Моя зоря спогади

Цей день, 11 листопада, ми звільнили від виступів. Сьогодні у нас знаменний день – купля-продажа нашої квартири: одну продаємо – другу, трикімнатну, купуємо. Я страшенно переживала. Мені нарозказували стільки жахів про всякі шахрайства з квартирами, що мене вже зарання брав страх. Ми оформляли куплю-продажу через фірму, та однак було лячно: а що, коли… А ще… Я ніколи не мала справи з такими великими грішми. У мене їх ніколи не було. Я їх панічно боялася. Коли йдеться про гроші, люди стають непередбачуваними. За Гену переживала: він в банк за грішми їздив. Сама ж я ті гроші в руках тримала лише мить: доки не передала їх в руки продавцеві нашої майбутньої квартири. Наш продавець, видно, людина не дуже порядна: вже він хоче зняти в квартирі плиту і колонку, хоч при огляді квартири про те мова не йшла. Наша ріелтер даремно намагається його припам’ятати, але я зрозуміла, що це даремна справа. А ми що? А ми нічого. Нехай знімає, якщо це йому допоможе розбагатіти. Все це залишило неприємний осад. Треба ж таке! Звичайно, судитися ми з ним не будемо, як радить наша ріелтер. Нехай забирає, що захоче.

Думалося, що часу на переселення у нас буде трохи більше, а виявляється, нам треба виселитися до 1 грудня. На тому наполягають покупці нашої квартири. Часу, звичайно, обмаль. То тільки здається, що все це легко. Та вже якось мусимо. А що робити? Всі ті формальності тривали дуже довго. Ще б пак! Така справа! Я зрозуміла, що вже на роботу не встигну. Подзвонила, відпросилася. Але нарешті з формальностями покінчено. І все. І ми вже живемо, можна сказати, в чужій квартирі. Вона вже не наша. Як же нам буде на новому місці? Та вже якось буде. Тепер тільки складатися, складатися, посилено і невтомно.

 

Складаю, складаю речі. Все треба позагортати, поперекладати, щоб не побилося, хоч переїзд і недалекий. Все відійшло на задній план: і концерти, і робота з друкаркою. Концерти проходять якось між іншим, якось наче повз мене, ніякої творчості. У мене, як правило, такого не буває. Але тепер голова моя забита зовсім іншим, звичайними буденними справами: переселенням на нову хату. Якнайскорше і якнайретельніше скласти речі – це зараз було найголовніше. Адже переселитися треба було у дуже стислі строки. Можна було проти такого і заперечувати, але люди жили на найманій квартирі, і їх можна було зрозуміти. Коробки, мішки, пакети, сумки, валізи, і книжки, книжки… Жах! Скільки ж то всього накопичилося з роками! Добре тим американцям. Хоча, здається, ми нічого путнього так і не надбали. Та в кожного свій скарб і свої цінності. Добре, що Гена хоч коробками нас забезпечив. Потім довозив ще, бо забракло. А скільки ще всього повикидали. Сашко допомагає, як може. А я мужньо терплю все, що мені випало. Тішуся, звичайно: матиму тепер свій кабінет. Хоча кабінет  – це дуже умовно. Там стоятиме, напевно, моя одягова шафа. Але письмовий стіл принаймні у мене буде. Але ще треба найперше перевезтися, а це буде ой як нелегко і не дуже дешево. Тішуся. Бо ж хіба Льоня даремно виклав такі гроші. Ще б не тішитися! Три кімнати  – це не дві. Мій син хоче, аби його мамі було добре. Нехай Бог йому заплатить добром.

І от нарешті нашу нову хату звільнили. Приїхали ми з Сашком з роботи,  – а в Лайоша вже й ключі. Він вже з нетерпінням нас чекав, щоб оглянути чужу, але тепер вже нашу квартиру, без свідків, самим, кожен її кутик, кожен закуток. Адже нам тут розміщувати свої речі, нам тут жити. Отже, їдемо на нашу нову хату, хоч тут і недалеко, можна й пішки пройти. Десь там була собі наша хата, порожня і налякана, і чекала на нас. Як же нам тут буде?

Пізній вечір. Йдемо тихо, щоб не сполохати тишу чужого будинку, тихо, як злодії. Все тут нам ще чуже. Було чомусь страшно, принаймні, мені. Я знала, що тут померла жінка – мати того, хто нам ту квартиру продав. Що ж, померла – то хай з Богом спочиває. Що ми їй? Та однак було якось моторошно.

Заходимо в порожню квартиру. Чужа хата зустріла нас якось непривітно. Дихнула нажаханою пусткою. Розкладаємо по вікнах хліб і сіль для тутешнього домовичка, якщо господарі його не забрали, хочемо, щоб той домовичок був до нас добрий. Так мене люди навчили, бо я сама, не дивлячись на свій солідний вік, нічого в тому не знаю і не розумію. Знаю тільки, що хату треба неодмінно освятити. Освятимо. Аби вже тільки перебратися. А поки що… В очах у  мене сльози. Я от-от розплачуся.

– Господи! Як ту хату обживати?

– Нічого, – сказав Сашко. – Ми свого Кузю також перевеземо.

– Якого Кузю? – не зрозумів Лайош.

– Домовичка нашого.

– А хіба в нас є домовичок?

– Аякже! Мусить бути. В кожній хаті є домовичок. То чому ж у нас нема? Неодмінно є.

Я посміхаюся:

– Добре, що і в нас щось є, ну, хоча б домовичок…

– А як же ми його перевеземо, коли ми його ніколи не бачили? – цікавиться Лайош.

– У табуретці, перекинутій ніжками догори. Так всі перевозять.

Казка? Так, очевидно. Цікаво, звідки мій Сашко про те знає. А знає ж. Я й сама про таке не чула. Може, ця казка прийшла до нас ще з дохристиянських часів? Може. Що ж, нехай живе.

Не хочеться писати про не дуже порядних людей, що жили в тій хаті. Зняли вони не лише колонку і нову плиту, а й мийку та витяжку. Правда, мій розумний і діловий Гена попередив, що таке буває, що може залишитися самий лише унітаз. Та якось не дуже хотілося в таке вірити. Не хотілося вірити, що саме нам трапляться такі люди. І не бідні ж! Тому, видать, і не бідні… Я також лишила на своїй кухні нову бреську плиту, бо незручно було якось її забирати. Що ж, нехай за рахунок тих речей ще більше забагатіють ті, кому слід багатіти. А ми… Дасть Бог, не збідніємо.

– Ти, Тетянко, не хвилюйся, – заспокоював мене Лайош, бо я таки кипіла від злості. – Все це ми купимо: і мийку, і плиту, і витяжку. Тільки колонку ставити не будемо. Ми краще бойлер собі купимо для підігріву води. Прекрасна річ. Давно час було купити. Матимеш круглодобово гарячу воду. І як це вони ще бак для холодної води не зняли?

– Мабуть, це складно.

– Мабуть.

У ванні був підключений бак для холодної води на 200 літрів, так що холодна вода теж була у нас круглодобово.

– Мусить же хоч один плюс бути, – гірко посміхнулася я.

– Ну чому один плюс? Ти, Тетянко, несправедлива. І ремонт зроблений сякий-такий. Дещо навіть під євро.

– Крім однієї кімнати, в котрій взагалі нічого не зроблено.

– Ну, це вже дрібниці. Зате ванна велика, плиткою викладена.

– А кухня ще менша, ніж була наша. І вхід з зали.

– Мамо, тепер так модно, – втрутився Сашко. – Це по-сучасному. Розумієш, так тепер роблять. Тут арочки…

– На фіга мені ті арочки?

Я явно втрачала контроль над собою. Так, до нового я звикала тяжко. Але ж мої рідні тут були ні при чому. А я ладна була накинутися і на них. Розпустилася зовсім. Чи то вже старість?..

– Порога до кухні нема, діра, так я собі ноги повикручую. Другий поріг хитається.

– І плінтусів майже нема, треба робити, – докинув Сашко.

– Євроремонт!..

Лайоша також розбирала злість.

– Дивилися ж! Треба було не погоджуватися.

– А хто ж міг побачити? Стояли меблі. Хто ж знав, що за ними нема плінтусів?

– Скрізь було позастелювано килимками. Гена відігнув, глянув на підлогу, а на пороги ніхто й не дивився.

– Ну що ж тепер? – резюмував Лайош, – треба тепер поступово все приводити до ладу. Будемо жити – й обживемо. Тепер мусимо, бо то вже наша хата. Але найперше треба купити мийку, плиту, витяжку і бойлер.

– Це ж стільки грошей! Де ж ми їх візьмем?

– Тетянко, ти тільки не хвилюйся. Візьмемо кредит, що ти переживаєш? А за кордоном люди так і живуть. Не будемо ж ми і справді з ними судитися.

– Та не будемо. Нехай багатіють.

Трохи засмучені, ми поверталися додому. Власне, до вже не нашої квартири. Наша була тепер там, на Пасічній, та, з котрої ми щойно повернулися. Треба було вже до того звикати і думати про нову, як про свою. Бо як інакше? Вона мала стати нашим домом і, якщо дасть Бог, на довгі роки. І той наш дім мав бути для нас щасливим, неодмінно щасливим. Дав би то Бог… Ми були дуже розчаровані. Наша нова хата видалася нам якоюсь сумною і непривітною. Ми намагалися заспокоїти одне одного. Що ж, будемо обживати. Мусимо обживати, бо то тепер вже наша хата, наш дім, і тут Лайош правий. А там поступово і звикнемо. Всі звикають. Найперше треба прибити плінтуси, яких тут нема. Сашко обіцяв тим зайнятися. Ще когось з хлопців залучити. А ще Лайошу доведеться бігати з Сашком все купувати до хати – робота не мала, особливо зараз, коли всі страйкують, захоплені Помаранчевою революцією.

Плінтуси б’ються не так швидко, як би хотілося: хлопці не спеціалісти. Лайош сердиться. А де ти того столяра зараз так алярмово візьмеш? Одні в Київ поїхали, другі – алкоголіки, тільки роблять вигляд, що працювати хочуть, а самі так і шукають, хто б їм поставив, а ще інші, справжні, закидані роботою по саму зав’язку. Якби часу більше, а так… Мусить бути вже, як є… Я думала, що перевезення буде спокійним і поступовим, але з тих моїх сподівань нічого не вийшло. Лайош бігає по справах, заклопотаний і весь в милі. От де знадобилася його майже жидівська голова і невсипуща енергія. А я складаюся, складаюся. Чим більше речей складаю, тим, здається, більше їх є. І хоч би щось путнє, а то так, всякий мотлох. Те складання буде, мабуть, мені ще довго снитися. Виходить так, що ми вже не тут і ще не там. Іноді й не знаєш, де що шукати. Для сліпого це жахливо, хоча й для зрячого, між іншим, також. Але мусимо це пережити. Відчуваю, що мої хлопці дивляться на мене із співчуттям. Особливо, коли я ходжу між коробками, валізами та мішками. Я не скаржуся, але у мене таке обличчя, на котрому все написано.

– Що, мамо? Ти вже холодна? – питає Гена. Сашко ні про не питає. Він і так все знає.

А ще треба багато грошей. Для нас з Лайошем це дуже багато. І то жахливо. Але відступу нема: треба вже якось доводити до якогось кінця. Не знаю, як ми з того потім виліземо. Але це вже буде потім. Тоді й будемо думати.

 

Лайош з Сашком купили мийку, плиту, витяжку і котел для підігріву води. А газову колонку вирішили не ставити: досить бойлера. Зрештою, потім побачимо. Сашко домовився з товаришем за бус: все ж менше платити. Так що частину речей перевезли бусом, ще частину легковиком. А кінця-краю тому всьому не видно. Добре, що я зараз не ходжу на роботу – Помаранчева революція. Всі тепер нею живуть. Ми також. Але так вийшло, що все це співпало з нашим перевезенням. А перевезення – це така морока, що, хто того не пережив, то тому важко все це собі уявити. А головне – його не відкладеш, не переставиш.

Радості поки що не відчуваю. Льоня міг би на таке й образитися. Та мені просто важко. Я втомилася. Радіти буду потім. Неодмінно буду. Але це буде ще не швидко. А поки що треба все це пережити. Ми всі вже страшенно потомилися. Найбільша трудність у тому, що терміни дуже стислі. І все-таки не треба було на таке погоджуватися. Та що вже тепер?.. До першого маємо віддати ключі від своєї, тепер вже колишньої квартири. Як вже є, а перевозитися треба. Треба – і все. І якнайскоріше. Що на кухні нема порога – дурниці, що погано зачиняються балконні двері – теж дурня. Мусимо перевозитися вже остаточно. Досі вже чотири ходки зробив бус, а легковик – не лічено. А сьогодні маємо перевезти піаніно і меблі. Це вже через агенцію. Сашині хлопці допомагають, бо роботи жахливо багато. А носити на четвертий поверх  – це не жарти. Та сьогодні вже все, як кажуть, квітка. Спати будемо на новому місці. А завтра ще треба прибрати стару хату – і віддати ключ. Я думала, що вдасться віддати ключ трохи раніше, але з того нічого не вийшло.

Нарешті вже все повантажено. Всі поїхали, а я залишилася. Так вийшло. Хлопці мали керувати розвантаженням і посильно допомагати. Треба показати чужим людям, що і де має стояти. І от я сама. Сашко потім прийде за мною. А поки що… Я сиджу на стільці, а на старому пуфику стоїть старий телефонний апарат. Ми його потім заберемо, а поки що він ще тут, для зв’язку. Порожня хата і тиша. Такий смуток і така нудьга, хоч вовком вий. І чого? – хтось би спитав. А що сказав би мій Льоня. Сказав би, певно:

– Ти, мамо, якась дивачка. Я ж хотів краще для тебе. Я ж хотів, щоб ти тішилася на старості літ, а ти…

Я тішуся, мій сину. І дякую тобі, що не забуваєш ні за матір свою, ні за братів. А сльози? Як же ж їм не бути, коли ви, мої діти, тут виросли? Коли відсували меблі, знайшлася чиясь рогатка, ще там щось… Життя… Скільки ж в тій хаті пережили ми сумних і радісних хвилин. А скільки пісень тут переспівано! Гай-гай! Розлетілися ті пісні по світу і посіялися добром…

Так сиділи ми наодинці з хатою і згадували, згадували. Я молилася і плакала. І була рада, що так вийшло, наче навмисне, що залишилася я наодинці зі своєю  доброю хатою. А я й не підозрювала, що так приросла до неї, до своєї обшарпаної хати, котра давно вже потребувала ремонту. Я й не знала, що так люблю її, свою стару добру хату. І не думала вже, що я залишилася такою надміру сентиментальною.

– Прощай, моя хато. Не згадуй мене лихом. Не завжди я була для тебе доброю господинею. Але в тому не завжди була моя вина. Завжди чомусь у мене часу було обмаль та й сили вже не ті, що замолоду. Але я любила тебе, моя хато, по-своєму любила. І ти для мене доброю була: ні страхів ніяких, ні бід великих,  слава Богу. Довгі роки наколисувала ти моїм дітям добрі сни, аж доки вони, діти мої, повиростали. Не раз бачила ти мої самотні жіночі сльози і втішала мене, як могла. Прощай, моя хато! Я ще довго за тобою сумуватиму.

Ні, надмірні емоції – це дуже зле. Поплакала. Ще комусь подзвонила. Як безтямна. І чому так довго не йде за мною Сашко?

Дзвінок у двері. Ні, це не Сашко. Гена приїхав. То й добре, бо так можна збожеволіти.

– Ну, що ви тут?

Гена діловий, енергійний. Він щойно з роботи. Ні на кого було лишити.

– Що ти тут? Сумуєш? Чого?

– Та так…

Які вони всі різні, мої вистраждані діти, мої сини.

– Я з машиною. Збирайся, поїхали. Я тебе завезу та й подивлюся, що вони там.

Хлопці Гену бригадиром прозвали. Щось таке в ньому є, командне, ділове.

– То давай, може, туди передзвонимо, щоб Сашко дурно за мною не йшов.

– Та ми його по дорозі зловимо, поїхали.

А що мені збиратися? Я вже давно зібрана. Їду з Геною до нової хати. Я ще завтра сюди прийду: щось помити, щось прибрати. А зараз їду вже. Прощай, хато. Не сумуй. Сьогодні вже спатиму на новому місці. Хоч на підлозі, якщо Лайош тахту не складе.

Скільки там тієї дороги. Ось і приїхали. Все вже розвантажено. Піаніно і меблі стоять на своїх місцях.

– А де Сашко? – питаю.

– Та за тобою пішов.

– Отакої.

Аж тут  і Сашко приходить.

– Ти, мамо, нащо мене лякаєш? Я вже хотів двері ламати: думав, щось трапилося. Дзвоню в двері, дзвоню з мобільного – ніхто трубку не бере, ніхто до дверей не підходить. Мені аж недобре стало. Додумався сюди передзвонити.

Сіли за стіл. Випили, щось перекусили. Моя Зоя казала, що справжнє новосілля – це, коли сидять всі на підлозі, посередині розстелена газета, а на газеті – картопля, сіль і цибуля. Ну, у нас був стіл, але на ньому все ж була газета, та на ній була не картопля, а ковбаса, огірки, і ще там щось, вже не пам’ятаю.

Від втоми я просто-таки падала з ніг. Ще було досить рано, але я попросила Лайоша хоч якось зібрати тахту, бо грозилася заснути просто на підлозі. Як тільки Лайош розстелив постіль, я миттю заснула. Спала, як кажуть, як убита. І забула, що це моя перша ніч на новій хаті. І вже зовсім не пам’ятаю, що мені снилося. А може й таке, що нічого. Скорше за все, що так воно й було.

Про переселення і «нові» хати я наслухалася стільки всяких жахів, що зазделегідь всього боялася. Я вже казала, що дуже зле бути надмірно емоційною. Розповідали, що бувають такі хати, в котрих люди ніяк не приживаються і скоренько їх міняють чи продають. А ще розказували, що з якоїсь хати ніяк не хотів виходити покійник і лякав мешканців по ночах. А про пустощі домовиків я наслухалася ще раніше. Лайош з того всього сміявся, а я… Мені було зовсім не смішно. Містика якась. Я це розуміла, але мені було якось не по собі. Словом, я навіть уявити не могла, як я спатиму на новому місці. А вийшло все дуже просто, і добре, що так вийшло. Спала я міцно-преміцно. Слава  Богу, ніхто мене вночі не лякав. І наступної ночі, коли мені не спалося, я спокійно ходила по квартирі, не почуваючи при тому ніякого остраху. Слава Богу. Будемо сподіватися, що так і буде.

Вранці я розбудила Лайоша.

– Вставай, Лойошку.

– Чого? – здивувався Лайош. Ще б не здивуватися? Концертів у нас нема.

– Підемо на ту хату. Підемо, доки вода є. Я ще мушу плиту помити та й подивимося, чи не забули чого.

Повставали, швиденько поснідали та й пішли. Наша хата сьогодні ночувала порожня і самотня. Як дивно: йдемо вже до чужої хати. А прожила я тут майже 27 років. Попідбирали, що забули, Лайош виніс сміття і пішов. А я залишилася чекати Сашка з хлопцями, подекуди щось миючи та прибираючи. Настрій у мене вже був зовсім інший, ніж учора. Сама дивувалася, що на мене таке найшло.

Однак ключі віддавав Сашко. Вже без мене. Мені було б важко. Якби таке почув мій Льоня, то, напевно, сказав би:

– Чого ти, мамо? Тебе ніхто в шию не гнав. Ну й сиділа б собі у своїй хаті без ремонту, у своїх двох кімнатах. Я ж хотів як краще.

Так і чую його голос, так і чую, як би він це сказав.

– Правда, сину. Я просто дуже консервативна і важко звикаю до нового. Все це минеться. Пробач. Я дякую тобі. Не те слово. Я дуже вдячна тобі, мій сину. А радіти я буду, тільки потім, трохи згодом. Треба звикнути до нової хати, все розставити на свої місця.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 + eleven =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.