Що ж, змирюся і з тим. Люди дивляться на світ по-різному. Моє світобачення, моє світосприйняття може й не співпадати з іншим. Тут нічого не вдієш. Але вже те, що книжка таки буде, тішить і хвилює. Дуже надіюся, що дехто таки сприйме її так, як би мені хотілося. Я завжди була трохи елегійною, а може навіть не трохи, а занадто. Але як же добре, що я не втратила своєї елегійності і досі.

«Шлях до покаяння» – оповідання та повісті. Вона вже друкується. Вже приходять нам бандерольки з брайлівськими книжками. А ми радіємо. В семи книгах. Всього 7 екземплярів. Це мало. Це дуже мало. Але за свій кошт поки що більше не осилимо. Є ж ще інші проблеми. Треба ще видавати казки, поезії. Якби хтось міг підслухати чи підгледіти наші з Лайошем маленькі радощі, то здивувався б, бо більшість з них пов’язана з книжками: тими, що вже вийшли, тими, що зараз мають вийти, і з тими, що напишуться і вийдуть колись… Лайош, здається, тільки тим і живе. Правда, є ще в нього його кобзарське мистецтво – це цікавий і потаємний світ мого Лайоша. Але, і це вже зовсім не зрозуміло, якоюсь невидимою ниткою і те кобзарське мистецтво пов’язане з моїми книжками. А може так і має бути? Не знаю, може…

 

Вночі, як часом не сплю і не пишу, лежу собі та й думаю про все таке, про що вночі і думати не слід, – про цвинтарі. Воно й не дивно. Там лежить вже багато моїх рідних, близьких і просто знайомих: і батьки, і обидва брати, і сестра Ніна, і тьотя Міла, і Клавдія Іванівна… Як добре передав колись Панас Мирний психологію Чіпки після смерті його бабусі. То Чіпка був малий. А я вже стара, та часом і сама переношуся до тих засніжених могил і думаю: як же їм там холодно. Чи маю розум, коли такі думки обсідають мою голову, та ще серед ночі? І яка б людина не була: чи добра, чи зла, а йде в той холод, у темряву. І люди сприймають смерть як щось невідворотнє. Поплачуть, пожуряться, а потім забудуть чи біль пригасне, та й і далі живуть собі, ніби нічого не сталося. Мабуть, так і має бути.

– Ти не спиш? – озивається Лайош, виводячи мене з такої тяжкої задуми, добре, що озвався, а то б я і далі блукала по цвинтарях і додумалася б хто знає до чого.

– Не сплю, Лойошку.

– Чому?

– Не знаю. Не спиться щось.

– Спи, моя кохана.

Так і каже, хоч ми вже живемо разом 12-ий рік. І до голови чомусь приходить пісня…

Я твої слідочки

Та й цвітом застелю.

Я твоє серденько

Піснею звеселю.

Якби тая пісня

Та вміла літати,

Вона полетіла б

До твоєї хати.

Пісне моя, пісне,

Зозуленько з гаю,

Розкажи милому,

Як його кохаю.

І чому та пісня зроїлася в голові? Але краще вже пісня, ніж цвинтарні думки. Та треба вставати. Якщо вже не сплю, то треба щось робити. Принаймні, писати. Хоча… Хіба це робота? Це творчість. Робота і творчість – то різні речі.

– Над чим зараз працюєте? – часто люблять питати. Не люблю таких запитань. Працюю тоді, коли перу, мию посуд, навіть варю їсти. Або ще тоді, коли з Ірою вичитую кожну букву, кожну кому, рисочку – оце робота, нудна й не цікава. А коли пишу… Однак треба вставати. І я встаю. Іду до себе в кабінет, сідаю за стіл і ще не знаю, що буду писати. Ось зараз зважу свій внутрішній стан… Так. Вірші! Зараз я їх запишу, ті, що вже ось кілька днів крутяться в голові. Треба записати, бо покрутяться, покрутяться та й вивтікають і вже більше ніколи не повернуться. З віршами таке буває. Отже, вірші…

Снується ранок. Незабаром встане Лайош. Він буде розкладати наш концертний одяг, що так і лежить на канапі після нашого вчорашнього концерту. Це справа Лайоша. Я до того не лізу. От прати – це вже моя справа. Дехто дивується:

– І коли ти пишеш? І як ти все встигаєш?

Що я їм скажу? Звичайно, не все встигаю. Бо як встигну? Робота, концерти, а ще друкарка приходить, коли може, бо працює ще на своїй основній роботі. Ми з нею набираємо тексти, слава Богу, вже на комп’ютері, вичитуємо, щось виправляємо, готуємо з нею книжки до видання. Вона в мене і писарка, як назвав її Микола Мушинка, і коректор. А що робити? Бракує коштів, щоб все скинути на видавництво. Тому й Іра мусить. Не мусить, звичайно. Якби не хотіла, то і не мусила б. Не скаржиться. А якщо подумати, то Іра вже причетна до багатьох книжок. Тільки часу у нас обмаль і він не завжди співпадає: то у неї щось не виходить, то я не можу. То коли вже мені все встигати? Та й вік, втома, бракує не тільки часу, але й сил. Пралька-автомат вирішує проблему з пранням. Мікрохвильовка… Льоня все робить, щоб мамі було зручніше і легше. Варити їсти – і мушу, і люблю. Хіба вже вкрай не встигаю: з концерту та на роботу. Тоді обходимося сяк-так. Але ми з Лайошем обоє любимо смачно поїсти, тому й готую, як тільки вмію, щоб було найсмачніше. Нічого, вдається, Лайош хвалить. А «вилизувати» хату якось не завжди виходить. Це те, чого я не встигаю. Інколи допомагає Лайош, іноді Сашко. Та вже є, як є.

О, вже прокинувся Лайош. І сон його не бере – стає так зарання.

– Чого тобі, Лойошку, не спиться?

– Не знаю. Мабуть тому, що тебе поруч нема.

– Що, бік замерз?

– А таки замерз.

Сміємося.

– Хто рано встає, тому Бог дає.

– А я чула по-іншому. Хто рано встає, той всіх достає.

– Це хтось ледачий придумав. Ти краще поміркуй, що пошлеш Олені Павлівнцій. Вона дзвонила. В лютому вже вийде остання книжка «Поклонюся землі». Їй бракує матеріалу. Щось треба послати.

– Та я вже думала. Послухай, а давай проанонсуємо «Мою зорю».

– Знаєш, це думка. Треба поговорити з Оленою.

– Я вже говорила. Вона погодилася.

– Дуже добре. Подумай, як це краще зробити.

– Подумаю.

– Тільки швидше думай. Не тягни, як ти це вмієш.

– Урочисто обіцяю: не буду.

– Тільки подумати, «Поклонюся землі», в п’ятнадцяти книгах. Чи могла ти про таке мріяти?

– Ні, не могла. Все це, дякуючи Олені Павлівній.

– Вона молодець. Що там казати. А головне – безкорисливо. Що їй з того, що ця книжка вийде?

– Вона просто не байдужа людина, просто перейнялася моєю творчістю і моєю долею. 15 книг. Подумати тільки.

І ми удвох тихенько радіємо. Чому тихенько? Щоб долю не сполохати.

– Жаль, не дожив мій батько. Ото тішився б. І носив би мої книжки по селі, і всім би показував, хвалився б, яка в нього розумна дочка.

– Ну, що зробиш. Кожному десь там відміряно. До ста років рідко хто доживає… А знаєш, мені прийшла до голови одна геніальна думка.

– Яка?

– Ходімо снідати.

Сміємося. А може це і є справжнє людське щастя, звичайне щастя жінки і не зовсім звичайне щастя поетеси. Може. Певно, так воно і є. Поезія в буднях, свято в поезії. Тільки треба все це відчути, перейнятися тим, тоді й життя стане кращим і повноціннішим.

 

«Добрий день, шановні працівники редакції, звукозапису та друку!

До вас звертається інвалід по зору Закусило Катерина Микитівна з проханням: вишліть мені, будьте такі ласкаві, адресу письменниці Тетяни Іллівни Фролової, яка написала книгу «Поклонюся землі». Не знаю, повністю написана книга чи ні. Зараз у мене по п’ятнадцяту книгу включно. Я її ще читаю. Я хочу подякувати Тетяні Фроловій за її хорошу і дуже цікаву книгу. А ще хочу побажати їй щастя, здоров’я  і всього найкращого в її житті. А тому, ще раз прошу: будьте такі ласкаві, не відмовте мені. А ще я прошу вибачення, якщо будуть помилки в моєму листі. Річ у тім, що я українською мовою закінчила лише перший клас, а потім вчилася російською. Та в мене з’явилося бажання написати свого листа українською мовою. Можливо це під впливом книжки «Поклонюся землі». Українську мову я не забула. З задоволенням слухаю і співаю українські пісні, можу розмовляти, а також слухаю озвучені книжки і читаю за Брайлем.

Чекаю вашої відповіді, а також заздалегідь дякую. Бажаю вам успіхів у вашій праці. До побачення!

З повагою – Закусило».

 

Дякую вам, Катерино Микитівно. Редакція переслала мені вашого листа. Я вдячна вам за щирий відгук на мою книжку. По можливості будемо робити, що зможемо, аби мої книжки доходили до наших читачів. А ще дякую вам за прихильне ставлення до української мови.

З повагою – Фролова Т.І.

Тетяна Форолова

До читача

Шановний читачу, надсилаю до вашої бібліотеки свою книжку «Шлях до покаяння», видану власним коштом. Ми з моїм чоловіком Лайошем Молнаром спромоглися видати лише сім екземплярів. Один залишили собі, один віддали у львівську бібліотеку і лише п’ять екземплярів розсилаємо по Україні, туди, де читачі ще не втратили цікавості до брайлівської книжки. Надсилаємо і вам. Дуже надіємося, що ви зустрінете цю книжку з теплом і розумінням, адже я – одна із вас. До видання книжки «Шлях до покаяння» не долучилися ні спонсори, ні ще хто-небудь. Ця книжка не принесе нам ніякого прибутку, зате принесе моральне задоволення від того, що її читатимуть такі ж, як ми. Хай щастить вам і моїй книжці.

З повагою – Т.Фролова.

 

Ще було прохання до бібліотекарів: інформувати читачів, що є така книжка, щоб вони її читали. Бо ж знаємо з гіркого досвіду, як воно буває: прийшла книжка крапковим шрифтом, а її й не розпакували, не те, щоб запропонувати читачам. Людська байдужість – то те найгірше, що може бути. Але все-таки будемо надіятися на краще, хоч тривога серце таки гризе. Не велика, бо нема таких причин, а маленький такий буравчик.

– Послали ми, Лойошку, свою книжку – як у воду кинули. Чи її читають? Яке враження? Нічого не знаємо.

– А чому ж ти не написала, щоб надіслали тобі свої відгуки, щоб написали про свої враження?

– Та не хотіла я того писати. А знати кортить.

– А як не хотіла писати, то що ж тепер?.. Нехай покортить.

І от лист! З Черкас! Відгукнулися! Я тішилася, як маленька дитина. Черкаси читають мої книжки!

 

«Черкаси, 9.03.2007.

Шановна Тетяно Іллівно!

Ми – ваші шанувальниці і читачки вашої книги «Поклонюся землі» (за Брайлем). Прочитали 14 книжок. Щиро вітаємо вас з весною! Бажаємо міцного здоров’я, довголіття і успіхів у творчості!

Ми з величезним задоволенням читали і не раз перечитували, плакали і сміялися, сходили в казку дитинства, згадали і свої шкільні роки, свою юність, молодість і зрілість… Дуже хочемо знати про подальшу долю вашу і вашої родини.

Щире спасибі за «Шлях до покаяння», яку вже читаємо.

Тетяно Іллівно – я – Калініченко Тетяна, хочу придбати вашу книгу «Поклонюся землі» плоским шрифтом. Сподіваюсь на вашу допомогу. Напишіть, куди і скільки переслати грошей. Буду вам вдячна. Вибачайте за таку писанину. Може неправильно сформувала якесь речення чи розставила розділові знаки.

Чекаю відповіді і книгу.

Калініченко».